Політичні погляди Кирило-Мефодіївського братства п л а н :

1. Українська політична думка нової доби.

2. Політичне життя України після розгрому Запорізької Січі.

3. Розвиток революційно-демократичних ідей на Україні.

4. Кирило-Мефодіївське товариство.

5. Висновок.

Неперевершена в обґрунтуванні та поширенні ідей, у залу­ченні мас до їх практичної реалізації, на авансцену політич­них і культурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією з найбільш захоплюючих концепцій, висунутих інте­лектуалами XIX ст., була концепція національної свідомості. Вона являє собою зовсім новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. В Україні, як і в інших тодішніх державах, виникнення цієї концепції свідчило про наближення сучасної епохи.

Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні були XIX ст., особливо його друга половина, й початок XX ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політи­чних течій і напрямів, які втілювали собою складну гаму сус­пільно-політичних відносин, різноманітних інтересів і потреб, політичних намірів та устремлінь. Ідеї кожної з цих течій і нап­рямів політичної думки з урахуванням національних і етнічних характерних рис були безпосереднім відображенням класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за дер­жавну владу.

Після розгрому Запорозької Січі, введення кріпацтва, лікві­дації договірних відносин України з Росією політичне життя в Україні надовго ніби завмерло. Про це яскраво висловлено в анонімному листі до редактора "Колокола" (на сьогодні ав­тор відомий — це патріот України, просвітник, історик Ми­кола Костомаров). "Відтоді Україна мовчала, її народність була зневажена. Ім'я "хохол", яке москалі давали козакам від їхніх оселедців, зробилося синонімом дурня. Поетична мова України стала предметом глуму та посміху . Українська істо­рія була або занехаяна, або подавалася в перекрученому виг­ляді, відповідно до благих цілей і видів уряду".

Більшість земель України тоді перебувала в складі Росій­ської імперії — Лівобережжя, Правобережжя, Південна Укра­їна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття — у складі Австро-Угорської імперії. Тому розвиток політичних ідей в Україні в ті роки особливо тісно переплітався з передо­вою думкою російських учених, мислителів, політологів. У багатьох питаннях вони виступали однодумцями, палкими при­хильниками, захисниками спільних поглядів.

Ідеї соціального й національного визволення породжувалися тим нестерпним колоніальним режимом, у якому перебувала Україна впродовж багатьох століть. Особливо це стало прояв­лятися в період польського та російського поневолення. Еко­номічна політика російського уряду незмінне йшла врозріз з інтересами України як суто хліборобського краю. Митні тари­фи, фінансова політика, непомірні податки викликали в україн­ського населення гнів та обурення, спричинювали антиросійські, антипольські й взагалі антиіноземні настрої.

Перша половина XIX ст. проходила під знаком тяжкої полі­тичної реакції. Після жорстокої розправи з декабристами цар­ський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей. В імперії визнавалися три основні принци­пи, на яких мала триматися вся російська державність: правос­лав'я, самодержавство й народність. Православ'я як виключно панівний принцип не могло бути визнане західноукраїнськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Для сві­домої частини українського населення самодержавство означа­ло не тільки зосередження всієї влади в руках монарха, а й рішуче усунення громадянства від усякої участі в політичному житті, недопущення ніякого самоуправління. Третій принцип державної системи — народність — належало розуміти як панування великоруської народності й придушення національного партикуляризму. В імперії склався жорстокий політичний ре­жим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: всі провінції управлялися з єдиного центру — з Петербурга. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас.

Така система державного устрою не могла не викликати не-1 вдоволення людності. З іншого боку, царський режим страшенно боявся будь-якого радикального руху, що міг виникнути й і виникав в Україні. Як свідчать історики, коли генерал-губернатор Правобережної України князь Микола Рєпнін виступив пе­ред центральним урядом з проектом поліпшення тяжкого економічного стану населення, його було запідозрено в українському сепаратизмі, негайно усунено й відправлено за кордон. Усім відома реакція Миколи І на появу Кирило-Мефодіївського товариства. Отже, страхом українського сепаратизму була пройнята вся економічна, політична й духовна спрямованість царського режиму.

Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Києві близько 1845 р., були першою політичною програмою для українства. Товариство об'­єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були; обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник Пан­телеймон Куліш, високоосвіче­ний чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко, син селянина, недавно лише визволений із кріпацької неволі. Виданий у 1840 р. в Петербурзі перший збірник його поезій «Кобзар» відразу здобув йому широку літературну славу й мав величезний вплив на поширення української національної свідомості. Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття: тут нема вже великих панів, багатих дідичів; членами братства були переважно діти середніх або й бідних дідичів, урядовці й навіть колишній кріпак. Це та верства, яка в сфері інтелектуального життя й ідейного провідництва виступає в 40-х роках у Росії й на Україні на зміну родовитого панства й яку в новіших часах почали називати інтелігенцією.

Програма братства, котре свідомо поставило себе під патронат слов'янських первоучителів Кирила й Мефодія, щоб підкреслити свій слов'янський напрям, найкраще можна бачити з тексту прокламації, написаної Костомаровим під титулом: «До братів українців»: «Ми приймаємо,— пише Костомарів,— що всі слов'яни повинні між со­бою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби й болгари. Щоб був один сейм або Рада Слов'ян­ська, де б сходилися депутати від усіх республік і там розважали б і рішали такі діла, котрі належать до цілого Союзу Слов'янського. Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибираний на кілька літ, і над цілим Союзом був би правитель вибраний на кілька літ. Щоб у кожній республіці була загальна рівність і свобода, а станів щоб зовсім не було. Щоб депутатів і урядовців вибирано не по роду, не по багатству, а по розуму й по освіті. Щоб свята віра Христова була основою закону й усієї управи в цілому союзі і в кожній окремій республіці».

Ще докладніше малює нам той устрій всеслов'янської федерації, про яку мріяли члени братства, його статут. Тут говорилося, що духовне й політичне об'єднання слов'ян є їх справжнім призначен­ням, до якого вони мусять прямувати. Слов'янські народи в будучині мусять приєднатися до Росії й скласти з нею одну федерацію. При прилученні кожний слов'янський народ зберігає свою самостійність. Росія мала би бути поділена на три великоруські штати (держави), на два українські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, один білоруський; далі мали бути штати польський, чехо­словацький, сербський і болгарський. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен би належати ні до якого штату й служив би місцем зборів загального сейму.В кожному штаті був би свій сейм і свій прези­дент, вибираний на чотири роки. Верховна центральна влада належа­ла б всесоюзному президенту, вибираному також на чотири роки.

Думки, які лягли в основу програми чи статуту товариства, були розвинуті в цілій низці творів, документів і листів, які збереглися до нашого часув архівах. Найяскравіше ці думки були висловлені в творі Костомарова «Книга битія народу українського». Безперечно, цей твір був складений підвпливом відомих «Ksiegpelgrzymstwa polskiego» Адама Міцкевича. Але він відзначається далеко більшим радикалізмом: він написаний у чисто республіканському дусі й перейнятийтаким самим,як у Міцкевича, месіанізмом, з тою різни­цею, що в Костомарова месіаністична роль послужила визволенню всіх слов'янських народів замість Польщі відводиться Україні.

З усіх практичних намірів Кирило-Мефодіївських братчиків, на­скільки можна бачити з їх планів, найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали провадити шля­хом безупинної пропаганди в школі і в літературі, стараючися виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Рівночасно вони вважали за потрібне негайно взятися за ширення просвіти в народних масах, за видання популярних книжок і часописів і взагалі старатися підвести культуру широких народних мас. Пла­нам українських ідеалістів не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за емансипацію закріпощеного селянства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перше, ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був нанесений смертельний моральний удар у літературі, однаково, як в українській, так і в російській.

Протягом приблизно 14 місяців існування товариства його члени підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова під назвою "Закон Божий (Книги Буття українського народу)".

Українська справа у цьому творі пов'язувалась із долею ін­ших слов'янських народів, з бажанням об'єднати всі слов'ян­ські народи, кожен з яких творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Всі вони повинні були розвиватися на демократичних засадах рівності, свободи, релігійної толе­рантності. Члени товариства виступали за визволення селян від кріпацтва. Передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму, повалення царату. Провідне місце у слов'янському об'єднанні відводилось Україні. У книжці М. Костомарова "Закон Бо­жий" говорилось:

"І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар. І Україна буде не підлеглою Речі Посполитої в союзі Слов'янсь­ким. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карта буде намальована Україна: "От камень, него же не берегоша зіждущії, той бисть во главу угла!".

