[Ред.] Придушення дисидентства

На початку 1980-х рр. в Україні інтелігентський дисидентський рух було практично розгромлено. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі.

Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБуспішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київськийКДБмав репутацію найбрутальнішого вСРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських репресованих.

[Ред.] Значення руху

Рух опору в Україні здобув широкий розголос у СРСРта за кордоном. Важливіші його публікації дісталися за кордон і були перекладені на чужі мови. Гуманні політичні позиції руху здобули йому прихильне наставлення поступових кіл світу. В обороні ув'язнених учасників українського руху опору виступили серед іншого в СРСР — академік А. Сахаров, П. Літвінов,О. Єсенін-Вольпін, В. Некрасов; у західному світі — діячі культури, науки, видатні письменники, між ними також деякі особи, відзначені Нобелівськими преміями (Гайнріх Бель, Сальвадор Лурія, Ґунар Мірдал, Ґюнтер Ґрас, Норман Мейлер, Еріх Фром, Ернест Мандель, Наум Чомський, Ленард Бернстін, Артур Шлесінджер та ін.).

Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до «великого брата», що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків часу перебудови, серед яких учасникНародного Руху УкраїниВ'ячеслав Чорновіл.

Досяг успіху рух за визнання УГКЦ, розпочатий в середині 1980-х років митрополитомСтернюкомта підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра17 вересня1989року з вимогою легалізаціїУГКЦв Радянському Союзі і зустріч ПапиІвана Павла IIзМихайлом Горбачовимв грудні того ж року. Вони дали початок легалізаціїУГКЦ.

З початком та розгортанням перебудовиМихайла Горбачоваполіцейский тиск з боку держави на суспільно-культурну сторону життя громадян СРСР було поступово знято.

Формою вияву руху опору були петиції і протести, адресовані до влади, демонстрації та так звана самвидавналітература.

Рух опору в Україні — це дії, спрямовані на здійснення державних законів і статей Конституції, які визначають громадянські та національні права і праваУРСРв СРСР. Одним з перших збірних виявів руху опору можна вважати конференцію у справах культури мови вКиївському Університетіу лютому1963, під час якої висунуто серед інших вимогу увести в УРСР українську мову як урядову та повернути права національної меншості українцям в РРФСР. У1962—1963були поширені не дозволені до друку поезії і щоденникВ. Симоненка, а у1964— анонімна листівка-протест проти підпалу Бібліотеки АН УРСР уКиєві.4 вересня1965р. в кінотеатрі «Україна» в КиєвіІ. ДзюбаіВ. Чорновілвиступили з протестом проти проведених тоді арештів української інтелігенції. Восени того ж року в обороні заарештованих виступили з петиціями і протестами до влади видатні діячі культури і науки, серед яких були: М. Стельмах, А. Малишко, Г. і П. Майбороди,О. Антонов,С. Параджанов, В. Кирейко,Л. Костенко,І. Драч, Л. Серпілін. У грудні 1965І. Дзюбавислав на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького протестного листа протирепресійта додав до ньогоесепід назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». На початку1966в Києві,Львові,Івано-Франківському,Луцькута інших містах України відбулися з грубими порушеннями радянських законів політичні процеси. Того ж року В. Чорновіл зладив збірку біографій та творів 20 засуджених під назвою «Лихо з розуму» і вислав на 55 сторінкове звернення до прокурора УРСР Ф. Глуха та інших, в якому з'ясував порушення громадянських прав заарештованих.

Протестні акції проти порушень законів, антиукраїнського курсу національної політики, в обороні заарештованих, а також в обороні національних прав українського народу набрали в наступні роки досить широких розмірів й участь у них брали різні прошарки населення. Важливіші виступи:

• лист до ЦК КПУ та Спілки Письменників України з протестом проти нападів на І. Дзюбу, що його вислали 1966 П. Скочок, В, Чорновіл, Л. Шереметьєва;

• лист Скочка до П. Шелеста з приводу порушень законності на процесі М. Озерного в 1966 (разом з записом цього процесу);

• лист баптиста А. Ковальчука до Л. Брежнєвав1966проти переслідувань віруючих;

• лист І. Дзюби, І. Світличного, Н. Світличної, Л. Костенкодо Шелеста в обороні засудженого в 1967 В. Чорновола;

