Тема 1. Предмет I методи економІчноЇ теорІї

Нові категорії та поняття: меркантилізм, фізіократи, кейнсiанство, неокейнсiанство, iнституцiалiзм, сучасний монетаризм, предмет економічної теорії, об’єктивний економічний закон, економічні відносини, продуктивні сили, спосіб виробництва, суспільно-економічна формація, функції економічної теорії, методологія економічної науки.

Зародження і розвиток економічної науки

Під час ознайомлення з цими питаннями з’ясуйте, коли з’явилась потреба в економічній науці, яке походження її назви. Наведіть приклади, які свідчать, що перші наукові уявлення про економіку зародилися в глибоку давнину у рамках неподільної науки. З’ясуйте, коли i як відбувається формування політичної економії як самостійної науки; хто першим запровадив у літературі термін "політична економія"; що зумовило формування основних напрямків у економічних дослідженнях. Дайте характеристику кожному з них. Відповіді на ці питання можна знайти в рекомендованій до цієї теми літературі.

В різноманітних виданнях звертається увага на те, що економічна наука не належить ні до найстарших, таких як філософія чи математика, ні до молодших, таких як біоніка, електроніка та ін. Як система знань, економічна наука формується з виникненням капіталістичного способу виробництва та пов’язана, насамперед, з іменами таких класиків економічної думки, як Адам Cмiт i Давiд Рiкардо.

Це, однак, не означає, що А. Смiт i Д. Рiкардо створили економічну науку на пустому місці, що люди не замислювались над економічними проблемами ще задовго до них. Адже сам термін "економіка" належить стародавнім грекам, які, закладаючи основи цілого ряду знань, звертались i до проблем економіки. Тому економічні погляди мислителів Стародавньої Греції історично стали відправним пунктом сучасної економічної науки. Окремі міркування з приводу економічних проблем задовго до греків зустрічаємо у мислителів стародавніх Вавiлонiї, Індії, Китаю, країн Близького Сходу. Проте ні в рабовласницьку, ні в феодальну епоху економічна наука не виділилась в окрему самостійну галузь знань. Економічні міркування стародавніх мислителів перлинами розсипані в їхніх трактатах, присвячених проблемам філософії, політики, історії, права та ін.

Мислителі стародавніх Вавiлонiї, Індії, Китаю, країн Близького Сходу, Греції, Риму, даючи поради щодо управління державою, звертались і до економічних сторін життя суспільства. Досить згадати такі трактати, як "Артхашастра" (Стародавня Індія), "Повчання гераклеопольського царя своєму сину" (Стародавній Єгипет), кодекс старовавiлонського царя Хаммурапi та інші, щоб переконатися в тому, що людство цікавилося економічною стороною свого життя, займалося пошуками шляхів примноження як індивідуального, так i суспільного багатств.

Неоціненний матеріал у галузі економічної думки залишили нам мислителі стародавніх Греції (Ксенофонт, Платон, Аристотель та інші) i Риму (Катон Старший, Варрон i Колумелла, брати Тiберiй i Гай Гракхи та ін.). Особливо глибоко суть економічних явищ, пов’язаних з товарним обміном, розкрив Аристотель, погляди якого значною мірою вплинули на стародавніх схоластів не тільки в галузі філософії, а й у сфері їх економічного мислення (384-322 рр. до н.е.).

У період розпаду феодалізму, коли настав час утворення єдиних держав і формування загальнонаціональних ринків, виникла необхідність виведення економічних поглядів за межі окремих господарств. Через це давно відоме поняття "економія" набуло нового значення "політична економія". Першим увів цей термін француз А. Монкретьєн. У 1615 р. вийшла в світ його праця "Трактат політичної економії", що містив поради до ведення державного господарства, збереження та збільшення багатства.

Одним із перших економічних учень був меркантилізм

(кінець XV-поч. XVIII ст.), суть якого можна стисло викласти так. Багатство це, передусім, золото, на яке можна купити все, його приносить торгівля. При цьому, багатіють ті держави, які спроможні ввозити багато золота, не допускаючи його вивозу. Тому держава повинна заохочувати мануфактури, що займаються вивозом товарів, i забороняти вивіз самого золота, а також обмежувати вивіз товарів з інших країн, якщо необхідно – розплачуватися золотом. Меркантилізм – це лише передісторія економічної науки.

Як система знань, економічна наука виникла з появою капіталістичного способу виробництва i формуванням ринку.

У процесі аналізу буржуазного напрямку в дослідженнях зверніть увагу на те, що свого вищого рівня розвитку він досяг у середині XVIII ст. у працях представників класичної буржуазної політичної економії. Представники саме цієї школи першими підійшли до вивчення розвитку суспільного виробництва як закономірного процесу, що підпорядковується своїм внутрішнім законам. Такий підхід до аналізу явищ i процесів суспільного життя зумовив необхідність розкрити економічний зміст товару, вартості, грошей, заробітної плати, прибутку та ренти.

