Міністр культів та Головноуповноважений уряду унр

Початок осені 1919 року приніс Огієнкові нові обов’язки. Рішенням Голови Директорії Симона Петлюри з 15 вересня його призначено міністром культів, пізніше – віровизнань. Це була остання, чи не найдраматичніша, пора українського державотворення, коли робота багатьох  урядовців, зважаючи на нестабільну політичну ситуацію, організовувалася практично «на колесах».

Пам’ятаючи про одну із стратегічних помилок Центральної Ради, яка прагнула будувати Українську державу без допомоги Української церкви, новий міністр культів глибоко усвідомлював важливість допомоги самої держави щодо повернення церкві втраченої автокефалії. Коли ретельно проаналізувати накази і розпорядження міністерства, що виходили тієї пори за підписом міністра Огієнка, не можна не звернути увагу на своєрідність тональності і стилю цих документів. Спільним для них є, з одного боку, глибока толерантність, розважливість,  з другого — послідовність і аргументованість, чітко окреслена ціль на українізацію церкви, повернення канонічним шляхом її прадавніх традицій і самостійного статусу.

Одною з перших акцій нового міністра став масовий збір  по церковних парафіях добровільних пожертв на Український Червоний  Хрест. А наступним кроком — спроба українізації церкви.

У листопаді 1919 року на спільному засіданні Директорії і Ради Міністрів УНР обговорюється питання про вимушене залишення Кам’янця-Подільського. З рішучим запереченням запропонованого  рішення виступив міністр Огієнко. Його аргументи були емоційними,  але й переконливими: просто так, втечею, всьому українському уряду  ніяк не можна покидати Україну, бо авторитет УНР в очах народу впаде; боротися треба до кінця.

Тоді й було прийнято остаточне рішення: весь склад уряду відбуває в еміграцію, а на час облаштування українських державних інституцій за кордоном залишити в місті Головноуповноваженого урядом. Ним призначався  І. Огієнко.

Чому вибір випав саме на І. Огієнка? Передусім тому, що він був чи не єдиним позапартійним міністром в уряді Директорії. До того ж ім’я професора Огієнка було раніше добре відоме передусім як ученого, ректора університету. І незалежно від того, хто б заволодів Кам’янець-Подільським першим — поляки чи більшовики — саме така кандидатура змогла б якнайкраще представляти український  уряд у зносинах між ворогуючими сторонами.

Коли б не створено було представництва Головноуповноваженого уряду УНР, боротьба за українську державність закінчилася б ще в листопаді 1919 року.  Насправді вона тривала ще майже рік — до липня 1920-го. У Кам’янці-Подільському за керівництва І. Огієнка  працювали українські державні установи, банки, фабрика цінних паперів, освітні заклади, виходили урядові газети, тривав процес відродження української церкви.

21 листопада 1920 року армія Української Народної Республіки під тиском радянських військ переходить за Збруч на територію Галичини. Головноуповноважений уряду УНР Іван Огієнко змушений був покинути Кам’янець-Подільський.

Автор свята соборності

Є ще одна пам’ятна і хвилююча сторінка в київському періоді історії Української революції, до написання якої був безпосередньо  причетний Іван Огієнко. Йдеться про величний акт злуки Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину соборну Українську державу, що відбувся 22 січня 1919 року. Головним уповноваженим Ради міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці Директорія УНР призначила саме Івана Огієнка. І він доклав тут немало свого таланту й зусиль, аби свято це «віки згадували майбутні покоління».  На велелюдному зібранні урочисто виголошувався універсал. Після прикінцевої фрази: «Віднині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями своїх синів будувати нероздільну самостійну державу  Українську на благо й щастя всього її трудового люду»  — кількасоттисячне «Слава Україні!» освятилося спочатку дзвонами давньої Софії та всіх інших київських соборів і храмів, а за ними — й всієї України. Три дні котився той урочисто-піднесений дзвін над всією українською землею...

Напередодні цих урочистостей, у понеділок 21 січня, Рада міністрів на внесення Івана Огієнка ухвалила, а Директорія УНР затвердила закон:  вважати день 22 січня на вічні часи державним святом в Україні.