• звернення 139 меш. Києва до Брежнєва, М. Підгорного і О. Косиґіна в квітні 1968з протестом проти переслідувань за переконання, незаконних арештів і обмеження прав української мови і культури;

• лист творчої молоді Дніпропетровськадо В.Щербицького, Ф.Овчаренка, Д.Павличка у 1968 р. протирусифікаціїміста та цькування роману "Собор" Олеся Гончара, поширювався як анонімний, співавтори - поетІван Сокульськийта журналістМихайло Скорик;

• відкритий лист до «Літературної України» за підписами І. Дзюби, Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, Л. Костенко, В. Некрасова в обороні В. Чорновола та С. Караванського; подібний листВ. Стусадо Ф. Овчаренка;

• есей В. Мороза «Хроніка опору» про нищення пам'яток української культури;

• відкритий лист А. Коваля до депутатів Верховної Ради УРСР, у якому вимагає здійснення прав, записаних у Конституції;

• протестні листи різних громадян, зокрема Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, В. Чорновола, Ольги Горинь, Ігоря та Ірини Стасів-Калинців, О. Мешко, о. В. Романюка проти другого засуду В. Мороза в листопаді 1970;

• звернення мешканців м. ВишгородаКиївської областідо ЦК КПРС з приводу надуживань місцевої влади;

• звернення Громадського Комітету захисту Ніни Строкатої, що його в грудні 1971підписали П. Якір, Ірина Стасів-Калинець, В. Стус, Т. Тимчук, В. Чорновіл;

• не підписана листівка про арешти діячів культури на початку 1972;

• листівки і протестні написи проти русифікації у Львівському Університетіу1974;

• інші.

Протестні листи проти правопорушень висилали також учасники руху опору, що перебували у в'язницях та концентраційних таборах, наприклад:

• звернення М. Масютка до Верховної Ради УРСР у жовтні 1966, у якому він засуджує суди над українцями в різних містах;

• лист С. Караванського до Ради Національностей СРСР у 1966 з вимогою припинити дискримінацію неросійських народів, зокрема українців, кримських татар, євреїв, та подібні його листи до В. Ґомулки в 1965 і Голови Президії Верховної Ради СРСР у 1967;

• його ж звернення на цю саму адресу з протестом проти окупації Чехо-Словаччини в 1968;

• лист М. Гориня,І. Кандиби,Л. Лук'яненкадо Комітету прав людини ООН у1969з протестом проти домішування отрути до харчів в'язням;

• звернення до прилюдної опінії світу С. Бедрила в 1970, з скаргою на поведінку органівКДБ

• есе В. Мороза під назвою «Репортаж із заповідника ім. Берії», який був написаний під час ув'язнення автора.

Інша форма діяльності руху опору — це маніфестації в річницю перевезення тіла Тараса Шевченкав Україну22 травня, що їх постійно розганяли органиКДБ. У1967за цієї нагоді відбулось зіткнення учасників з КДБ, після чого 64 мешканці Києва вислали протест до Брежнєва та Шелеста. Демонстрації з участю кілька сот осіб відбувалися у Львові в квітні 1966 під час процесу братів Горинів й інших та в листопаді 1970 в Києві під час похоронуА. Горської. У 1968, у 51 річницю жовтневої революції, спалив себе на Хрещатику в Києві В. Макуха, виголошуючи гасла «Геть колоніялізм з України» та «Хай живе вільна Україна». У 1969 також для протесту проти поневолення України намагався спалити себе біля унівеоситету в Києві М. Береславський.

Рух опору виступав також в обороні національних меншостей України, що виявилося зокрема у виступі І. Дзюби і В. Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969, у заявах діячів руху опору на оборону кримських татар тощо.

Поряд з цими стихійними формами руху опору, існували спроби організованих акцій. Ще в кінці 1959 група українськиї юристів під проводом Л. Лук'яненка виготовила проект програми Української Робітничо-Селянської Спілки з метою вести легальну акцію за вихід УРСР з СРСР. У проекті програми Спілки написано, що її ідеалом є самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм. Про засоби боротьби в проекті говориться:Мета цього першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних прав, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні.