На відміну від меркантилістів класики політичної економії (Ф Кене, А. Cмiт, Д. Рiкардо та ін.) шукають джерело капіталістичного багатства у сфері виробництва. Однак, у центрі уваги представників класичної політичної економії був не сам процес виробництва, а лише внутрішній результат цього процесу – капіталістичне багатство.

Між тим, економічні кризи перевиробництва, загострення класової боротьби між пролетаріатом i буржуазією все наполегливіше ставлять питання про внутрішні протиріччя капіталізму. Феодальний, дрібнобуржуазний, "істинний", консервативний i критично-утопічний варіанти соціалізму пропонують свої рецепти розв’язання конфлікту між незадоволеною, шукаючою особистістю та буржуазним соціальним середовищем. З огляду на це, виникає ряд питань. Чому з часом буржуазна політична економія втратила об’єктивний характер? В чому відмінність i слабкість утопічного соціалізму? З чиїми працями пов’язане виникнення дрібнобуржуазної політичної економії? Хто в Україні, в Росії сприймав i захищав ідеї дрібнобуржуазної політекономії? Чому дрібнобуржуазна політична економія внутрішньо суперечлива?

Спроба розглянути капіталістичне багатство з позицій пролетаріату була вперше розпочата соціалістами-рiкардiанцями (Т. Годскiн, У. Томпсон та ін.) i більш послідовно втілена в життя К. Марксом (1818–1883) i Енгельсом (1820–1895) – вчення про подвійний характер праці та теорію додаткової вартості. Надзвичайно важливою передумовою виникнення марксизму було швидке формування робітничого класу на базі промислового перевороту i дедалі ширші його виступи на політичній арені. Виникнення марксизму спиралось також i на передумови ідейного характеру. Ідейними попередниками марксизму були представники німецької класичної філософії (Гегель, Фейєрбах), англійської класичної полiтекономiї (Смiт, Рiкардо), французького утопічного соціалізму (Сен - Сiмон, Фур’є). Представників цих течій суспільної думки Маркс i Енгельс називали своїми вчителями.

Аналізуючи пролетарський напрям у полiтекономiчних дослідженнях, зверніть увагу на те, який шлях пізнання капіталу обрав К. Маркс. Марксизм відігравав визначну роль у розвитку політ економічної думки в Україні. Для багатьох вчених-економістів шлях до формування власної системи суспільно-економічних уявлень проліг через марксизм. Так відомий вчений-економіст О.Д. Бiлiмович свідчив, що у 80-90-тi роки XIX ст. більшість курсів з політичної економії були проповіддю ідей марксизму, які, разом з іншими соціалістичними системами, були занесені в російську економічну науку та пишно розквітли в ній.

Говорячи про сучасну економічну теорію, слід мати на увазі, що вона різноманітна за своїми напрямками. Провідними серед них є неоклассицизм i неокейнсiанство. Неокласицизм виник на рубежі XIX – XX ст. (А. Вальрас, В. Парето – Лозанська математична школа, А. Маршал – Англія i Дж. Кларк – США). Його послідовники вважають себе спадкоємцями буржуазної політекономії. Вони аналізували багатство в iндiвiдуальній формі – корисності, що є результатом трьох факторів виробництва – праці, капіталу i землі, а не одного – праці, як у класиків. На основі теорії граничної корисності: попит, пропозиція, цiна та затрати виробництва – концепція граничних величин передбачає врахування не тільки витрат, але й результатів у сфері виробництва й обігу. Вона націлює на мiнiмiзацiю витрат i одержання максимуму корисності в різних галузях економічної діяльності. Засновники цих шкіл використали як аналітичний інструмент досліджень граничний аналіз (marginal analisis), що i дало назву новому напрямку економічної думки - маржиналiзму.

Методологічна неоднорідність класичної школи є причиною полеміки серед економістів (70-90 рр. XIX cт.). Узагальнив такі різні підходи основоположник неокласичного напрямку А. Маршалл

(1842–1924). Він скористався методом плюралізму, позаяк рiзнорiднi економічні системи розвиваються та функціонують по-різному, а також методом неокласичного синтезу i визначив механізм рівноваги попиту та пропозиції на основі теорії вартості, затрат виробництва i граничної корисності.

Кінець XIX – початок XX ст. був періодом розвитку неокласичної школи. Глибока світова криза 1929 – 1933 рр. показала неспроможність теорій періоду досконалої конкуренції i державного невтручання в економіку. Основоположник кейнсiанства Д. Кейнс (1883–1946) розробив модель сукупного попиту для визначення доходів i об’єму випуску продукції в умовах масового безробіття та низького об’єму валового національного продукту (ВНП). Теорія Кейнса передбачає активне втручання держави в економіку з метою зниження проценту, підвищення державних витрат i скорочення безробiття.

