14.2. Право Росії періоду утворення централізованої держави

У російській централізованій державі продовжувала діяти Руська Правда, текст якої був перероблений і прилаштований до нових умов життя. Нова редакція називалася Скороченою. Та Руська Правда не повною мірою відображала новий рівень соціально-економічного розвитку країни. Важливими документами були великокнязівські нормативні акти, що визначали статус місцевого самоврядування. Найвідоміші -Двінська (1397-1398 рр.) і Білозерська (1488 р.) правди.

У 1497 р. був прийнятий перший Судебник централізованої держави, що базувався на попередньому законодавстві, але містив і багато нових норм, пов'язаних зі змінами, що відбулися в державі. Статті Судебника, яких загалом було 68, дають можливість глибше зрозуміти різні аспекти суспільного життя того часу — посилення великокнязівської влади, кількісне зростання дворянства, появу судових інстанцій. Судебник розпочав офіційне закріпачення селян, запрова­дивши Юріїв день (перехід селян від одного феодала до іншого обмежу­вався тижнем до й тижнем після осіннього церковного свята на честь святого Георгія (Юрія; 26 листопада за старим стилем)). Переважна частина його статей вміщує норми кримінального права, криміналь­ного судочинства, закріплює зміни в каральній політиці держави.

У Судебнику 1497р. норм й права викладено безсистемне, казуально, привілеї панівного класу визначено відкрито. Під злочином Судебник розуміє "лиху справу", що завдає збитків і державі, і панівному класу. Виникли нові види злочинів — державні та проти суду. З'явилося таке поняття, як "нехитрі діяння" ("ненавмисні") та рецидив. Змінилося коло суб'єктів злочину-тепер ними визнаються й холопи.

Найбільш тяжкими вважалися державні злочини ("крамола", "подим"), грабіж, розбій, убивство пана, крадіжка межевих знаків. Судебник передбачав і такі види злочинів, як наклеп і образа словом. Встановлено відповідальність посадових осіб. Судебник 1497 р. широко застосовує смертну кару та членоушкоджувальні покарання.

95

У кримінальному процесі зберігалася та ж змагально-звинувачу­вальна форма, але тільки у справах про дрібні злочини та майнові суперечки. Тепер у суді почали вести протокол, здійснювати виклики до суду; судові рішення оформлювати спеціальними документами. Введено поняття позовної давності. Як доказ, окрім присяги, особистого зізнання та свідчення свідків, почали ви­користовувати й документи. Не зник судовий поєдинок.

Судебнику 1497 р. була відома й розшукова форма процесу. У такому разі ініціатива порушення справи належала державному органові, оскільки розшук застосовувався, переважно, щодо особливо важких злочинів. Доказами в розшуковому процесі визнавалися обшук, піймання на місці злочину.

14.3. Станово-представницька монархія в Росії

Станово-представницька монархія була новою формою держав­ного правління, особливість якої полягала в тому, що царська влада залучала до вирішення важливих питань представників не тільки панів­ного класу, а й верхівки міського населення. Опертям централізова­ної держави стає дворянство, котре було зацікавлене в активній зовнішній політиці та в подоланні боярських міжусобиць.

Утворення станово-представницької монархії в Росії проявилося в скликанні Земських соборів. Станово-представницька монархія існувала в Росії до XVII ст., коли її змінила нова форма правління -абсолютна монархія.

Від 1547 р. глава держави став називатися царем. Зміна титулу мала такі політичні цілі: зміцнення влади монарха та запобігання претензіям на престол колишніх удільних князів, оскільки титул царя передався у спадок. Наприкінці XVI ст. узвичаївся порядок обрання (затвердження) царя на Земському соборі. Цар як глава держави мав значні повноваження в адміністративній, законодавчій і судовій сферах. У своїй діяльності він спирався на Боярську Думу та Земські собори.

Боярська Дума формально зберегла своє колишнє становище. Це був постійний орган, наділений законодавчими повноваженнями, що разом з царем вирішував найважливіші питання. До складу Боярської Думи належали бояри, колишні удільнікнязі, думні дворяни, окольничі, думні дяки та представникиміського населення.Хочаподальшш склад Думи й змінився в бік збільшення представництва дворянства, вона продовжувала залишатися органом боярської аристократії.

Особливе місце в системі органів державного управління посідали Земські собори. Вони скликалися із середини XVI ст. до середини XVII ст. (перший 1549 р., останній 1653 р.). їх скликання оголошувалося спеціальною царською грамотою. Земські собори складалися

96

з Боярської Думи, Освяченого собору (вищий колегіальний орган православної церкви) та виборних представників від дворян і міського населення. Суперечки, що точилися між ними, сприяли посиленню влади царя. Земські собори вирішували основні питання державного життя: вибори чи затвердження царя, запровадження нових податків, оголошення війни, питання внутрішньої та зовнішньої політики тощо. Питання обговорював кожний стан окремо, але рішення повинні були приймати разом.

Продовжувала розвиватися система приказів, загальна кількість яких на середину XVII ст. сягає 90. Для роботи приказів був характер­ний бюрократичний стиль: чітке підпорядкування (по вертикалі) та безумовне дотримання інструкцій і приписів (по горизонталі). Очолював приказ начальник, який призначався з бояр, окольничих, думних дворян і дяків. Залежно від діяльності приказу начальниками могли бути: суддя, казначей, печатник, дворецький та ін. Ведення діловодства покладалося на дяків. Технічну та канцелярську роботу здійснювали піддячиі. Питаннями організації державної служби відали прикази Великого приходу, Розрядний, Помісний і Ямський. Структур­ним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався за галузевим або територіальним принципом. Столи поділялися на повиття.

Основними органами управління на місцях у другій половині XVI ст. стають земські та губні ізби. Земські ізби обирало тяглове населення посадів і волостей на один-два роки у складі земського старости, дячка та цілувальників. Земські органи утримувалися коштом місцевого населення. Вони здійснювали фінансові, судові та поліцейські функції.

Губні ізби ставали основними органами управління в повітах. Вони виконували поліцейські та судові функції. Очолював цей орган обраний населенням староста, судочинство покладалося на цілуваль­ників, дяків і піддячних.

На початку XVII ст. було реорганізовано місцеве управління. Адміністративні, поліцейські та воєнні функції покладалися на при­значених центральною владою воєвод, їм же почали підпорядкову­ватися земські й губні ізби, міські приказчики. У своїй діяльності воєводи спиралися на спеціально створений апарат — приказні ізби, до складу яких належали дяки, пристави, приказчики, розсильні тощо. Воєводу призначав Розрядний приказ, затверджував цар і Боярська дума. Строк служби воєводи становив один-три роки.

У цей період було проведено реформу збройних сил. У її контексті продовжувалось упорядкування організації дворянського ополчення, створено постійне стрілецьке військо. На початку XVII ст. виникають постійні полки - рейтарські (від нім. "рейтар" - вершник; вид найманої

97

кінноти), пушкарські, драгунські (від франц. сіга^от - вид кінноти, що вела бій у пішому і кінному строю) та ін. Вони були праобразом постійної та регулярної армії, що сформувалася в Росії тільки у XVIII ст.