У січні 1961Лук'яненко був засуджений у Львові на смертну кару, що була замінена на 15 pp. в'язниці, а обвинувачені (І. Кандиба, С. Вірун, О. Лібович, В. Луцькій, Й. Боровницький, В. Кіпиш) на ув'язнення від 10 до 15 рр. З1957до1967вГаличинідіяли також малі нелегальні групи: Об'єднана Партія Визволення України, Український Національний Комітет та Український Національний Фронт, члени яких були також засуджені на ув'язнення, при чому двох членів Українского Національного Комітету І. Коваля та Б. Грицину Львівський суд засудив на смертну кару, і вирок виконано. Процеси над вищезгаданими групами відбувалися при зачинених дверях. Члени Українського Національного Фронту перевидали деякі публікаціїОУН, у1965—1967випустили 16 чисел часописуБатьківщина і Воля.

До руху опору треба зарахувати також робітничі заворушення і страйки, наприклад, у 1963 в Кривому Розі(спричинені підвищенням цін на харчі та їх недостачею; тоді дійшло до сутичок між відділами КДБ і військовими частинами) іОдесі(портові робітники відмовилися вантажити масло доКуби), 1969 на гідроелектростанції в с.Берізка; 1972 у травні в Дніпропетровському (робітники протестували проти впровадження росіян на зав.) і в червні в Дніпродзержинському (у заворушеннях брало участь кілька тисяч осіб; вони були спровоковані грубою поведінкою влади).

За даними самвидавних документів в русі опору брали участь біля 600 осіб (кількість учасників масових демонстрацій і читачів самвидаву — кілька тисяч), здебільшого представники професійної інтелігенції, далі робітники, вчені, письменники, студенти, митці, священники, селяни; переважно молодь і люди середнього віку, з значною участю жінок. Учасники руху опору походять головинм чином з Київщини та з Західної України (переважно зі Львова); далі з Дніпропетровської та Донецької областей. Духовим зачинателем руху опору. треба вважати В. Симоненка.

Політичним позиціям руху опору притаманні ідеї гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення учасників руху опору є людина, її гідність, її право вільно розвиватися. Метою руху опору є українська демократична самостійна держава, «у якій би всі громадяни дійсно користувалися політичними правами і визначали напрям економічного і політичного розвитку України». У галузі міжнаціональних відносин рух опору засуджує всякийшовінізмтаімперіалізмі проповідує шанування прав інших народів та співпрацю з ними. Методи діяльності руху опору легальні; діячі руху часто посилаються на принципи так званої ленінської національної політики. Проте, після арештів і судів провідних діячів руху опору у1972—1973помітна часткова радикалізація поглядів, тенденції до нелегальної діяльности. Це позначилося зокрема на 7-8 випуску (1974) самвидавного періодичного видання руху«Український Вісник».

Українці (наприклад, генерал П. Григоренко) беруть участь також у загально-союзному чи російському русі опору. Але намагання російського періодичного видання руху опору «Хроника текущих событий»уМосквівиступати від імени руху опору неросійських народів СРСР, спростувала редакція «Українського Вісника». Поряд з українським рухом опору, в Україні діяв також рух опору інших національностей, зокрема єврейська (він ставив собі метою, як і в Росії, право на виїзд за кордон СРСР) і російський що солідаризується з російським рухом опору вРосії. Подекуди вони співпрацюють з українським рухом опору.

12

Загальнокультурний процес.

Незалежна Українська держава гостро відчула потребу опрацювання законодавчої бази в галузі культури. Це диктувалося двома причинами: по-перше, союзне законодавство передбачало пріоритети російських культурних надбань; по-друге, в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою, соціального захисту діячів літератури та мистецтва. Глибокі зміни мали відбутися також у галузі освіти, науки.

Важливим документом, який схвалила Верховна Рада України 19 лютого 1992 р., стали "Основи законодавства про культуру", розроблені в Міністерстві культури України (міністр Л. Хоролець). Це ґрунтовна програма розвитку національної культури, яка практично поривала з тоталітарним минулим, ставила розвиток культури на пріоритетний шлях.

Напередодні цієї ухвали Верховної Ради Президент України Л. Кравчук видав Указ "Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин". Цей документ передбачав звільнити з 1 січня 1992 р. творчі спілки України від сплати податків на доходи і внесків до спеціальних фондів та зобов'язував Кабінет Міністрів забезпечити папером на рівні 1991 р. видавництво "Веселка", періодичні видання Спілки письменників України.