Неокейнсiанцi (С. Хансен, Р. Харрод, П. Самуельсон, Д. Робiнсон та ін.) розвинули теорію регулювання економіки в різних кон’юнктурних умовах через держбюджет з використанням автоматичних стабiлiзаторiв (величини податків i державних витрат). Зближення неокейнсiанської теорії росту з неокласичними концепціями розподілу зумовило появу нової теорії – неокласичного синтезу

(70-80 рр.) [19, 1]. Кейнсіанці i неокейнсiанцi пояснили механізм ефективного впливу попиту i його складових – споживацького та інвестиційного попиту – на величину доходів i ВНП в різних фазах циклу, але не дали активного пояснення інфляційним процесам. Спроба аналізу впливу грошових факторів зроблена монетаристами (Фiшер, Фрiдмен та ін.). Представники цього напряму аналізують зв’язок між змінами в рівні цін i кількістю грошей.

Все більшого значення набуває ліберально-критичний напрямок у буржуазній політекономії:

теорія "троякої революції" (Р. Тiболд, Б. Cелiгмен - США);

нового індустріального суспільства (Дж. Гелбрейт);

"конвергенції";

зростаючої схожості двох протилежних суспільно-економічних систем (У. Ростоу, Дж. Гелбрейт – США; Р. Аррон i Ш. Єллюль – Франція та ін.).

Ці автори вважають, що розвиток суспільства визначається лише технікою і рівнем споживання. Сильно спрощуючи все багатство сучасних шкіл, їх можна розмістити в двовимірній системі координат (рис. 1).

Спільність

Індивідуалізм

Рис. 1. Порівняльна типологія сучасних напрямів економічної теорії

Не дивлячись на обмеженість такого підходу, він відокремлює головне, намічаючи можливі точки дотику різних, нерідко протилежних концепцій. Таке знання надзвичайно корисне, оскільки допомагає зрозуміти причини можливого об’єднання i тимчасових компромісів між прихильниками різних течій як у процесі боротьби за владу, так i при формуванні нової економічної парадигми.

Предмет економічної теорії. Її основні завдання та функції

Існування кожної науки забезпечується наявністю свого, особливого об’єкта дослідження. Предметом курсу економічної теорії являються економічні відносини, що виникають в суспільному розвитку, в їх взаємодії з продуктивними силами, i економічний механізм господарювання. Економічна теорія як навчальна дисципліна вивчає економічні категорії, економічні закони i механізм господарювання, що регулює відносини у виробництві, розподілі, обміні, споживанні та на різних структурних рівнях економічної системи: мікро-, макроекономіці та економіці світового господарства.

Однак, сучасні науки про економіку відрізняються не стільки об’єктом свого вивчення, скільки своїми цілями, підходами та функціями. В країнах з розвинутою ринковою економікою поруч з політичною економією вивчається економіка. В ній розглядаються шляхи тільки ефективного використання ресурсів для покращення добробуту. Економіка досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів чи управління ними з метою максимального задоволення потреб людини. Предмет економіки легко визначити, оскільки матеріальні потреби суспільства безмежні, а економічні ресурси для виробництва товарів i послуг обмежені, - основним мірилом взаємозв’язку потреб i ресурсів є ефективність. При цьому необхідно забезпечити повну зайнятість населення та відповідний обсяг виробництва. Варто також порівнювати досягнутий обсяг виробництва продукції з можливостями задоволення потреб у майбутньому (проблема вибору).

Економіка вивчає теорію та практику ринкової організації економіки, категорії ціни, попиту та пропозиції, грошей, витрат виробництва, прибутку. Виділяються три рівні відносин, три розділи науки: мiкро-, макроекономіка та економіка світового господарства. Мікроекономіка вивчає економічні, господарські відносини підприємств, фірм, інтереси суб’єктів господарювання, комерсантів, бізнесменів, робітників, їх потреби, бажання, пріоритети, попит, поведінку споживача, поведінку виробника в умовах конкуренції, ринок ресурсів i формування доходів.

Головною проблемою мікроекономіки є визначення рівноваги через ринкову ціну товару, еластичність попиту та пропозиції. Основним механізмом досягнення рівноваги є конкуренція в різних формах, а також маркетинг як система організації виробництва та збуту продукції та менеджмент як система управління підприємством, соціальна підсистема ринкової економіки.

Макроекономіка вивчає проблеми досягнення рівноваги в розвитку соціальної економки загалом. Її категоріями являються національний дохід, грошова система, інфляція, держбюджет, ринок праці та зайнятість, соціальний захист населення, інвестиції та ефективність національного багатства.

