Тема 6. ВласнІсть і форми пІдприЄмницькоЇ дІяльностІ

Нові категорії та поняття. Власність, суб’єкти власності, об’єкти власності, право власності, право володіння, право користування, право розпорядження, приватна власність, суспільна власність, форма власності, одноосібна (індивідуальна) форма власності, колективна власність, сімейна власність, кооперативна власність, партнерська власність, корпоративна (акціонерна) власність, державна власність, підприємництво, підприємницька діяльність.

Зміст і структура відносин власності, їх роль в економічному житті суспільства

Теоретичні та практичні проблеми власності є основними в курсі економічної теорії. Це обумовлено тим, що відносини власності на засоби виробництва є основою всієї системи виробничих відносин будь-якої економічної системи господарювання. Аналіз і осмислення відносин власності, що об’єктивно відповідають сучасному рівню розвитку продуктивних сил, є необхідною умовою для наукового розуміння та визначення напрямків формування ефективної економічної політики подолання економічної кризи.

Власність, будучи історичною категорією, завжди виконує роль основного конституційного елемента усієї системи виробничих відносин способу виробництва (тобто економічного базису суспільства), обумовлює тип суспільно-економічної формації.

Відносини власності визначають суспільно-політичний устрій, інтереси соціальних груп, можливості інтеграції у світову економічну систему, а на сучасному етапі розвитку суспільного господарства України – сам процес розвитку ринкової економіки.

У власності знаходять відображення суспільні відносини між її учасниками, а також між ними та суспільством в особі держави. Соціальна сутність цих відносин і є вираженням, властивих даному товариству економічних відносин власності.

Розглядаючи власність в економічному плані, потрібно виходити з того, що власність – це відношення суб’єкта (громадянина, юридичної особи, держави) до тієї чи іншої речі як до своєї. Саме на розподілі "моє і не моє" заснована власність.

Таким чином, власність – це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва та матеріальних благ. З одного боку цих відносин, – власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з іншого – не власники, всі інші особи, які зобов’язані ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває від неї інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відносини з ними.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів - основа відносин власності. Привласнення вказує, кому належать блага (об’єкти), як вони розподіляються і з якою метою використовуються.

Привласнення – це повна економічна влада суб’єкта над об’єктами та повна відповідальність суб’єкта за результати їх використання.

Привласнення – двоєдиний процес, який полягає, насамперед, в тому, що суспільство відвойовує у природи певні блага та перетворює їх на свою користь. Виробництво матеріальних благ є змістом процесу привласнення та завжди носить суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення, оскільки неможливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі. Привласнення включає в себе наступний, після виробництва, розподіл вироблених суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками та споживачами.

Одночасно з привласненням блага відбувається його відчуження.

Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності.

Привласнити можна тільки те, що відчужується. Привласнення об’єкта власності одним суб’єктом є одночасним моментом відчуження його для іншого суб’єкта. Якщо один суб’єкт заявив, що "це моє", це все одно, що він сказав іншим суб’єктам "це не ваше". Власність в дії – це процес її реалізації в економічній і в правовій формі, в життєдіяльності загалом.

Процеси привласнення та відчуження – це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі "привласнення – відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв’язку.

Різнобічний зміст відносин власності передбачає їхню внутрішню багатопланову структуру, яка постійно змінюється у зв’язку з розвитком продуктивних сил. Структуру відносин власності доцільно характеризувати з позицій:

суб’єктів власності;

об’єктів власності;

за відтворювальною ознакою;

форм привласнення.

Відносини власності – відносини між людьми, пов’язані з майновими правами володіння, розпорядження, використання та привласнення, присвоєння як засобів виробництва, так і результатів їх експлуатації.

Привласнення – це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи та суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб’єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження та користування.

Володіння характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження – здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування та реалізації об’єкта власності.

Використання (користування) – процес виробничого застосування та споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Слід зауважити, що суб’єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника та користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря та розпорядника. Проте, тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності.