Вагомим був внесок у розвиток культури української інтелігенції. З ініціативи Спілки письменників України, Народного Руху України, академічного Інституту літератури ім. Т. Шевченка, Асоціації творчої інтелігенції "Світ культури", інших спілок у Києві в вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який поставив перед елітою народу конкретні завдання участі в державотворчому процесі.

Наприкінці серпня 1991 р. у Львові розпочалися урочистості з нагоди 125-річчя від дня народження видатного історика України і першого Президента держави Михайла Грушевського. Наукове товариство ім. Шевченка провело наукову конференцію, в роботі якої взяло участь понад 150 науковців з семи держав — України, СІЛА, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини і Ватикану. Засновано медаль Михайла Грушевського, яку з 1991 р. вручають двом діячам культури: одному представникові України і одному — діаспори. Першими лауреатами цієї нагороди стали письменник, академік Олесь Гончар та професор Колумбійського університету США, мовознавець Юрій Шевельов. Відкрито меморіальну дошку на будинку у Львові, де жив М. Грушевський.

Вперше ювілей М. Грушевського в столиці України святкувався на державному рівні — 22 листопада 1991 р. у Київському театрі опери і балету відбулася урочиста сесія Верховної Ради України. В музеї історії Києва відкрито виставку, на фасаді будинку № 35 по вул. Володимирській, в будинку, де містилася колись історична секція ВУАН і працював М. Грушевський, встановлено меморіальну дошку. Ювілейні святкування пройшли в інших культурних центрах держави, а 1994 р. у Львові відкрито пам'ятник першому Президенту України.

Загальнокультурного значення набув скликаний в Одесі в листопаді 1991 р. перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні. Звернення "К русским гражданам Украйни" з висновком "Да — независимому украинскому государству/ " підписала група російської інтелігенції Харкова, серед яких був і відомий поет Б. Чичибабін.

Увесь 1992 р. проходив під знаком великомасштабних культурно-політичних акцій. В день проголошення IV Універсалу Центральної Ради, 22 січня 1992 р., в Києві, в палаці культури "Україна" розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР, в роботі якого взяв участь і виступив Президент України Л. Кравчук. Завданням форуму було консолідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну допомогу. Багато цікавих способів допомоги Батьківщині, відродження і плекання національної свідомості в чужому оточенні висловили у своїх виступах космонавт П. Попович (Москва), головний редактор журналу "Дружба народів" О. Руденко-Десняк (Москва), військовик М. Кубах (космодром Байконур в Казахстані), К. Гупало (Латвія), генеральний секретар Світового конгресу вільних українців В. Верига та ін.

На початку 1992 р. ухвалою Кабінету Міністрів затверджено новий склад Комітету для присудження Державних премій ім. Т. Г. Шевченка. На відміну від попереднього, куди входило багато компартійних функціонерів, до нього увійшли провідні діячі культури Олесь Гончар (голова), Лариса Хоролець, Юрій Мушкетик, Іван Драч, Анатолій Мокренко та ін. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали в'язень сталінських концтаборів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), видатний письменник-емігрант, автор першого в світі широкомасштабного роману про злочини тоталітаризму "Сад Гетсиманський" І. Багряний (посмертно), дисиденти Ігор Калинець, Т. Мельничук, а також П. Мовчан, Р. Лубківський, публіцист С. Колесник, літературознавець М. Жулинський, художники М. Максименко, Г. Синиця, художній керівник Державного оркестру народних інструментів України В. Гуцало, композитор О. Костін та два творчі колективи: капела бандуристів ім. Т. Шевченка з Детройта, США (художні керівники: Г. Китастий, помер 1984 р., В. Колесник) та хор ім. О. Кошиця з Вінніпега, Канада (художній керівник В. Климків) — за значний внесок у популяризацію української музичної спадщини та хорового мистецтва.

Важливим напрямом культурного процесу є повернення в Україну її культурних та історичних цінностей. Відповідну угоду підписано у лютому 1992 р. на нараді глав держав СНД у Мінську. Для України ця проблема стояла вельми гостро: до Росії в різний час були вивезені скіфське золото, ікони, картини, мистецькі вироби, стіни з мозаїками і фресками, національні клейноди, раритетні книжки, рукописи.