Світова економіка досліджує глобальні аспекти рівноваги між окремими країнами, регіонами, міжнародними економічними угрупуваннями. Важливими категоріями цієї науки є: експорт та імпорт, торговий i платіжний баланси, тарифи, квоти, валютні курси.

Завдання економічної теорії як науки i навчальної дисципліни визначаються не тільки її предметом, а й функціями. Даючи цілісну картину відносин між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання благ (економічного базису суспільства), вона виконує світоглядну функцію. Розкриваючи послідовні ступені пізнання економіки суспільства, вона виконує теоретико-пізнавальну (гносеологічну) функцію. Економічна теорія виконує також практичну функцію, тобто систематизує всю масу явищ i процесів економічного життя, підвищує зацікавленість індивідів у активних діях, формулює принципи, правила, форми господарювання суб’єктів ринкової економіки. Вона визначає орієнтири господарської діяльності, найбільш ефективні напрями використання ресурсів, шляхи та способи впливу економічними методами на покращення задоволення потреб людей. Економічна теорія являється основою розробки механізму господарювання, вибору його структури та елементів ринкових відносин. Економічна теорія, узагальнюючи факти розвитку економіки, дає можливість не тільки визначити доцільність i прiоритетнi напрями задоволення потреб сьогодні, але i розробити перспективні завдання та раціональні шляхи їх вирішення, обґрунтувати економічну стратегію й економічну політику.

Методологія економічної науки

Методологія – це сукупність принципів, норм, методів пізнання практичної діяльності; вчення про шляхи досягнення оптимального практичного ефекту. Метод економічної теорії, як i предмет цієї науки, включає різні структурні елементи. Головними з них є:

філософські та загальнонаукові принципи;

закони та категорії філософії;

закони та категорії економічної теорії;

раціональні засоби i методи економічного аналізу, які використовуються науковцями.

До філософських належать такі принципи: розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об’єктивності тощо. До загальнонаукових принципів i методів належать: принцип систематичності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу та синтезу, індукції та дедукції тощо. Основними законами діалектики є:

закон єдності та боротьби протилежностей;

кількісно-якісних перетворень;

закон заперечення заперечення.

Як інструменти економічного дослідження виступають такі категорії філософії, як:

кількість i якість;

сутність i явище;

зміст i форма тощо.

Три перших групи структурних елементів діалектичного методу дослідження не механічно накладаються на економічні явища та процеси, які вивчаються, а відображаються через метод економічної теорії як окремої науки. При цьому вони набувають специфічних форм застосування, органічно вплітаються в економічне дослідження. Усі три групи елементів діалектичного методу у поєднанні з категоріями економічної науки та раціональними засобами та методами економічного аналізу, створюють систему інструментів i методів пізнання економічних відносин. Водночас, кожний із структурних елементів діалектичного методу відіграє неоднакову роль у пізнанні відносин конкретного способу виробництва чи окремих його стадій, етапів.

Проаналізуйте конкретні способи та прийоми пізнання дійсності. Особливу увагу приділіть такому методу поглибленого вивчення дійсності, як метод наукової абстракції. З’ясуйте, що означає абстрагування. Що являють собою економічні категорії, яка логіка їх пізнання? Відповідь на ці запитання можете знайти, ґрунтовно опрацювавши запропоновану до цієї теми літературу.Тема 2. основнІ проблеми економІчного розвитку

Нові категорії та поняття: ключові економічні проблеми; ринкова економіка; командно-адміністративна економіка; традиційна економіка; праця; робоча сила; предмети праці; засоби праці; засоби виробництва; продуктивні сили; виробничі відносини; домогосподарство; фірма; спосіб виробництва; ефективність виробництва; продуктивність праці; фондовіддача; матеріаловіддача; ефективність капітальних вкладень; межа виробничих можливостей.

Основні елементи суспільного виробництва та його суб’єкти

Матеріальне виробництво виступає базисом як для розвитку суспільства, так і для розвитку окремого індивіда. Матеріальне виробництво, складаючи основу життя суспільства та людини, створює матеріальні блага, необхідні для життя людей, і зумовлює його розвиток.

Процес виробництва та суспільного відтворення матеріальних і духовних благ – трудова діяльність людей. Суспільне відтворення – це процес безперервного поновлення та повторення фаз власне виробництва, розподілу, обміну та споживання благ і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності суспільства; процес виробництва, взятий не як окремий акт, а як процес, що постійно повторюється. Відтворення може здійснюватися у трьох формах: простій, розширеній та звуженій.

Економічна сутність виробництва – в ефективному використанні елементів, факторів (чинників) для створення за їх допомогою різноманітних економічних благ.

Сучасна економічна теорія визначає такі основні елементи суспільного виробництва: землю, працю, капітал, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологічний фактор.