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало дуже недовго; воно не встигло вийти з підготовчої стадії, не встигло ще розвинути якоїсь практичної роботи, як уже на початку 1847 р. члени його були заарештовані, вивезені до Петербурга й після адміністраційного суду дуже суворо покарані тюрмою й засланням. Тільки через десять років по смерті царя Миколи І, який особисто кермував судом і визначав кару, члени братства змогли вернутися до літературної й господарської діяльності. Але ідейне значення братства було величезне. Можна сказати, що його ідеї й його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного від­родження.

Слід відзначити, що, поділяючи загальні засади своєї програ­ми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання. М. Костомаров вважав першочерговим домогтись єд­ності слов'ян. П. Куліш наголошував на розвитку, насамперед, української культури. Тарас Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців. За ради­калізм своїх ідей Тарас Шевченко був покараний найжорстокіше. Тут, до речі, слід наголосити, що творчість селянського поета-бунтаря, який піднявся від раба-кріпака до вершин поезії й мистецтва, відчутно позначилася й на формуванні революцій­но-демократичного крила в Росії 50-60-х років XIX ст.

Характерною ознакою політико-правових поглядів Т. Г. Шевченка є глибоке несприйняття, засудження самодер­жавства. Для нього немає "добрих" царів. У поемі "Сон", яку сам поет назвав комедією, він із нищівним сарказмом розвін­чує образ царя як помазаника божого на землі, в творі "Юро­дивий" називає його "фельдфебелем на троні", верховодою зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. За умов жорстокої реакції Т. Г. Шевченко сміливо поставив питання "чи довго ще на сім світі панам панувати?". В історії експлу­ататорських держав він бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячу­

вала свавілля й насильство над людиною. У творі "Царі" поет розкриває й рішуче засуджує злочинну сваволю самовладців-деспотів.

Феодально-самодержавна Росія змальовується в творах Т. Шев­ченка поділеною на два соціальні полюси: визискуване селян­ство й визискувачі-поміщики з царями на чолі. Івана Грозного він називає "мучителем", різко викриває гнобитель­ську політику Петра І, їдко засуджує антинародний характер правління Катерини II, яка в 1782 р. наказала спорудити пам’ятник Петру І з написом "Первому — Вторая", цим самим підкресливши спадковість необмеженої влади монархів Росії.

До цього слід додати, що ненависть і рішуче політичне не­прийняття в Т. Г. Шевченка було не лише до російського ца­ризму, а й до українських експлуататорів. Гетьмани для поета — таке ж зло, як і царські чиновники. Він із презир­ством писав про тих українських діячів, які багато говорять про "неньку Україну", про її "долю-волю", а насправді заод­но з російськими поміщиками та царатом "деруть шкуру" з селян, "праведную кров із ребер, як водицю точать".

Поряд із різко критичним ставленням Т. Г. Шевченка до аб­солютної монархії він не абсолютизує й буржуазно-республі­канський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тої "челяді", кріпаків-трудівників, того стану, з якого вийшов сам.

У своїх творах він докоряв французьким енциклопедистам XVIII ст., які проголосили гасло "Свобода, рівність і братер­ство", в тому, що вони "почали" та не закінчили ліквідацію "батогів, престолів і корон".

Світле майбутнє України поет, якого сучасники назвали "пророком", пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною фор­мою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів.

В основу самоуправління народу він поклав суспільну влас­ність і, насамперед, власність на землю. Говорячи про ці по­гляди Т. Шевченка та інших демократів, тодішніх і пізніших, слід мати на увазі одну характерну особливість тогочасного суспільного розвитку.

Перехід від феодально-кріпосницьких основ економічного життя до буржуазних пов'язаний зі зміною форм власності, а відповідно й мотивації праці, себто відмову від позаекономічно­го примусу й впровадження натомість економічного стимулу.

Рабовласницька й феодально-кріпосницька форми вироб­ництва базувалися на позаекономічному примусі, тоді як буржуазний лад мав і має економічні методи залучення до праці, а отже — право приватної власності.

Т. Г. Шевченко, як ніхто інший, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судо­чинства, першим в історії революційної думки в Україні по­казав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, .що ці закони "катами писані", що "правди в суді не­має". Його ідеалом була трудова демократична республіка.