В Україні створено урядову Комісію з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Ведеться робота з інвентаризації всього, що різними шляхами потрапило за межі держави. На сьогодні є вже деякі успіхи: з Чехії в Україну передано архіви Олександра Олеся і Олега Ольжича, до відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В Стефаника надійшли безцінні рукописи геніального Б.І. Антонича. А 1994 р. з ФРН передано колекцію з 82 предметів (мідного віку, трипільського і скіфського періодів), що були знайдені в Україні і вивезені 1944 р. Колекція передана в Херсонський краєзнавчий музей, якому належала. Роком раніше Україна зробила жест доброї волі — німецькому народові передано його національні реліквії, зокрема рукописи Й.-В. Гете.

Значною подією, яка мала резонанс серед усієї української спільноти, став Всесвітній форум українців, який розпочав роботу 21 серпня 1992 р. в палаці культури "Україна" в Києві, напередодні першої річниці проголошення незалежності. Вперше Батьківщина зібрала у столиці своїх синів і дочок з усіх кінців світу, незалежно від політичних поглядів і симпатій. На форумі створено координаційний орган світового українства — Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), до складу якої увійшло по 11 представників від материка, західної і східної діаспори, її головою став відомий громадський діяч І. Драч, головою секретаріату — письменник М. Слабошпицький.

УВКР стала ініціатором низки загальнокультурних заходів всеукраїнського масштабу, художніх, публіцистичних та популярних видань з різних галузей україністики. Виїзні засідання УВКР в Чигирині (1993), Батурині (1994) розпочали громадсько-державний рух з відродження давніх українських столиць. На належному рівні вшановано 350-річчя від дня народження гетьмана Івана Мазепи, 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, навесні 1995 р. відбулося свято "Слобожанський Великдень" на Харківщині. Об’єднання зусиль реорганізованого Товариства зв'язків з українцями за межами України (товариства "Україна") і УВКР під керівництвом 1. Драча сприяло налагодженню контактів з українцями, що перебувають поза межами батьківщини.

Напередодні першої річниці незалежності Л. Кравчук вручив першу державну українську нагороду — Почесну відзнаку Президента України Олесеві Гончару, Левкові Лук'яненку, Ліні Костенко, скульпторові зі США Леонідові Молодожанину, українським спортовцям — учасникам XXV Олімпійських ігор, старшинам Збройних Сил і Національної гвардії України.

Подією всеукраїнського масштабу стало відкриття у Львові 24 серпня 1992 р. пам'ятника Тарасові Шевченкові (скульптори В. і А. Сухорські). Бронзову скульптуру відлито в Аргентині заходами д-ра В. Іваницького. А 27—29 серпня того ж року на Святоюрській горі перепоховано патріарха Української греко-католицької церкви кардинала Йосифа Сліпого. Для перевезення тлінних останків Глави УГКЦ Міністр оборони України К. Морозов виділив спеціальний літак. В архієрейській св. Літургії взяв участь Президент Л. Кравчук. З нагоди цієї події викарбувано спеціальну медаль з срібла і міді, якою вшанували осіб, причетних до цієї акції.

Починаючи з 1991 р. про свою діяльність активно заявило українське козацтво, першим гетьманом якого обрано В. Чорновола. 21 травня 1992 р. в Переяславі козаки з полків, куренів, сотень усієї України зреклися присяги, складеної на переяславському майдані їх предками 1654 р. Грамоту, що касувала присягу, підписали гетьман, уся генеральна старшина, духовний батько українського козацтва Іван Гончар.

Значними подіями в українському культурному житті 90-х років стали Другий фестиваль сучасної української пісні "Червона рута" в м. Запоріжжі, відкриття першої в Україні пам'ятної дошки гетьманові Іванові Мазепі (серпень, 1991 р.) в Батурині, міжнародний симпозіум "Леся Українка і світова культура" (Луцьк, вересень, 1991).

В середині 1992 р. пожвавив свою діяльність український фонд "Відродження", закладений як філія навесні 1989 р. відомим американським мільярдером і меценатом культури Дж. Соросом. У день св. Володимира 1992 р. вперше за сімдесят років вулицями Києва від Володимирського собору до св. Софії пройшов хресний хід, який організувала Українська православна церква Київського патріархату, а в серпні відбулося святкування 50-річчя Української Повстанської Армії — урочисті збори в палаці культури "Україна" і похід ветеранів УПА по Хрещатику; відвідини могили Т. Шевченка в Каневі. У м. Новограді-Волинському проведено літературно-мистецьке свято "Лесині джерела". На Галичині відзначено 120-річчя від дня народження забороненого в часи тоталітаризму письменника Богдана Лепкого. В с. Ломівці на околиці Дніпропетровська в хаті батьків відкрився музей Олеся Гончара. Величний пам'ятник гетьманові П. Сагайдачному відкрито в с. Кульчиці на Львівщині, музей-садибу родини Івана Франка — в с. Підгірки коло Калуша на Івано-Франківщині.