Власність відіграє важливу роль в економічному житті:

впорядковує економічну взаємодію в суспільстві, є важливим елементом економічної організації, встановлює право власності на ресурси, кінцеві товари, доходи;

створює за певних умов конкурентну зацікавленість в ефективному використанні обмежених економічних ресурсів;

виділяє конкретний економічний інтерес, дозволяє персоніфікувати відповідальність за конкретні економічні об’єкти. Разом з тим, сама по собі власність не гарантує ефективного їх використання;

приватна власність на капітал, вироблений продукт, підприємницький дохід і його державний захист є однією з умов вільного підприємництва;

створює економічну захищеність людини, сім’ї, підприємства, є стимулом діяльності.

Основними функціями відносин власності є:

визначення цільової спрямованості виробництва, характеру розподілу, обміну та споживання його результатів і доходів;

формування суспільної форми праці;

реалізація та узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб’єктів;

визначення всього суспільного устрою виробництва, соціальної ієрархії, становища людини в суспільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.

Власність, як економічне відношення, характеризують три моменти:

те, через що складаються відносини – об’єкти власності;

наявність суб’єктів власності;

взаємовідносини між суб’єктами з приводу присвоєння відповідних об’єктів власності.

Таким чином, власність є:

центральною проблемою суспільства;

фундаментом системи суспільних відносин, перш за все з приводу розподілу та привласнення засобів виробництва та матеріальних благ;

визначенням місця людини, сім’ї, класів, та прошарків, територіальної громади в державі та суспільстві;

результатом історичного розвитку;

взаємодією та конкурентною боротьбою, плюралізмом усіх її форм.

Власність, як економічна категорія, є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту та суспільної форми.

З боку матеріально-речового змісту власність означає певну сукупність матеріальних благ, грошей, цінних паперів, певних об’єктів привласнення (засоби праці, предмети праці, земля, предмети споживання, природні ресурси, інформація та ін.).

З боку суспільної форми, власність як економічна категорія, означає відносини між людьми з приводу привласнення різних об’єктів власності у всіх формах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні).

Відносини власності за своїм економічним змістом охоплюють всю сукупність виробничих відносин. Власність включає економічні та юридичні відносини. Економічний зміст власності суттєво відрізняється від права власності та набагато складніший, скритий. Він виступає як система матеріальних відносин виробництва даного суспільства, що закріплюється правом.

Проте, суть власності не можна звести до простого факту приналежності речі певному індивіду чи групі. Суб’єкт власності повинен не тільки користуватися, володіти і розпоряджатися засобами виробництва, але й нести відповідальність за їх ефективне функціонування, бути заінтересованим у продуктивній праці. Власність – джерело інтересу суб’єкта.

Власність в юридичному розумінні – це майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності. Тобто, власність відтворюється системою зв’язків "людина - річ". Найважливіші категорії юридичної власності – володіння, розпорядження, користування. Крім економічного та юридичного аспекту, у власності слід виділити також інші аспекти, зокрема, соціальний, політичний, психологічний.

Соціальний аспект власності розкриває процес формування та розвитку класів, соціальних верств і груп та взаємодію між ними залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства. Так, в Україні активно формується клас буржуазії, так званих „нових українців”, переважно збагатились за рахунок державної власності, ухиляння від податків та викоримтання інших методів.

Політичний аспект власності характеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства. Скажімо, клас „нових українців” формується і внаслідок надмірного „роздування” державного апарату, розкрадання державної власності, отримання чиновниками хабарів, землі, об’єктів нерухомості за заниженими цінами.

Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у людини-працівника або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Внаслідок тотального одержавлення власності в колишньому СРСР переважна більшість працівників ставилася до неї як до чужої, що виявлялося у масовому розкраданні цієї власності.

В умовах інформаційної економіки до об’єктів власності, крім традиційних (засоби праці та предмети праці, робоча сила, сили природи) власності належать форми і методи організації праці, наука, інформація. Однією з важливих рис є те, що нові об’єкти власності, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями, не лише з техніко-економічного, а й з соціально-економічного боку, стають особи найманої праці.

