Лекція ІV

Контрольні питання

§1. Україна

1.Чи існує в Україні спеціальне законодавство, яке регулює правовідносини у зв’язку з секретами виробництва?

2.Як Ви уявляєте собі правову базу регулювання в Україні відносин щодо секретів виробництва?

3.Що розуміла під «ноу-хау» Інструкція Держкомвинаходів СРСР від 26 січня 1979 р.?

4.Чи можна уявити реєстрацію секретів виробництва та видання на них охоронних документів?

5.Як законодавець сформулював ноу$хау в «Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік» від 31 травня 1991 р.?

6.Які відомості в 1993 р. Уряд України ввів до переліку тих, що не становлять комерційної таємниці.

7.Що розуміє кримінальне законодавство України під «промисловим шпигунством» та яка відпові дальність передбачена за це?

§2. США

1.Як розуміють у США секрети виробництва?

2.Чи є у США федеральне законодавство стосовно секретів виробництва?

3.Що таке UTSA?

4.Що таке «неналежне заволодіння» секретами виробництва?

5.Чому згідно з UTSA секрети виробництва мають більш надійний захист, ніж згідно з нормами загального права?

6.Яка компенсація за неналежне використання секретів виробництва передбачається згідно з UTSA?

7.Чи є у США кримінальна відповідальність за не належні присвоєння секретів виробництва, та як працює там цей механізм?

8.Чи правомірно у США спочатку розкривати конфіденційну інформацію, а потім вимагати укладення угоди про конфіденційність?

9.Що мусить вживати власник секретів виробництва для підтримання їх конфіденційності?

8 0

Контрольні питання

10.Чи зобов’язані у США урядові заклади дотримуватися конфіденційності отриманої від фірм інформації?

11.Чи застосовуються до секретів виробництва такі критерії, як «новизна» та «неочевидність»?

12.Чи має власник секретів виробництва виняткове право на їх використання?

13.Чи можна секрети виробництва розкривати добропорядним способом?

14.Що таке «гібридні ліцензії»?

15.Які проблеми виникають і як вони вирішуються у зв’язку з поданням компаніям третіми особа ми пропозиції виробни- чо-комерційного характеру.

16.Який термін — «секрети виробництва» чи «ноу-хау» — вважається офіційним?

17.Чим ноу$хау відрізняється від шоу$хау?

18.Чи можна секрети виробництва розглядати окремо від підприємницької діяльності?

19.Чому неналежне одержання секретів виробництва належить до недобросовісної конкуренції?

20.Чи можуть секрети виробництва бути такими, що не мають економічної цінності?

21.Чи можна копіювати секрети виробництва. Якщо так, то яким чином? Якщо ні, то чому?

22.Чи існує федеральне законодавство у сфері секретів виробництва?

23.Чи є практичне використання секретів виробництва неодмінною умовою їх правової охорони?

24.Які ви знаєте прилади тривалого існування секрети виробництва?

25.Чи передбачає кримінальне законодавство відповідальність за неналежне одержання інформації про секрети виробництва?

26.Чи є законодавство про секрети виробництва на рівні штатів?

27.Які заходи має застосовувати власник секретів виробництва для збереження їх конфіденційності?

28.Чи можна на секрети виробництва видавати патенти?

29.Чи належить ліцензія на передачу секретів виробництва до

розряду патентних?

29.Чим відрізняється ліцензія на запатентований винахід від ліцензії на секрет виробництва?

8 1

Лекція ІV

30.Чому тягар доказів про розкриття секретів виробництва покладається на позивача, а не на відповідача як це має місце у справах про порушення патентів?

31.Чи можна секрети виробництва трактувати як раціоналізаторські пропозиції?

32.Чому до секретів виробництва, що подаються зовні, фірми ставляться з пересторогою?