1. Земля (природні ресурси) – це дар природи для наших виробничих процесів, земля, яка використовується для обробітку, будівництва; енергетичні ресурси; неенергетичні ресурси (залізна руда, пісок, мідь); навколишнє середовище (повітря, вода) і т. ін.

2. Праця – це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.

3. Капітал – це людські, матеріальні та фінансові ресурси в системі факторів виробництва, які постійно знаходяться в русі та приносять прибуток.

4. Підприємницькі здібності – особливий вид людського капіталу, який передбачає використання ініціативи, винахідливості та ризику в організації виробництва та є діяльністю з координації та комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і послуг.

5. Наука – це специфічна форма людської діяльності спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, економіку, суспільство та мислення.

6. Інформація в сучасних умовах виступає одним з найважливіших факторів суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою їх використання у різних сферах її життєдіяльності, й насамперед, в економічній сфері.

7. Екологічний фактор – це система спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону та відтворення навколишнього середовища.

У процесі трудової діяльності людина перетворює дані природою предмети відповідно до своїх потреб. Однак цей процес не слід розуміти однобічно; йдеться про те, що не лише природа має слугувати людині, а й люди повинні слугувати їй, зберігаючи її багатства.

Крім того, кожний працівник, впливаючи на навколишнє середовище, змінює також власну природу, розвиваючи свої здібності, нагромаджуючи досвід, знання та вміння. В цьому розумінні праця не лише породила людину, а й забезпечила її розвиток і вдосконалення. І навпаки, якщо людина не займається трудовою діяльністю, то вона деградує. Поза працею фактично не може бути й повноцінної людини.

Основним елементом матеріального виробництва є предмети праці.

Предмети праці – це елементи природи, які вперше виділені з неї або вже оброблені та втілені у виробленому продукті. Предмети праці включають ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:

предмети, що надані природою;

сировина (створені людиною предмети праці);

вторинні ресурси;

штучно створені матеріали (штучні тканини, полімерні, керамічні матеріали, в т.ч. будівельні).

Крім цього, до основних елементів матеріального виробництва відносять засоби праці – ті засоби, за допомогою яких людина впливає на предмети праці. Вони містять:

знаряддя праці (машини, верстати, автомати та ін.);

«безмашинну» техніку (електричний розряд, хімічний і електричний процеси);

«судинну» систему виробництва (трубопроводи, цистерни та інше обладнання);

виробничі будови, споруди, шляхи.

Взаємозв’язок засобів і предметів праці, які використовуються в суспільному виробництві для створення матеріальних благ, є засобами виробництва.

Взаємодіючи з природою, люди, незалежно від своєї волі та свідомості, вступають у суспільні відносини один з одним. Відповідно до цього суспільне виробництво має дві сторони: продуктивні сили – сукупність засобів виробництва та людей (робочої сили), які приводять їх у дію. Виробничі відносини – це відносини, в які люди вступають в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ.

У західній економічній літературі визначають три основні господарські суб’єкти: домогосподарство, фірму, державу.

Домогосподарство – економічна одиниця в складі однієї чи кількох осіб, яка самостійно приймає рішення, є власником певного чинника виробництва, прагне до максимального задоволення своїх потреб. До домогосподарства належать усі споживачі, наймані робітники, власники великих і дрібних капіталів, землі, засобів виробництва.

Фірма – економічна одиниця, яка самостійно приймає рішення, прагне до максимізації прибутку, використовує чинники виробництва для виготовлення та продажу продукції іншим фірмам, домогосподарствам і державі.

Держава – усі урядові установи, які мають юридичну та політичну владу для здійснення контролю над господарськими суб’єктами та над ринком для досягнення суспільних цілей.

Ключові економічні проблеми будь-якого суспільства та можливі механізми їх вирішення

Незалежно від рівня розвитку суспільства, державного устрою, панівної ідеології, масштабів країни, тощо, всі ресурси завжди обмежені, тому що бажання, потреби людей безмежні. Саме тому, необхідно навчитися ефективно використовувати людський капітал, землю, її надра, сировину, станки і та ін. З цих причин, кожна людська спільнота та передова індустріально розвинена країна, та система з централізованим плануванням, і окреме плем’я – стикається, і мусить розв’язувати три фундаментальні та взаємопов’язані такі проблеми.

Які товари слід виробляти і в якій кількості? (Скільки кожного з товарів має дати економіка та скільки кожної з послуг запропонувати? Коли це краще зробити? Чи слід виробляти багато товарів споживання і небагато товарів виробничого призначення, чи навпаки?).

Суспільство загалом не може визначити все і водночас. Воно повинно прийняти рішення, що необхідно мати вже сьогодні, з виробництвом чого можна зачекати, а від чого взагалі можна відмовитися.

2. Як слід виробляти товари? (Хто має їх виробляти? З використанням яких ресурсів і технологічних підходів? Хто має обробляти землю, а хто навчати? Чи виробляти товари за допомогою ручної, чи автоматизованої праці? На підприємствах приватних чи державних?).