Різноманітність та співвідношення форм власності в різних економічних системах

Розглядаючи друге питання важливо дослідити еволюцію відносин власності на прикладі різних соціально економічних формацій, що дозволяє дійти висновку про те, що за сучасних умов розвитку НТР домінуючою тенденцією у світовому господарстві є використання різних форм власності для найефективнішого розвитку економіки.

У сучасних умовах потрібно вміло використовувати корисні риси різних форм власності. Так, в підприємницькій діяльності, індивідуальна власність дозволяє краще реалізовувати власний потенціал людини, вільно обирати сфери діяльності. Колективна власність надає можливість залучати значні ресурси на розвиток підприємства та залучати потужний кадровий потенціал. Державна власність дозволяє розвивати фундаментальні наукові дослідження, зберігати контроль країни над стратегічно важливими сферами діяльності, забезпечувати кращу соціальну захищеність працівників.

В Україні, ще донедавна, панівною формою власності була державна, тому, при переході до ринку, одним з важливих завдань було створення умов для трансформації одержавленої власності в її різноманітні форми. Основним методом реалізації цієї трансформації є роздержавлення та приватизація. Мета в них одна – прискорення створення необхідних умов для функціонування повноцінної ринкової економіки.

Під роздержавленням розуміють формування різноманітних суб’єктів підприємницької діяльності всіх недержавних форм власності та ліквідацію майнової монополії держави в підприємницьких відносинах.

Під приватизацією розуміють відчудження власності, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності на користь фізичних і недержавних юридичних осіб.

У процесі роздержавлення принципово змінилось місце та роль господарських суб’єктів в економічній системі держави, в зв’язку з посиленням економічної самостійності господарських суб’єктів і реалізації їх економічних інтересів.

Очікувані кінцеві результати роздержавлення та приватизації:

реструктуризація економіки шляхом створення різних типів, видів, форм власності, тобто багатоукладного господарства;

утвердження домінуючого приватного сектора економіки як основи стабільності та прогресу суспільного життя;

персоніфікація власності та умови мотивації, які призведуть до ефективного господарювання;

розвиток конкурентного середовища;

підвищення ефективності праці;

створення передумов для формування ефективної держави та громадянського суспільства.

При здійсненні роздержавлення потрібно опиратись на ряд вихідних положень. Треба привести форми господарювання у відповідність з характером розвитку та структурою виробництва, які передбачають наявність малих, середніх і великих господарств. Необхідно виділити загальнодержавні потреби та інтереси, реалізація яких не може бути раціонально здійснена на іншому рівні, крім державного (оборона країни, охорона навколишнього середовища, розвиток науки і техніки).

Розглядаючи це питання, важливо ретельно проаналізувати всі форми власності, які існують в Україні. Покажіть, чому тільки використання усіх форм власності, існуючих на Україні (особистої, колективної, державної) та виникаючих на їх основі різних форм підприємницької діяльності, надає економіці рівноваги, конкурентності, гнучкості та динаміки. Розгляньте методи приватизації (відкритий та закритий аукціони, закритий конкурс, оренда з викупом, безкоштовна передача). Також науково обґрунтуйте, чому всі форми власності повинні бути рівноправні. При цьому треба мати на увазі, що критерієм застосування різних форм власності та підприємництва може бути лише економічна і соціальна ефективність.

Перетворення в системі відносин власності, як свідчить світовий та вітчизняний досвід, здійснюється у формі оренди, акціонування, кооперування, викупу засобів виробництва, тощо.

Суть і форми підприємницької діяльності

При розгляді третього питання потрібно наголосити на тому, що формування сприятливого середовища для підприємництва та інших суб’єктів ринкових відносин є визначальною умовою для переходу до ринку.

Сучасна наука відносить до економічних ресурсів і таку рису людини, як "підприємницькі здібності" чи "підприємницький хист". Похідним від цієї риси є поняття "підприємництво".

Поняття "підприємництво" має давню історію. Уявлення про нього складалися тривалий час і змінювалися під дією багатьох чинників. В античні часи та в часи феодалізму діяльність підприємців: купців, крамарів, лихварів, які тільки формувались, багато людей сприймали як негідну, таку, що суперечить моральним засадам суспільства. З розвитком ринкової економіки кількість людей, які прагнули реалізувати свій інтерес, зростала. Змінювалося і ставлення до них.

