Визначні пам’ятки давньоруської літератури

До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури належить «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів похід» та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення — відносин світської та церковної влад.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання: концепцію «богоугодного володаря», в основу якої покладено ідею зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законів Київської Русі — «Руська правда». Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). До Розширеної правди, крім названих правових документів, належить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське законодавство: з'являються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-адміністративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.

Кириличною системою письма написані всі відомі давньоруські твори: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073 і 1076 pp., "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона, "Мстиславове Євангеліє", "Повість временних літ" та ін. Ці твори - не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.

Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північно-Східної Русі виявлять "берестяні грамоти" - листування громадян з приводу різних господарських справ. Українським варіантом "берестяних грамот" є Звенигородські грамоти. Найбільша з них має п'ять рядків. У ній йдеться про сплату боргу в 60 кун. У Києві грамоти на бересті поки що не знайдені, що пояснюється особливостями ґрунту, який не сприяє зберіганню деревини.

Літописом-автобіографією, яку Б. Рибаков розглядає як своєрідну передвиборну програму, є "Повчання Мономаха своїм дітям". Воно хронологічно охоплює період 1066-1117 pp.. "Повчання" написане для дітей - спадкоємців державної влади. Головна ідея твору - заклик до безкорисливого служіння рідній землі, до об'єднання князів. Героєм твору є мудрий державний діяч, який водночас і досвідчений господар і прекрасний сім'янин. "Повчання" було морально-філософською автобіографією Володимира Мономаха, в якому ідеальний правитель протиставлявся тим князям, які дбають лише про власне збагачення і владу.

Зразком епічної поезії, що поєднувала рицарську доблесть, патріотизм, відвагу з письмовою фіксацію, співом і частковим усним речитативом, була повість-пісня "Слово о полку Ігоревім". Створене між 1185 і 1187 pp. невідомим автором, "Слово" лишається неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури. Воно виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв'язком з фольклорною традицією, а й переповненням його змісту язичницькою стихією. Автор рясно використовує язичницькі образи, а кількість слов'янських богів вражає. Це свідчить про життєвість язичницьких традицій у давньоруському суспільстві та формування у свідомості народу двовір'я, що поєднувало християнські традиції з язичницькими.

Одним з кращих творів не лише в давньоруській, а й у європейській середньовічній літературі, де дається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину, є "Житіє і ходіння Данила". Виходець із Чернігівської землі, ігумен Данило на початку XII ст. відвідав святі місця Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у своєму творі. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою, без нудних повчань і ораторських прийомів. Зроблено це свідомо, щоб його могли прочитати якнайбільше людей[2, c. 69-71].

Літературні пам'ятки Київської Русі

Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене

попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння

трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали". Усе це

зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської

Русі.

У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в

хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного

слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для

нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх

дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути

господарем і утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і сваволя

були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати

сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного

смерда, ані бідну вдову". Перед нами постає мудрий державець, освічена,

відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і

розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки в середовищі, де

культура посідала чільне місце в житті держави.

чільне місце в житті держави.

Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про

закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що

засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син

Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом..." Геніальність його

незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою

духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для

наслідування. До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за

"Слово о полку Ігоревім".

Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова...".

Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати

славу землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі

частини взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається

від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного,

пов'язуючи все з долею народу руського.

У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого —

"закону" — і нового — "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених

символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь.

Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині

розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово

Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу,

утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення

в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична

ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..."

Іларіона.

Вершина поетичної творчості київської доби — "Слово о полку Ігоревім".

Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє

літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті

відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться.

Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні

культурні, зокрема літературні, традиції.

Основна тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження

культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже

зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели

русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з

татаро-монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по

собі, так і у зв'язку зі "Словом о полку Ігоревім". Обидва твори

характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи,

досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці

світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у

них — земля руська, обидва написані після поразок. Пам'ятку знайдено у

Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках

древней письменности" (СПб. — Вип. 84).

555555555555555555555

Характерною ознакою суспільного життя козацтва є демократизм. Умови життєдіяльності козацьких поселень як господарсько-військових організацій потребували тісної взаємодії їх членів. Вони були вільні й рівні, а тому лише на принципах вільного демократизму, довіри, взаємоповаги та взаємодопомоги могли будувати свої стосунки. Демократичні засади козацького суспільного устрою зумовлювалися також паростками нових суспільно-економічних відносин — буржуазно-демократичних. Демократичні засади запорозького козацтва стали основою формування християнської козацької республіки, що викликало захоплення багатьох вчених та політичних діячів. Російський революціонер і прогресивний мислитель О. І. Герцен писав, що Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні і соціальні засади. Запорозька Січ — це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників. Розвиток таких засад потребував гнучкого механізму втілення в життя демократичних принципів, високої політичної відповідальності за свої вчинки, глибокого розуміння державотворчих завдань. Водночас в умовах тривалої політичної нестабільності на терені українських земель, коли з великими труднощами пробивалися паростки монархізму козацької старшини, коли централізм соборної української держави був ще тільки ідеєю, широкий демократизм містив чимало й негативного, чим уміло скористався царизм. Важливу роль у розвитку української політичної думки, демократичних засад державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика, одного з найближчих сподвижників гетьмана Івана Мазепи. Це основний закон тієї самостійної української держави, за яку боровся Орлик і його однодумці. Головною тезою цього документа була теза про право українського народу на вільне життя, не залежне від чужого ярма(табл. 11). Політичн ідеї та принципи конституції Пилипа ОрликаІдея суспільного договору. Принцип конституціоналізму. Принцип народного суверенітету. Принцип державного суверенітету і незалежності. Принцип протекторату. Ідея парламентаризму. Ідея провідної політичної ролі суспільного стану (козаків, козацька республіка). Ідея парламентсько-президентської республіки. Ідея унітарної держави з одним автономним утворенням (Запорозької Січі) Ідея природних прав людини і народу. Ідея звичаєвого права (державна підтримка та використання традицій Запорозької Січі). Принцип поділу влади. Незалежність судової системи. Ідея правової держави. Ідея соціальної держави. Ідея державної релігії Принцип виборності усіх державних посад знизу доверху. Вибори глави держави вищим представницьким органом. Всезагальне рівне виборче право (в рамках козацького стану). Поєднання військової та адміністративної влади, їх структур. Обмеження і контроль за виконанням повноважень глави держави. Відділення державної системи (фінансової та ін.) від сфери приватного життя Аналіз конституції та низки документів, пов'язаних із нею, показує, що тогочасна українська політична думка досягла досить високого рівня. Україна мала бути конституційно-демократичною, правовою республікою. Гетьманське самодержавство обмежувалося генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової і сотинної старшини, депутатів і послів від запорозького війська. Передбачалася сувора окремишність державного скарбу та коштів, що виділялися в розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст. Отже, в українській політичній думці, ще задовго до хвилі буржуазно-демократичних революцій у Європі, було сформульовано чимало прогресивних правових ідей. Це була альтернатива тому шляху, яким ішла Росія з її феодально-кріпосницьким гнобленням, абсолютизмом, колоніальною політикою денаціоналізації, русифікації народів, які потрапили в залежність від неї.__________________