8 2

Контрольні питання

Розділ ІІ

ВИКОРИСТАННЯ

ОБ’ЄКТІВ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ

ВЛАСНОСТІ НА ЛІЦЕНЗІЙНІЙ

ОСНОВІ

8 3

Лекція V

ЛІЦЕНЗІЙНЕ ВИКОРИСТАННЯ ВИНАХОДІВ, КОРИСНИХ МОДЕЛЕЙ, ПРОМИСЛОВИХ ЗРАЗКІВ, СОРТІВ РОСЛИН І ТОПОГРАФІЙ ІНТЕГРАЛЬНИХ МІКРОСХЕМ

§1. Зарубіжне патентування й ліцензування винаходів за часів СРСР

Оскільки у сфері промислової власності ліцензія є явищем похідним від патенту, то зупинимося на деяких аспектах патентування. Дещо спрощено можна сказати так, — для того, щоб мало місце ліцензування, потрібно, щоб було патентування.

Коротке знайомство з радянським досвідом дасть змогу краще зрозуміти ліцензійний механізм незалежної України. В умовах колишнього СРСР, зокрема протягом 1931–1991 рр., вітчизняні фізичні та юридичні особи практично не застосовували внутрішнього патентування своїх винаходів і промислових зразків.

Формально така можливість існувала, але майже у 100 відсотках випадків виняткові права на їх використання брала на себе держава, видаючи заявникам не патенти, а так звані авторські свідоцтва на винаходи та свідоцтва на промислові зразки. Зрозуміло, що панування соціалістичних виробничих, відносин, за яких держава відігравала роль підприємця, спричинювало економічну недоцільність приватного володіння патентами. В окремі роки були лише поодинокі випадки, коли радянські громадяни подавали заявки на одержання патентів. В основному в колишньому СРСР патенти на винаходи і промислові зразки видавалися закордонним заявникам, оскільки вони патентуванням у СРСР своїх винаходів і промислових зразків захищали свій промисловий експорт і змушували купувати в них ліцензії на відповідні технічні та художньо-технічні рішення.

Патентування радянських винаходів за кордоном, згідно з офіційно проголошеними цілями, здійснювалося для захисту економічних інтересів СРСР, як правило, під час:

8 4

§1. Зарубіжне патентування й ліцензування винаходів за часів СРСР

—постачання продукції на експорт (машин, мате ріалів, приладів, обладнання);

—продажу ліцензій іноземним фірмам, організаціям, підприємствам;

—надання допомоги зарубіжним країнам у будівництві об’єктів (розробці технологічних процесів, випуску продукції тощо);

—здійснення науково-технічної співпраці із зарубіжними країнами1.

Патентування за кордоном винаходів, створених у СРСР, відбувалося згідно з рішеннями Держкомвинаходів СРСР, які приймалися на підставі пропозицій міністерств і відомств, а в певних випадках — ще й з урахуванням рекомендацій Міжвідомчої комісії з патентноліцензійних питань Держкомвинаходів.

Подання за кордон заявок на винаходи допускалося тільки після того, як такі винаходи були заявлені в СРСР. Лише в певних випадках Держкомвинаходів міг дозволити патентування винаходів за кордоном до подання на них заявок у СРСР.

Патентування винаходів за кордоном провадилося визначеним у рішенні Держкомвинаходів підприємством чи організацією або, за їхньою згодою, — автором винаходу. Витрати у зв’язку з патентуванням сплачувала держава. Патентуюча організація виконувала техніч- но-організаційну роботу щодо патентування й захисту прав.

Роботи з патентування радянських винаходів за кордоном здійснювалися за посередництвом Торгово-промислової палати СРСР. Вона виконувала функції патентного повіреного (представника) для радянських громадян і організацій, надавала допомогу заявникам в оформленні документів юридичного характеру, надсилала заявки за кордон, здійснювала зв’язок з іноземними патентними відомствами, залучаючи для цього зарубіжних патентних повірених, виконувала переклади рішень патентних відомств, запитів патентних повірених, надавала допомогу в підготовці відповідей на ці рішення й запити, а також під час розгляду справ щодо радянських винаходів у патентних, адміністративних, апеляційних та інших судах.

1 Указания о порядке патентования советских изобретений за границей: Утверждены Постановлением Госкомизобретений СССР от 12.11.1981 г. № 3/25. Москва, 1983.

8 5

Лекція V

Коли настала пора гласності, то в патентознавчій літературі з’я- вилися аналітичні статті, з яких випливало, що патентування радянських винаходів за кордоном мало карикатурний характер і означало не що інше, як розтринькування валютних коштів. Часто патентування здійснювалося там, де не було й не могло бути ні промислового експорту, ні продажу ліцензій. Це означає, що валюта сплачувалася просто за отримання красивого закордонного папірця, — тобто патенту1.

