Публічна адміністрація та адміністративне право у правових системах сучасності.

Вступ.

1. Поняття адміністративного права в закордонних країнах.

2. Джерела адміністративного права.

3. Принципи адміністративного права.

Висновок.

Вступ.

Починаючи знайомство з дисципліною «Порівняльне адміністративне право» необхідно розібратися й усвідомити співвідношення деяких базових понять, застосовуваних у цій дисципліні.

Мова, насамперед, іде про такий термін як «публічна адміністрація».

Поняття публічної адміністрації відіграє провідну роль в адміністративному праві майже всіх закордонних країн. Більша частина норм адміністративного права регулює суспільні відносини в області, що у доктрині більшості іноземних держав визначають як публічна адміністрація. Обов'язковими суб'єктами адміністративно-правових відносин визнаються органи та установи публічної адміністрації, адміністративне право встановлює межи діяльності публічної адміністрації, закріплює правовий статус службовців публічної адміністрації, визначає форми контролю за нею.

В Україні дотепер цей термін не знайшов широкого застосування. Більш популярним і вживаним залишається поняття «державне управління». При цьому, у радянському адміністративному праві і як наслідок в багатьох країнах колишнього СРСР, ці терміни використовують як абсолютні синоніми. Хоча переклад слова адміністрація має два значення: перший це - управління, а другий - служіння.

Таке положення речей приводить до невиправданого звуження змісту поняття, що розглядається. По-перше, говорячи про державне управління, ми виключаємо з нього діяльність органів місцевого самоврядування, які завжди виконують ті або інші функції держави. По-друге, і цей головне, термін державне управління не відображає глибини суті аналізованої категорії. Публічна ж адміністрація самою назвою передбачає реалізацію публічних, тобто народних інтересів. Саме ідея служіння публічної адміністрації інтересам народу закладена в якості основної в адміністративному праві багатьох країн.

Розгляд даного поняття обумовлено не тільки його широким використанням у закордонній адміністративно-правовій доктрині й адміністративному законодавстві. Більше вагомою причиною є значний вплив науки - теорії публічної адміністрації на адміністративне право.

Узагальнено можна сказати, що теорія публічної адміністрації розкриває об'єктивно існуючі закономірності в сфері адміністративної діяльності й на цій підставі формулюються відповідні рекомендації. У свою чергу адміністративне право перетворює ці рекомендації в діючі юридичні норми. Таким чином, як ні важко це визнати юристам, адміністративне право виконує щодо науки публічної адміністрації обслуговуючу функцію. Завдання адміністративного права - виразити положення науки публічної адміністрації специфічною юридичною мовою у вигляді правових норм.

Прикладом цього може служити використання в законодавстві ідей одного із творців науки адміністрації, американського президента й професора Вудро Вильсона про те, що зміна політичного керівництва не повинна впливати на діяльність постійного складу адміністративного апарата.

Цілий ряд тез моделі «ідеальної бюрократії» Макса Вебера (соціологічна концепція публічної адміністрації, що розглядала ідеальну бюрократію як окремий соціологічний стан), які сьогодні здаються «само собою зрозумілим» також первинно були сформульовані в науки публічної адміністрації й тільки після цього були закріплені юридичними нормами. От лише деякі з них:

• ієрархічна організація адміністративних установ;

• чітке закріплення компетенції за кожною установою і розмежування компетенції між ними;

• призначення цивільних службовців на основі професійної кваліфікації, отриманої освіти або за результатами іспитів;

• підконтрольність службовців і підпорядкованість їхнім вимогам внутрішньо організаційній дисципліні.

Справедливості заради відзначимо, що й адміністративне право має свій вплив на публічну адміністрацію. Закріплюючи в юридичних нормах певний порядок організації й діяльності публічної адміністрації, право відіграє позитивну роль, установлюючи жорсткі норми її функціонування. Але законодавчі обмеження гарні до певної межи, тому що юридична зарегульованість адміністративної діяльності може привести до того, що негнучкість публічної адміністрації в постійно мінливих суспільних відносинах приведе до зниження її ефективності.

1. Поняття адміністративного права в закордонних країнах.

1.1. Особливості виникнення й розвитку адміністративного права.

Історичний розвиток адміністративного права підтверджує первинність науки публічної адміністрації. Проте на певному історичному етапі саме правові аспекти публічної адміністрації почали визначатися як найважливіші для її нормального функціонування.