КОЗАЦЬКА республіка включала досить велику територію, куди входили землі як Лівобережжя, так і Правобережжя, за винятком Волині й Галичини, що залишалися в Польщі.

На підвладній козакам території було запроваджене козацьке правління. Ми пам'ятаємо, що ще гетьман М.Дорошенко створив полкове самоврядування серед реєстрових козаків. Тепер же, після того, як були досягнуті значні успіхи в національно-визвольній війні,,Україна ділилася на 16 полків. Полк являв собою не просто військове формування, а військово-адміністративне, а влада полковника обіймала також адміністративні й судові справи. Територія полку в свою чергу дробилася на сотні, де військово-адміністративні функції виконував сотник. Низовою ланкою такого поділу було містечко чи село, в якому головував отаман. Сотники, отамани утворювали привілейований стан козацькоїстаршини, проте ці посади тривалий час були виборними і лише пізніше стали спадковими.

Вершиною козацькоївійськово-адміністративної піраміди був гетьман. Посада гетьмана була виборною. Це свідчило як про демократизм, так і про республіканізмкозацькоїдержави. Проте, ми знаємо, що демократія - це не вседозволеність, а республіки бувають демократичними й аристократичними.

До якого ж типу демократіїта республіканізму належала козацька держава? На жаль, не лише в навчальній, а й у науковій літературі цим питанням приділяється недостатня увага. Тому створюється таке враження, що в Козацькій республіці панував найширший демократизм, і такою ж була державна система.

Це не зовсім так. Дійсно, принципи виборності всіх щаблів виконавчої влади, а також гетьмана підтверджують демократичність козацької системи. Проте недарма ми говоримо саме про «Козацьку республіку», а не якусь іншу. Хто такі були козаки - ми з'ясували. Це був один із станів українського суспільства, який ніс ідеали свободи, соціальної та національної незалежності. Він близько стояв до селянства, але й відрізнявся від нього, бо був вільним. Він також відрізнявся ще більшою мірою від міщан, особливо тих, хто користувався привілеями Магдебурзького права. З цього приводу інколи навіть траплялися конфлікти.

Отже, Козацька республіка найбільшою мірою репрезентувала інтереси козацького стану, які в принципі мали загальнодемократичний характер.

Але истема виборів гетьмана, будучи демократичною, не була досконалою. На цю обставину, до того ж виставляючи її як недолік «козацької демократії», звернув увагу В.Антонович. Критикуючи пункти Переяславської умови, він пише про те, що

1

невідомо, хто має право обирати гетьмана:

«В принципі головні права, права суверенітету належать ніби до всього народу, але в пунктах умови не поставлено, з кого має складатись така народна рада. Через те після смерті Хмельницького вибирають, ми бачимо, гетьманів на трьох видах ради: іноді на раді старшини, інколи на раді козацькій військовій, а іноді на чорній раді»29.

Нагадаємо, що «рада старшин» включала полковників і сотників, «козацька рада» складалися із усіх тих, хто був у військовому поході; «чорна рада» - зібрання всього народу.

З приводу останнього В.Антонович зауважує:

«Це, розуміється, була утопія: увесь народ зібрати було неможливо. Ця чорна рада не мала жодної організації: справа рішалася звичайно галасуванням і бійкою»30.

Зазначимо, що така система склалася після правління Б.Хмельницького. Сам же він всерйоз обмірковував ідею стати князем в Україні й зробити цю посаду спадковою. Тим не менш реально влада гетьмана була обмеженою з боку так званих генеральних рад, тобто «ради старшин», які з часом втрачали свій вплив і вагу в державі, особливо під час Руїни. Натомість гетьман, крім командування військом, вів зовнішню політику, наглядав за судочинством, здійснював контроль за скарбницею та земельним фондом, конфіскованим у поляків.

Допоміжним органом у гетьмана була «генеральна старшина», яка виконувала функції генерального штабу та кабінету міністрів. До її складу належали: генеральний писар, до повноважень якого входили обов'язки складати урядові тексти, встановлювати регламент засідань ради і наглядати за зовнішні їй зносинами; генеральний обозний -військові й міністр; генеральний суддя - контроль за судовими справами; генеральний осавул та генеральний /орунжий виконували спеціальні доручення гетьмана. Такою в загальному була державна система Козацької республіки, яку самі козаки називали Військом Запорізьким, а російські царі та поляки, відповідно, - Малоросією та Україною.