Закордонне патентування радянського періоду є дуже вдалим прикладом неадекватності соціалістичних виробничих відносин. Загальнодержавний характер власності уможливлює затоплення величезних площ під час спорудження гідроелектростанцій на рівнинних ріках. Адміністративно-командна економіка здатна була вкласти величезні ресурси в безглузду гонку озброєнь і викинути гроші на вітер

упроцесі закордонного патентування.

Улипні 1990 р. на зміну «Указаниям о порядке патентования советских изобретений за границей» прийшов «Временный порядок патентования за границей». Процедура патентування була дещо спрощена. Можливо, найголовнішою рисою цього нормативного документа, створеного Держкомвинаходів, стало запровадження деяких елементів госпрозрахунку у відносинах між радянським патентним відомством і вітчизняними заявниками на одержання зарубіжних патентів. Принагідно зазначимо, що одержання патенту в якійсь державі дає можливість укласти з фірмою цієї держави патентну угоду на використання нею відповідного запатентованого винаходу. Якщо ж патенту немає, то ліцензійна угода вважатиметься безпатентною і її предметом можуть стати секрети виробництва (ноу$хау).

В умовах незалежної України так званий «дозвільний порядок» закордонного патентування збережено. Це означає, що перш ніж подавати заяву на винахід чи промисловий зразок за кордон, необхідно подати заявку на них в Україні й повідомити про намір зарубіжного патентування. Зарубіжне патентування стає можливим, якщо Держдепартамент інтелектуальної власності проти цього не заперечує. Витрати щодо закордонного патентування покладаються на заявника. Були спроби реанімувати в Україні збанкрутілу практику

1Крылов К. Как тратят валюту? // Изобретатель и рационализатор. 1990.

№11.

8 6

§1. Зарубіжне патентування й ліцензування винаходів за часів СРСР

колишнього СРСР з державного фінансування закордонного патентування. Вона вигідна певним колам державних чиновників з метою особистого збагачення чи політичного туризму. Красиві й, на перший погляд, переконливі аргументи вони зуміють знайти для обґрунтування своїх намірів.

Детальніше з механізмом закордонного патентування винаходів і корисних моделей можна ознайомитися в «Інструкції про розгляд заявки про наміри здійснювати патентування винаходу (корисної моделі) в іноземних державах». Вона була затверджена наказом Держпатенту України від 22 травня 1995 р. (№ 81) і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 1 червня 1995 р. за (№ 164/700)1.

Соціалістичний характер власності колишнього СРСР, ліквідувавши економічну доцільність внутрішнього патентування, зумовив і відсутність ліцензійних відносин між вітчизняними суб’єктами господарювання. Вони могли використовувати вітчизняні винаходи і промислові зразки, не запитуючи на це дозволу ні в кого.

Ліцензії за часів колишнього СРСР укладалися із закордонними партнерами. Діяльність у цьому напрямку регламентувалася, зокрема, «Инструкцией о порядке работы по продаже лицензий и оказанию услуг типа инжиниринг», затвердженою наказом Держкомвинаходів СРСР від 26 січня 1979 р. (№ 11). Згідно із зазначеною «Інструкцією», ліцензією вважалося надання юридичними особами СРСР у встановленому порядку та за певних умов прав, що належать їм, на використання винаходів, промислових зразків і товарних знаків, захищених охоронними документами в СРСР і за кордоном та(чи) ноу$хау зарубіжним особам або громадянам.

Ліцензійні договори (контракти) також могли бути складовими частинами більш широких зовнішньоторговельних договорів. Ліцензії надавалися за умов грошового або товарного відшкодування їх вартості, кредиту або за інших умов.

Командна адміністративна економіка передбачала не безпосереднє ліцензування своїх винаходів і ноу$хау суб’єктами господарювання, а із залученням до цього державного механізму. Пропозиції про ліцензування вносили до Держкомвинаходів міністерства й відомства. Складався так званий «Ліцензійний паспорт», що підтверджував готовність об’єкта для продажу іноземному покупцеві. Окрім нього

1 Збірник нормативних актів з питань промислової власності. Київ, 1998.

8 7