Поглиблення економічної кризи в державі призвело до скорочення асигнувань на культуру, послаблення уваги до неї. Як наслідок, погіршився стан справ у видавничій діяльності, освіті, науці, кіно і театрі.

Практично не виконувалася директива міністра оборони про впровадження української мови у війську, а після перемоги в 1994 р. на президентських виборах Л. Кучми її попросту скасували. На сході і півдні України, і передовсім в Криму, проігноровано Указ Президента про ліквідацію символів тоталітаризму, а руйнівникові української державності Леніну дотепер височать пам'ятники у містах і селах. На загальнокультурному процесі негативно позначилися політичні катаклізми. Розпочався відтік з України за кордон науковців, провідних акторів, музикантів, режисерів.

Та хоч і сповільненими темпами розвиток культури тривав. Державні премії ім. Т. Шевченка отримали В. Маняк та Л. Коваленко (обоє посмертно), Г. Логвин, Б. Ступка, Н. Лотоцька, Д. Лідер, Л. Ященко, Я. Гоян, В. Пилип'юк, І. Світличний (посмертно), Н. Світлична, А. Антонюк, В. Зінкевич, О. Апанович, Р. Конквест (США, за книжку "Жнива скорботи" про голод 1932—1933 рр.), Р. Рахманний (Олійник) та ін. Влітку 1993 р. у Вашингтоні, в культурному центрі Міжнародного валютного фонду відкрилася перша виставка незалежної України "Україна: образи У-ІУ тисячоліття до народження Христа", приурочена до 100-річчя від часу, коли археолог В. Хвойка відкрив трипільську культуру в Україні, її організатори — Інститут археології Національної академії наук України, Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, посольство України в США. На виставці експонувалися 162 археологічні експонати трипільської культури та 42 роботи сучасних молодих майстрів.

Наприкінці серпня 1993 р. у Львові відбувся другий Конгрес Міжнародної асоціації україністів (перший пройшов в Києві 1990 р.), в роботі якого взяли участь понад 600 вчених з України і багатьох чужоземних держав. На початку листопада цього ж року в Торонто (Канада) проведено VI Світовий конгрес вільних українців, у роботі якого взяла участь делегація України в складі І. Драча, М. Жулинського та К. Морозова. Двох останніх нагороджено медалями св. Володимира. Ухвалено, що відтепер організація називатиметься Світовим конгресом українців, її головою обрано д-ра Д. Ціпивника.

Програш на президентських виборах 1994 р. Л. Кравчука і обрання Президентом України Л. Кучми внесли на перших порах розгубленість в ряди патріотично настроєної інтелігенції. Граючи на настроях зросійщеного електорату Сходу і Півдня, ще будучи кандидатом у Президенти, Л. Кучма заявив, що домагатиметься надання російській мові в Україні статусу офіційної. Цю думку він повторив у своїй інавгураційній промові. В Україні розпочалася широка кампанія на захист української мови. Рішучі протести висловили творчі спілки. На адресу Президента Л. Кучми та Голови Верховної Ради О. Мороза полетіли телеграми і листи з усіх кінців України: протестували наукова інтелігенція, інженери, учителі, робітники, селяни. Цей тиск свідомої частини суспільства дав певні результати — українську мову все частіше можна було чути в офіційних колах, на радіо, телебаченні, а процес надання офіційності мові сусідньої держави загальмувався.

Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які останнім часом схвалила Верховна Рада, є "Закон про бібліотеки" та "Закон про музеї". Міністерство культури підготувало до розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про неприбуткову та благодійницьку діяльність. На сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут пам'ятко-охоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення.

До культурно-політичних досягнень незалежної України слід віднести систему президентських нагород 1995 р. Окрім впровадженої 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку "За мужність" (у вигляді восьмикутної зірки і хреста) та орден Ярослава Мудрого п'ятьох ступенів. Серед перших нагороджених — діячі культури О. Басистаж, А. Мокренко, академік Ф. Бурчак, генерали та офіцери Збройних Сил України.