3. Для кого виробляти товари? (Кому пожинати плоди економічних зусиль? Або, формально кажучи, як має розподілятися національний продукт між різними індивідами та домогосподарствами? Чи хочемо мати суспільство, в якому мало багатих і багато бідних? Кому мають належати високі прибутки?).

Кількість створених товарів і послуг обмежена, тому й виникає проблема їх розподілу. Її вирішення визначає цілі суспільства, стимули його розвитку.

Ці три проблеми притаманні будь-якій економіці. І доти, доки бракуватиме деяких товарів, ці питання поставатимуть, безумовно, і перед майбутнім.

Вирішувати означені проблеми необхідно (як показує світовий досвід) лише на основі розвитку та раціонального використання продуктивних сил і ресурсів.

Щоб привести продуктивні сили суспільства в дію, потрібно відшукати оптимальні співвідношення (пропорції) між усіма речовими елементами виробництва та чисельністю працівників. Так, якщо відомо, скільки треба виробити певних товарів, то й слід знати, яка потрібна кількість предметів праці (сировини, матеріалів, напівфабрикатів), засобів праці (верстатів, машин, обладнання), трудових ресурсів (робочої сили), а також яку використовувати технологію.

У процесі вирішення трьох ключових економічних проблем (що, як і для кого?) люди, вступаючи в певні, незалежні від їх волі та свідомості відносини, виробничі відносини, повинні вирішувати ще три проблеми економічної організації виробництва.

1. Як повинні розподілятися ресурси між галузями виробництва?

2. Які конкретно підприємства повинні здійснювати виробництво в кожній галузі?

3. Які комбінації ресурсів, яку технологію кожне підприємство повинно використовувати?

Надалі слід зазначити, що саме з використанням обмежених ресурсів для задоволення потреб пов’язані всі проблеми економічного розвитку. І їх вирішення базується на двох фундаментальних економічних аксіомах.

Перша аксіома – потреби суспільства безмежні, повністю незадоволені.

Друга аксіома – ресурси суспільства, необхідні для виробництва товарів і послуг, обмежені чи рідкісні.

Зазначене протиріччя вирішується шляхом вибору. Вибір і вирішення ключових проблем розвитку економіки можна здійснювати різними способами. Різні суспільства використовують різні підходи та способи розв’язання економічних проблем, що заслуговують на увагу.

Перший спосіб ґрунтується на традиціях і звичаях. На різних стадіях розвитку звичаї керували економічною поведінкою. Що, як і для кого – вирішувалося традиціями, які передавалися з покоління в покоління. В Стародавньому Єгипті син обов’язково переймав справу батька. В деяких слаборозвинутих країнах і зараз діють традиційні економічні системи. Перелік благ, технологія виробництва та розподіл базуються на звичаях, освячених часом. Економічні ролі індивідів визначаються спадковістю та кастовою приналежністю. Технічний прогрес проникає в ці системи з великими труднощами, бо він вступає в протиріччя з традиціями та загрожує стабільності існуючого ладу.

Другий спосіб заснований на командно-адміністративних методах. Командною є економіка, в якій уряд приймає всі рішення щодо виробництва та розподілу. За командної економіки, подібної до тієї, що діяла в колишньому Радянському Союзі протягом більшої частини цього століття, уряд володів практично усіма засобами виробництва (землею і капіталом); він також володів і керував діяльністю підприємств, був роботодавцем для більшості працівників і вказував їм, як виконувати їхню роботу. Інакше кажучи, в командній економіці уряд вирішує основні економічні завдання через свою власність на ресурси та владу.

Третій спосіб базується на ринковому механізмі. В ринковій економіці всі відповіді на економічні питання ( що, як і для кого?) визначаються ринком, цінами, прибутками та збитками. Тобто ринковою є економіка, в якій приватні особи та фірми приймають основні рішення щодо виробництва та споживання. Фірми виробляють товари, які дають найвищі прибутки (що?), методами виробництва з найменшими затратами (як?). Споживання визначається рішенням індивідів (на що витратити зарплату?) та майновими доходами, отриманими за рахунок праці та власності (для кого?).

Однак, слід звернути увагу на те, що жодне суспільство не можна віднести безумовно до якоїсь однієї системи господарювання, оскільки, жоден з цих способів не існує у чистому вигляді. В усіх суспільствах існує змішана економіка з елементами ринку, традицій та командної системи.

Глибоке розуміння основних економічних проблем і механізмів їх вирішення передбачає всебічний аналіз способу виробництва.