Говорячи про політичний ідеал Т. Г. Шевченка, слід підкре­слити його увагу до сили закону, причому "праведного зако­ну", як він неодноразово наголошував. "Праведний" закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями "правда", "воля", "справедливість". Т. Г. Шевченко чітко по­казав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як "справедливий", тому що він не відпо­відає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченка соціальне справедливим є рівномірний розподіл землі між членами сус­пільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспіль­ства, усунення експлуатації.

У творах Т. Г. Шевченка поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Вся його творчість пройнята безмеж­ною любов'ю до України, її народу. У вірші "Чи ми ще зійде­мося знову?", написаному в засланні, він закликав своїх співвітчизників:

Свою Україну любіть,

Любіть її . Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

Отже, у творчості Т. Шевченка, в його політичних поглядах поєднувались ідеї революційності, демократизму і самостійності, України. Його творчість справила великий вплив на розвиток,! визвольних ідей, національної самосвідомості українського на-| роду, на формування української інтелігенції, здатної до боротьби за ідеали соціальної і національної свободи.

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов'язаний з революційним народництвом, діяльність яко­го проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема, з такими організаціями як "Народна воля" та "Чорний переділ".

Оцінюючи їх діяльність, треба мати на увазі, що на них уже був відчутний вплив марксизму та анархізму, зокрема, стосов­но критики капіталізму. В програмних документах, проклама­ціях і відозвах часто трапляються фрази "робітничий клас", "експлуатація", "буржуазний лад" та ін.

Серед політичних ідей народництва слід зазначити його не­гативне ставлення до експлуататорської держави. Головний принцип оцінки держави — кому вона служить, чиї інтереси захищає. Особливо ненависним була зверхність монархічної особи в суспільному ладі Росії. У статтях та інших публікаціях чітко говорилося про "політичну систему", "політичну орга­нізацію", механізм політичної влади". Безумовно, не всі ці поняття мали сучасне наукове обґрунтування. "Принцип аб­солютної держави" й "деспотичного режиму" вбачався в необ­меженій владі царя, її надмірній централізації. "Там, де свавілля є основою закону, немає ні закону, ні волі, немає забезпечення примітивних прав людини. Немає меж насильству при такій си­стемі", — писала "Народна воля" 20 серпня 1880 р.

Більшість революційних народників схилялася до заперечення будь-якого монархізму, абсолютного чи конституційного. Хоча в їхніх документах іще немає вимог установлення республіки, але по суті йшлося саме про такий вид правління, а одне з централь­них устремлінь революційного народництва — це повалення са­модержавства і встановлення Тимчасового революційного уряду, головною метою якого мало бути скликання Установчих зборів. А вже їм належало створити революційну владу, цілком залежну від волі народу, утвердження демократичних свобод, передача землі селянам. Принцип верховенства волі народу планувалося покласти підвалиною всіх рівнів влади. Принципами організації центральної влади проголошувалися її виборність, змінність, підзвітність, підконтрольність. У програмних принципах народоправління важливе місце відводиться демократичним тради­ціям сільської общини.

Аналізуючи проблеми політичних відносин у суспільстві, народники в основу прав людини ставили природне право, що виходило з цінностей та інтересів людського буття. Для встановлення правопорядку в країні потрібні закони й інститути, які б відображали волю народу. Правам та свободам особи відводилося особливе місце в цих програмах. Багато хто при цьому широко використовував законодавчі акти Франції, США та інших буржуазних держав.

Проте в національному аспекті народники не дали належної відповіді на поставлені життям питання, їх програми не міс­тять практичних рекомендацій щодо державного розв'язання національних проблем.

Висновок.

Висуваючи загальнодемократичні гасла про права кожної на­ції та народності на суверенний розвиток, вони мали на увазі не федерацію рівноправних народів, а федерацію общин, об'єдна­них в області й підпорядкованих на місцях обласному управлін­ню, а в центрі — союзному урядові. До політичного ж суверенітету націй, з їхнього погляду, доцільно звернутися лише після зміцнення революційної влади, щоб "темні реакційні сили" не використали його як "свою Вандею". Безумовно, що в такій багатонаціональній країні, як Росія, недоскона­лість національної програми, її вузькість та обмеженість не сприяли завоюванню довір'я трудящих мас. Визнання народ­никами терору як методу політичної боротьби не могло дати бажаних результатів.