Літературний класицизм

1. Перехід від барокко до класицизму в світовій літературі був одним із тих типових, переходів від літератури „важко при­крашеного", ампліфік6ваного" стилю (див. „Вступ"), що їх історія літератури переживала час від часу. … Замість творів, що мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження оригі­нальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незви­чайній формі, що мала справляти враження „вільної", розірва­ної, постають нові літературні ідеали. Тепер уже не цінять динамічності барокко. Представники нового стилю свідомо праг­нуть найекзактнішого вислову думки, ясного формулювання, прозорості побудови; в цілому твір має враження спокійної гармонії. На перший план висувається ідеал.краси. Не новизна та оригінальність,.. а традиційна канонічність починає цінитися знову, а „незугарне", що грає"таку велику роль у літературі барокко, або усувається зовсім, або грає, можливо, найменшу роль. Це — певний поворот до ідеалів ренесансу..

Уявлення про ці ідеали, звичайно, було своє власне, що насправ­ді лише користувалося певними, не завжди правильно витлума­ченими, елементами античної естетики, щоб збудувати свою власну естетичну систему. Тому, може, й можна було б назвати ,,класицизм-" ,,псевдокласицизмом» як це робили деякі історики літератури 19 та початку 20 віку. Але цей вираз „псевдокласи­цизм", тоді вживали неісторично, бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартність літератури цієї течії: це було негативне ставлення. Отже, краще цю неісторичну та несправедливу назву „псевдокласицизм" не вживати.*

3. Літературна теорія класицизму приймала — як класицистам здавалось, цілком — канони літературної теорії античності. Основним естетичним ідеалом стала знову „краса", до якої,

правда, приєднувалася ще „величність". Основною тенденцією було виконання всієї системи приписів, які ніби нормували ще античну поезію (Горацій), а насправді були наново вироблені теоретиками класицизму (напр., Буало). Ці приписи, як усякі технічні приписи в сфері мистецтва, ставили авторам певні, може навіть „тісні" рамки, але зовсім не перешкоджали їх вільній творчості в межах цих рамок і навіть значно її полегшували. …Надзвичайну скомплікованість, переобтяженість деталями, переповненість формальними прикрасами творів пізнього барокко класицизм рішуче відкидав. Його ідеалом була простота, ясність та прозорість побудови.

Система поетики класицизму знала певні традиційні літературні форми, що всі нав'язувалися до античної традиції; теорія літературних гатунків була детально розроблена: драма, тобто трагедія та комедія, епос — велика віршована епопея, поруч із ними роман та інші прозові форми, лірика з численними ґатунками: ода,.сатира,_байка і т. д. Для кожного з цих ґатунків були певні норми щодо змісту та, щодо форми. Якщо якимись типовими формами класицизму пізніше здавалися епопея, трагедія та ода — то це почасти по­милка історичної перспективи, бо класицизм подав найліпші за нових часів зразки і таких ґатунків, як комедія, байка, сатира. Якщо пізніше типовими героями творів класицизму вважали царів та півбогів, то і це помилка,— класицизм знайшов місце і для простої людини в межах певних ґатунків — вже згаданих комедії, байки, сатири, почасти і ідилії та ліричного листа, почас­ти і прозового епосу. В цих останніх ґатунках не бракувало й ін­тересу до сучасності, отже закиди переваги в класицизмі історії та абстрактних тем не цілком справедливі. Але в порівнянні з розподілом тематики в літературі покласичній різниця була. Навіть і для мови простої людини в літературі класицизму не бракувало місця; але знов таки в межах повних гатунків, зокрема байки та деяких другорядних ґатунків.

„Травестійний" жанр існував протягом усієї історії європейської літератури. В ньому, І зокрема, знаходило для себе вихід природне стремління людннн не завжди залишатися серйозною в мистецтві, мати в ньому якусь сферу, де дозволена легкість, забавка, безпосередня весе­лість. Буало хотів у своїй системі поетики обмежити можливості травестійного жанру, дозволивши лише в межах „героїчно-( комічної поеми" „низькі" мотиви зі сфери повсякденного життя та героїв з тих кіл суспільства, що не заслуговують на літера­турне освітлення,— але з тим, що стиль, мовне та стилістичне оформлення поеми мусило вповні відповідати канонові класич­ної поетики. Але вимоги Буало, підтримані прикладом його власної героїчно-комічної поеми „Налой", не утрималися. Десь на межах поетики класицизму залишився і старий тип „травес­тійної" поеми, тобто поеми, що розробляла „високі" теми в „низьких" мові та стилі. Такі поеми бували в усіх літературах класицизму. В українській — з такої поеми почався новий пе­ріод літературного розвитку.

5. Період класицизму був по всій майже Європі періодом т. зн. „просвіченого абсолютизму". Література набуває в зв’язку з цією політичною формою специфічно «двірського" характеру: цей характер мають літературні твори не лише в політичних центрах; забарвлення передається навіть у літературну провінцію. Не єдина панівна, але найбільш впливова ідеологія періоду літературного класицизму є „просвіченість". Представники

„просвіченості» переконані в тому, що основним, найвищим виявом людського духу, основною історичною силою є „розум». Ірраціональні сили, все те в житті людини, суспільства та в історичному процесі, чого не можна обгрунтувати розумом, якщо не відкидається цілком, то в кожному разі недостатньо береться до уваги представниками просвіченості. До них вона ставиться з скепсисом,- холодним презирством. До таких сфер, які просвіче­ність ігнорує або недооцінює, належать у єстві своєму „ірраціо­нальні" почування людини, незрозумілі звичаї та традиції, що їх просвіченість, як «забобони», пересуди відкилає. Просвіче­ність не розуміє багато чого в релігійному житті, зокрема — елементів почуттєвої побожності, не розуміє національного почування або його раціонально- перетлумачує, не цінить народних звичаїв та старовини, поскільки ті й ті не є цілком „розумні". Сферу побожності просвіченість звужує та почасти замі­нює релігію моральністю; національне почуття цілком замінює державним та династичним, звичаї цінить лише, поскільки вони свідчать про первісну „невинність" простої людини, історич­ну старовину приймає не в тому, що в ній було специфічним для її часу_; а в тому, що в ній є загальнолюдським та близьким чи корисним (повчальним) для „просвіченої" сучасності…

"~ .