Розвиток і взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин

Процес виробництва становить єдність та взаємообумовленість двох сторін: продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили беруть участь у суспільному процесі виробництва і визначають продуктивну спроможність суспільства. Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру продуктивних сил, то до її складу входять: по-перше, люди, які володіють виробничим досвідом, надають руху засобам виробництва і саме тому виступають основною продуктивною робочою силою; по-друге, до складу продуктивних сил входять всі засоби виробництва.

Предмети праці входять до складу продуктивних сил так як вони йдуть на продуктивне споживання і використовуються як джерела енергії. До структури продуктивних сил у всіх формаціях належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо. За сучасних умов до складу продуктивних сил включається також наука (специфічна продуктивна сила), форми та методи організації виробництва. Важливим елементом продуктивних сил стала інформація.

Сучасні продуктивні сили є складною системою. У процесі історичного розвитку склад продуктивних сил загалом, як і їх окремих елементів, постійно змінюється, наповнюється якісно новим змістом.

Виробничі відносини є суспільною формою розвитку продуктивних сил у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ. Інакше кажучи, виробничі відносини – це ті зв’язки та відносини, в які, незалежно від волі та свідомості, вступають люди в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ. Саме через виробничі відносини розкриваються:

по-перше, форми власності;

по-друге, становище працівників у виробництві;

по-третє, форми розподілу й обміну;

по-четверте, форми споживання продуктів.

Між продуктивними силами та виробничими відносинами існує складний і суперечливий зв’язок і взаємозалежність. Продуктивні сили суспільства визначають зміну виробничих відносин. Цей зв’язок можна проілюструвати так:

СВ=ПС/ зміст ВВ /форма,

де СВ – спосіб виробництва; ПС – продуктивні сили; ВВ – виробничі відносини; – зв’язки між ПС і ВВ.

Продуктивні сили завжди існують у рамках певних виробничих відносин. Поза виробничими відносинами немає продуктивних сил. Виробничі відносини виступають соціально-економічною, внутрішньою, змістовною формою продуктивних сил і виражають їх соціально-економічний зміст і призначення. Виступаючи суспільною формою способу виробництва, виражаючи відносини між людьми щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, виробничі відносини впливають і визначають потреби членів суспільства, мету, специфіку та темпи розвитку продуктивних сил. Суттєво впливають вони і на процес праці, умови праці, розвиток самої людини та вдосконалення нею засобів виробництва тощо.

У цьому проявляється діалектична єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Щодо суперечності між ними, то вона відображає, з одного боку, залежність виробничих відносин від продуктивних сил, а з іншого – активну роль виробничих відносин у розвитку продуктивних сил. Суперечлива єдність продуктивних сил і виробничих відносин зумовлює розвиток суспільства, матеріальний зміст якого становлять продуктивні сили, а суспільно активну форму – виробничі відносини. Розвиток і зміна засобів виробництва підпорядковані закону відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил.

Згідно із законом відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил, виробничі відносини, як правило, використовуються після перетворення продуктивних сил (можливий також розрив у часі). Але розвиток продуктивних сил, постійний їх відрив не стають на заваді встановлення відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил. Єдність і взаємообумовленість продуктивних сил і виробничих відносин означає:

по-перше, продуктивні сили та виробничі відносини єдині – як дві сторони одного способу виробництва;

по-друге, ці сторони виробництва єдині і тому, що повинні приходити у відповідність одна з одною;

по-третє, дві сторони суспільного виробництва єдині і як сторони суперечності.

Ефективність виробництва: сутність і показники

«Ефективність» є одним з найбільш важливих понять економічної науки. Ефективність означає відсутність втрат, тобто економічні ресурси використовуються настільки ефективно, наскільки це можливо, щоб задовольнити потреби людей. Отже, ефективність є однією з найважливіших характеристик суспільного виробництва.

Розрізняють соціальну й економічну ефективність.

Соціальна ефективність виражає ступінь задоволення особистих потреб суспільства. Вона показує наскільки господарська діяльність спрямована на саму людину, відповідає її потребам та інтересам. Якщо постійно підвищується добробут народу і забезпечується високий життєвий рівень, то, звичайно, дане суспільне виробництво є соціально-ефективним.

Економічна ефективність (Ее) виражає результативність суспільного виробництва шляхом зіставлення вартості продукту (Вп) і матеріально-грошових затрат (Змг). Її визначають за такою формулою:

У результаті одержуємо показник, що характеризує величину затрат на створений продукт. Чим дешевше, з меншими затратами обходиться суспільству виготовлення матеріальних і духовних благ і чим більше їх створюється, тим буде вищою економічна ефективність суспільного виробництва.

Між соціальною й економічною ефективністю існує взаємозв’язок. З одного боку, поліпшення задоволення особистих потреб усіх членів суспільства об’єктивно вимагає зростання економічної ефективності. Так, не можна підвищити добробут народу, не забезпечивши істотне зростання продуктивності суспільної праці. Економічна ефективність виступає могутньою основою для вирішення соціальних проблем. З іншого боку, підвищення соціальної ефективності виступає вирішальним фактором раціонального й економного ведення господарства в інтересах суспільства й окремих його членів.