Вважають, що вперше термін "підприємництво", "підприємець" вжив французький банкір Р. Кантільйон (XVIII ст.). Підприємцями він вважав людей, які займаються ризиковою діяльністю, і тому їхні доходи не гарантовані. Р. Кантільйон наголошував на схильності до ризику, як головній рисі підприємця.

За А. Смітом, підприємець – це насамперед власник, який також ризикує заради комерційного успіху. Він сам організовує виробництво, управляє ним і сам розпоряджається його результатами.

Наприкінці XIX ст. В. Зомбарт намагався розкрити "дух підприємництва". Він вбачав у підприємцеві передусім людину сильної волі, вільну у своїх вчинках. Це організатор, що може зацікавити своїми ідеями інших людей.

Німецький соціолог М. Вебер запропонував модель "ідеального підприємця". Мотивом діяльності підприємця він вважав прагнення до влади та визнання, що досягається нагромадженням багатства. М. Вебер називав підприємництво "способом життя" певного типу людей: людина існує задля справи, а не справа – задля людей.

Ґрунтовну і всебічну характеристику феномену підприємництва та підприємця уже в XX ст. дав австро-американський економіст Й. Шумпетер. Він наголошував, що підприємець – не обов’язково власник. Такий висновок не випадковий: наприкінці XIX – на початку XX ст. швидко розвивалося акціонерне (корпоративне) підприємництво, з яким пов’язане явище відокремлення функції власності від функції підприємництва й управління (менеджменту). Останні функції стають дедалі важливішими в досягненні комерційного успіху.

Й. Шумпетер акцентує увагу на творчих рисах підприємця – це людина, яка вбачає своє покликання у виготовленні нових благ або нової якості блага, освоєнні нових ринків, нових видів сировини, нових технологій, нових методів управління тощо. Це під силу духовно вільним особистостям, людям сильної волі, з нестандартним мисленням, які здатні до ризикованих, але продуманих вчинків.

У сучасній економічній літературі підприємництво тлумачать як:

соціально-організаційну діяльність, що є різновидом творчості;

особливу ініціативну економічну діяльність, спрямовану на задоволення потреб суспільства й одержання зиску;

особливий, творчий вид господарської поведінки, що є основою досягнення економічного успіху;

вміння організувати власний бізнес;

спосіб життя чи дій;

особливий вид діяльності, в основі якого є інновація;

різновид господарської активності людей та ін.

Підприємництво – неодмінна визначальна ознака ринкової економіки. Немає підприємництва – немає і ринку, і навпаки. Для його існування потрібні економічні, політичні та правові передумови.

Економічними передумовами підприємництва є існування приватних, колективних і державних власників, що сприяє свободі підприємницької діяльності та забезпечує її.

Політичні передумови – це гарантії суб’єктам, що господарюють, щодо збереження їхньої власності. Інститути державної влади повинні створити через податкову, кредитну, митну та іншу політику сприятливий політичний клімат для підприємництва.

Правові передумови підприємництва ґрунтуються на законодавстві та нормативних документах. Чинне законодавство має гарантувати підприємцям, незалежно від організаційних форм діяльності, які вони обрали, рівні права та створити рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, природних, інформаційних та інших ресурсів. Держава повинна законодавчо забезпечити свободу конкуренції.

Суть підприємництва розкривається через його головні функції: ресурсно-мобілізаційну, організаційно-виробничу і творчо-новаторську. Ресурсно-мобілізаційна функція підприємництва виявляється в найефективнішому залученні ресурсного потенціалу (капіталу, землі, людських ресурсів). Організаційно-виробнича функція підприємництва зводиться до оптимального поєднання факторів виробництва, контролю за їх використанням, визначення стратегії зростання прибутків. Творчо-новаторська функція підприємництва передбачає забезпечення реалізації нових ідей, здійснення науково-технічних розробок і проектів, впровадження нових технологій, пошук нових способів завоювання ринків.