З іншої сторони формування адміністративного права було тісно пов'язане з еволюцією держави, і зокрема, з формою державного правління й політичного режиму. Адже тільки з обмеженням влади монархів і її повної або часткової передачі демократично обраним представникам народу було визнано необхідним правове регулювання діяльності не тільки приватних осіб, але й адміністрації.

Становлення адміністративного права як сукупності правових норм можна умовно поділити на три етапи:

1. Зародження адміністративно-правового регулювання, обґрунтованого наукою «камералістикою» - 16-19 століття.

2. Формування окремої групи правових норм, що одержала назву «поліцейське право» - 18- початок 20 століття.

3. Перетворення «поліцейського права» в адміністративне право - кінець 19 - 20 століття.

Що стосується першого етапу, те камералістику можна назвати предтечею сучасної науки публічної адміністрації. Латинський термін camera позначає королівську, тобто державну скарбницю, а камералістика мала на меті пропонувати способи найкращого способу наповнення цієї скарбниці. Інакше кажучи, дослідження камералістів були спрямовані на першочергове задоволення інтересів держави, з якою, насамперед, асоціювалася королівська влада.

Камералістика була міждисциплінарною наукою, що охоплювала комплексні знання політичного, економічного, фінансового і юридичного характеру. Деякі вчені-адміністративісти виділяють три головних напрямки досліджень камералістів 18-19 століть:

• меркантильні, переважно сконцентровані на господарській проблематиці;

• аналіз проблем державної інтервенції в життя приватних осіб і охорони інтересів багатого класу;

• пов'язані з догматичною концепцією права про систему адміністративних установ.

Таким чином, уже в границях камералістики з'являється певна кількість знань, що сучасною мовою можна назвати адміністративно-правовими, тому що, вони стосуються як організації публічної адміністрації, так і регулювання її взаємин з різними верствами суспільства.

Тим часом, з огляду на значний і постійно зростаючий обсяг знань, правові аспекти камеральної науки на певному етапі виділилися в окрему дисципліну з назвою «поліцейське право». Її назва походить від грецького терміна police – «місто» й буквально переводитися як сукупність норм, які забезпечують публічну адміністрацію в містах. Поліцейське право мало дуже широкий предмет правового регулювання, що охоплював відносини у всіх сферах діяльності публічної адміністрації: господарська й фінансова діяльність, освіта, охорона здоров'я, громадського порядку.

Для поліцейського права було характерним пріоритетне застосування заборон як методів правового регулювання й різних форм державного примуса. Інакше кажучи, норми цієї галузі наділяли органи публічної адміністрації широкими повноваженнями відносно приватних осіб. На них же покладали переважно обов'язки по дотриманню приписів адміністрації. Таким чином інтереси держави були первинними в нормах поліцейського права, інтереси особистості - вторинними.

Зародження на базі поліцейського адміністративного права можна віднести до кінця 18 століття, а точніше, до періоду Великої французької революції. Саме тоді, внаслідок обмеження влади абсолютних монархів народними представниками, розвилися ідеї законодавчого обмеження публічної адміністрації. Цей процес був також пов'язаний із становленням концепції правової держави, одним з постулатів якої є дотримання юридичних норм не тільки громадянами, але й органами державної влади, у тому числі адміністративними структурами.

Таким чином, про перетворення поліцейського права в адміністративне можна говорити лише тоді, коли воно встановлює у своїх нормах поряд із правами органів публічної адміністрації й обов'язками приватних осіб, також і права громадян відносно адміністрації й певні обов'язки адміністрації стосовно громадян.

Перехід до адміністративного права дуже вдало визначив класик українського адміністративного права професор Юрій Панейко: «Адміністративне право не можливо в тих відносинах, у яких державні органи керуються винятково доцільністю й інтересами держави, а не обмежені правовими нормами, у таких відносинах можна говорити лише про адміністративну техніку. Тільки тоді, коли діяльність адміністративних органом буде нормована правом, коли наступить правове обмеження адміністрації й охорона прав одиниць - тільки тоді може бути мова про адміністративне право».

У зв'язку з визначенням потреби у встановленні юридичних обмежень діяльності публічної адміністрації також з'явилася необхідність у різних формах контролю за нею. У Франції, що вважається батьківщиною адміністративного права, це виявилося особливим способом. Контроль за органами публічної адміністрації був покладений не на звичайні суди, яким нова буржуазія не довіряла, а на спеціальну систему судових органів, які були вповноважені розглядати позови приватних осіб проти адміністрацій. Таким чином, адміністративне право формується як галузь, що забезпечує юридичну рівність громадян і публічної адміністрації перед органами незалежного судового контролю.