Проте, на практиці подібний взаємозв’язок не завжди існує. Це проявляється в нераціональному використанні матеріальних ресурсів, забрудненні навколишнього середовища тощо. Якщо втрачається зв’язок між соціальною й економічною ефективністю, то це фактично означає, що виробництво здійснюється заради виробництва, тобто воно набуває безглуздого характеру. Об’єктивною ж закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції та такої якості, які дійсно потрібні суспільству для задоволення його потреб. У цьому суть взаємозв’язку економічної та соціальної ефективності господарської діяльності.

Щоб виміряти ефективність виробництва, необхідно дослідити систему показників кожний із яких відбиває один із аспектів того чи іншого явища, але не може характеризувати всього суспільного виробництва. У зв’язку з цим розглянемо основні показники ефективності суспільного виробництва.

Показником, який найглибше розкриває ефективність, є продуктивність праці.

Продуктивність праці (ПП) – виражає відношення величини продукту (П) до затрат живої праці (ЗП) :

Зворотній цьому показник виражає трудоємність продукції. Він показує, скільки виробляється продукції за певний проміжок часу чи, навпаки, скільки затрачається праці на одиницю продукції.

Продуктивність праці розраховується двома шляхами:

1) виробництво продукції на одного працівника;

2) виробництво продукції на одну відпрацьовану людино-годину.

При цьому використовуються як натуральні, так і вартісні показники.

Продуктивність праці – це синтетичний показник ефективності виробництва. В ньому у концентрованому вигляді відбиваються всі сторони господарської діяльності: технічний прогрес, організація виробництва, використання трудових і матеріальних ресурсів. Тому не випадково, що саме рівень продуктивності праці нерідко розглядається як важливий показник прогресивності суспільної форми виробництва.

Продуктивність праці – це показник використання робочої сили. Ефективність же матеріально-речових факторів виражається такими показниками, як матеріаловіддача та фондовіддача.

Матеріаловіддача – це відношення вартості продукту (Вп) до матеріальних затрат (Зм). Вона показує, скільки виробляється продукції на одиницю затрат праці, втіленої в предметах праці.

Зворотний показник являє собою матеріалоємність.

Фондовіддача – це відношення вартості продукту (Вп) до основних виробничих фондів ОФв. Вона виражає ефективність використання засобів праці, тобто показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю основних виробничих фондів.

Наприклад, на підприємстві використовується щорічно основних виробничих фондів на суму 1 млн. грн., а продукції випускається за рік на 1,2 млн. грн. Тоді фондовіддача становить: 1,2 млн. грн./ 1 млн. грн. = = 1,2 грн.

Фондовіддача характеризує інтенсивність використання фондів. Якщо обладнання не простоює, а використовується в 2 зміни, то відповідно виробляється і більше продукції, а отже, і вища фондовіддача. Також це важливий показник і технічного стану фондів. Якщо застосовується досконаліше та продуктивніше обладнання, то, відповідно, має бути вищою і фондовіддача.

Названі основні показники ефективності суспільного виробництва виражають (поряд з іншими) лише окремі результати господарської діяльності. Щоб мати уяву про ефективність виробництва загалом, необхідно проаналізувати всю систему факторів, які впливають на кінцевий результат. Цей інтегральний показник ефективності виробництва можна виразити такою формулою:

де Е – ефективність виробництва, П – продукт чи дохід, ЗП – затрати живої праці; 3м – матеріальні затрати; Воф – одноразові вкладення в основні виробничі фонди; Квоф – коефіцієнт переведення затрат одноразових вкладень у основні фонди.

Однак, жодне суспільство ще не досягло межі виробничих можливостей економіки. Блага обмежені, тоді як потреби є безмежними. Але у якийсь певний момент часу, країна може виробляти лише певну кількість товарів і послуг з її обмежених ресурсів: певну кількість цегли, цементу, вапна, певну кількість нафти та газу для опалення, певну кількість літаків та машин тощо. Однак, більшу кількість одного продукту не можна виробляти без зменшення обсягу виробництва іншого. Наприклад, чим більшу кількість бензину вироблено, тим менша кількість нафти піде на опалення.

В економічній науці ми зображуємо цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей (МВМ). МВМ відбиває максимальну кількість товарів або послуг, які можуть одночасно вироблятися з даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються.

Крива виробничих можливостей економіки показує альтернативне використання обмежених ресурсів при створенні максимально можливої кількості благ і послуг на даному етапі розвитку економіки. Самостійно графічно зобразіть цю криву та проаналізуйте, чи може ця крива рухатись вправо чи вліво, і які чинники цьому сприяють.