Головний зміст підприємництва полягає у реформуванні економіки через використання нових ідей, технологій, винаходів (інновацій) або знаходження нових джерел ресурсів та їх комбінацій, застосування сучасних методів управління, освоєння нових ринків збуту продукції.

Вигода – невід’ємний атрибут підприємництва. Отримання прибутку – важлива мета для підприємця, але не самоціль. Головним для нього є використання прибутку для розширення та вдосконалення виробництва, подальшого його розвитку.

Отже, підприємництво – це ініціативна, самостійна діяльність громадян і об’єднань, що здійснюється на їх власний ризик та майнову відповідальність і спрямована на отримання прибутку, щоб далі розвивати підприємство. Це особливий вид діяльності, що забезпечує розвиток і вдосконалення господарського механізму, створення інноваційного середовища, а також зростання добробуту суспільства.

У зв’язку зі швидким зростанням кількості малих підприємств і підвищенням їх ролі у другій половині XX ст., а також із розпадом командно-адміністративної системи увага до підприємництва знову зросла. У цей час поглиблений інтерес викликають проблеми співвідношення понять: "підприємець – малий бізнес", "підприємець – велика корпорація", особливості підприємництва у великих фірмах і корпораціях, нові форми підприємництва, а також особливості формування підприємництва в посткомуністичних країнах.

Для підприємницької діяльності використовують два терміни: "бізнес" і "підприємництво". І, відповідно, суб’єктів підприємницької діяльності називають "бізнесмен" і "підприємець", ідентифікуючи їх як людей, "що мають свою справу". Однак, у науковій літературі часто наголошують на відмінності цих понять.

Бізнесом вважають організовану діяльність, що приносить дохід та інші вигоди, тобто, головним у бізнесі є одержання комерційного зиску.

Підприємництво ж, на противагу бізнесові, передбачає вихід за межі тільки ділової (бізнесової) активності людей. Підприємництво – це реалізація потенційних можливостей людини, це тип господарської поведінки.

Підприємництво може здійснюватись в різних організаційно-правових формах, які встановлюються законодавством країни. В цьому виявляються нормативні аспекти підприємництва на етапі організації (реорганізації) фірми. Найбільш поширеними організаційними формами виробничого підприємництва є: одноосібне володіння, партнерство, корпорація.

Одноосібне володіння – (індивідуальна приватна фірма) – це фірма, яка належить одній особі. В ній можуть працювати наймані працівники. Переваги одноосібного володіння: легкість заснування та ліквідації, особистий контроль за фірмою, свобода дій і рішень, податкові пільги, конфіденційність (плани, звіти), можливість присвоювати весь прибуток. Недоліки: необмежена відповідальність власника, обмеженість фінансових ресурсів, недостатність кваліфікації та практичних навичок, ускладнення при спробі одержати кредит під низькі відсотки, строк функціонування одноосібного володіння залежить від рішення однієї особи – власника чи тривалості його життя.

Товариство (партнерство) – узаконене добровільне об’єднання двох або більше осіб, які виступають як співвласники фірми та здійснюють управління нею з метою одержання прибутку.

Переваги: простота створення, право юридичної особи, можливість об’єднати матеріальні ресурси для ведення спільного бізнесу, розширення джерел фінансування та кредитування, податкові пільги.

Недоліки: необмежена відповідальність засновників, ймовірність особистих конфліктів між партнерами, нечітке розмежування відповідальності партнерів в управлінні, загроза конкуренції між найманими робітниками за статус партнера.

Корпорація – це юридична особа, власниками якої є акціонери, які несуть обмежену відповідальність по її боргах залежно від їхнього внеску в акції. Переваги: право участі в управлінні справами корпорації, обмежена відповідальність акціонерів, легкість залучення необхідного капіталу шляхом продажу акцій, можливість одержання дивідендів, ліквідність фінансових ресурсів залучених в акції, необмежене існування корпорації, швидкість формування статутного фонду для корпорації відкритого типу.

Недоліки: великі витрати на створення корпорацій, високі ставки податків, вимога гласності, відокремлення акціонерів від поточного управління корпорацією, обмеження місцевими та національними законами корпорацій діяльності.