Професійна мова економістів

ТЕМА 1

МОВА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Основні питання теми

Поняття державної, національної та літературної мови.

Ознаки літературної мови.

Версії про походження української мови.

Специфіка мови професійного спрямування.

Ключові слова: мова, мовлення, державна мова, національна мова, літературна мова, українська літературна мова, ознаки української літературної мови, діалекти, професійні та соціальні жаргони, розмовна мова, мова професійного спрямування, ознаки мови професійного спрямування.

Мова – це характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає в застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти осмислюваною інформацією та

їїфіксації.

Жодне суспільство, на якому б воно рівні не перебувало, не може існувати без мови. Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду життя, праці та творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Мова нерозривно пов’язана з мовленням, бо вона реалізується у процесах мовлення і залишається в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Доля мови залежить від кожного з мовців. Обслуговуючи потреби людини та суспільства у спілкуванні, мова виконує цілу низку функцій.

Мовлення – спілкування людей між собою за допомогою мови, процес реалізації мовної діяльності, єдиний об’єктивний прояв мови.

Державна мова (за енциклопедією) – це закріплена традицією або законодавством мова, уживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики [ 6 ].

У процесі розвитку багатонаціональної держави виникає проблема державної мови, якою, зазвичай, є мова більшості корінного населення країни. У ст. 10 Конституції України державною визначено українську мову, оскільки в Україні корінним народом є українці.

Статус державної мови передбачає обов’язкове використання її в різних галузях діяльності, що мають ознаки офіційності: державній, політичній, господарсько-управлінській, науково-освітній, культурній. Це означає, що українська мова функціонує в законодавчій, економічній, дипломатичній, адміністративно-канцелярській сферах, науці, освіті, засобах масової інформації, культурі.

Водночас держава враховує інтереси багатонаціонального населення України, надаючи кожній нації чи народності право реалізувати свої комунікативні потреби рідною мовою. Це також зазначено у ст. 10 Конституції України: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

Відповідно до цього положення в місцях компактного проживання громадян різних національностей працюють національні дошкільні та дитячі культурноосвітні заклади, школи та класи з національною мовою викладання, радіо та телеканали, видаються газети різними мовами національних спільнот тощо.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і

 діалекти – місцевий різновид мови, говірка, наприклад: чурапи – взуття;

професійні та соціальні жаргони, наприклад: лазер – лазерний принтер;

мило – електронна пошта, e-mail; клава – клавіатура; вінт – вінчестер;

суто розмовну лексику, наприклад: жувальник, ряха, будка, табло – обличчя.

Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова – відшліфована форма національної мови, яка є взірцевою і має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова виникає на основі писемної, зафіксованої форми живої загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Завдяки писемній формі літературна мова виконує функцію ефективного засобу зберігання й примноження інтелектуальних надбань нації, здійснення активного міжкультурного інформаційного обміну й міжнародних зв’язків.

Підґрунтя нової української літературної мови закладено в кінці ХVIIІ – першій половині XIX ст. у творах українських письменників, що спиралися у своїй творчості на середньонаддніпрянські говори. Ці говірки мають перевагу, поперше, тому, що вони постали зі схрещення головних дотогочасних говірок, та водночас позбулися архаїзмів (застарілих слів), які ускладнювали фонетичну й граматичну систему мови. По-друге, тому, що саме ці території стали тоді осередком найшвидшого культурного та економічного розвитку України.

Формування основ нової української літературної мови має відображення в творчості І. Л. Котляревського і Т. Г. Шевченка, які мову своїх творів засновували на використанні полтавської основи. Новітня українська літературна мова стала мовою всеукраїнською. Норми її, що поступово вироблялися, були відтворені в мові найкращих майстрів українського слова – письменників, публіцистів і науковців.

Головними ознаками української літературної мови, за І. Огієнком, є:

1)чистота, відсутність діалектних нашарувань у лексиці й граматиці;

2)наявність єдиного правопису, укладеного вченими-мовознавцями;

3)народність у широкому розумінні слова на відміну від простонародності;

4)уживання запозичених слів за традицією літературної мови;

5)уникнення запозичень у тих випадках, де є відповідні українські слова; зокрема, русизмів та полонізмів, які можуть негативно впливати на мову;

6)уникнення архаїзмів;

7)збагачення словникового запасу літературної мови новотворами, що є легко зрозумілими й утвореними за законами мови;

8)ясність стилю, яку в українській мові варто досягати за допомогою складносурядних, а не складнопідрядних речень, уникнення варваризмів та неологізмів;

9)плекання культури літературної мови;

10)багатство фразеології;

11)правильність, що ґрунтується на знаннях основ літературної мови;

12)орієнтування на західноєвропейські традиції.

Одна з найважливіших ознак сучасної української літературної мови – її унормований характер.

Вищою формою національної мови є літературна мова.

Отже, українська літературна мова – це оброблена майстрами

(письменниками, вченими, іншими групами освічених осіб), унормована, відшліфована літературна форма загальнонародної мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і дотепер.

Інтелектуальне життя нації не можна уявити без існування виробленої,

літературної мови. Основу такої мови бачив Іван Франко в певному типі мови, «яка на величезному просторі від Харкова до Кам’янця-Подільського виявляла таку однорідність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові, також «вимішаному» і вирівняному в цілій масі, як мало котрий подібний тип у сві ті. І от кожний, галичанин чи українець, хто бажає друкованим словом промовити до найбільшої маси українського народу, мусить уживати мови тої найбільшої маси, а до того мови, виробленої найбільшим числом талановитих та популярних письменників» (Франко І.

Зібрання творів у 50-ти томах. Т. 37. – К., 1982. – С. 206.). Письменник не міг стояти осторонь тих мовних дискусій, які розгорілися у кінці ХІХ – початку ХХ ст. у зв’язку з існуванням на той час східноукраїнської і західноукраїнської літературно-мовних традицій. Докладаючи зусиль до формування західноукраїнського варіанта літературної мови, І. Я. Франко «виявив у мовнолітературній суперечці демократичний широкий підхід, ту далекоглядність, що мала на меті зрештою досягти уніфікації, звести воєдино народжуване в мовній практиці різних регіонів, а тим самим зблизити варіантні норми, якщо не подолати, то принаймні применшити відмінності культурно-етнічного характеру» ( Франко І. Зібрання творів у 50 - ти томах. Т. 37. – К., 1982. – С. 206.).

На початку ХХ ст. Михайло Грушевський писав: «У теперішніх часах, коли не стало старих універсальних культурних мов, і кожна народність на своїй мові старається розвинути культурну роботу, потрібну для задоволення своїх культурних потреб, і на своїй мові мати весь культурний запас, потрібний для життя й розвою суспільності, – ця культура мови стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування» (Грушевський М. Справа українських катедр і наші наукові потреби // Літературно-науковий вісник. – 1907 (січень – март). – ХХХVII. – С. 216).

Для М. Грушевського на початку ХХ ст., у період здобування прав української мови як мови університетської освіти звичним було словосполучення культура мови, значення якого цілком відмінне від сучасного слововжитку, а саме: «використання національної мови в усіх суспільних сферах життя, зокрема в сфері освіти, культури».

Суттєвий складник літературної мови – термінологія. Термінологічні назви входять у наш побут, щоденну мовну практику. Щоправда, їхнє загальновживане значення відрізняється від спеціального, наукового, але це не заважає людям послуговуватися в спілкуванні назвами, що мають термінологічний зміст. Вони звичні в загальновживаному лексиконі мовців, причому часто набувають переносного значення.

У світі налічують близько 5000 мов. Усі вони між собою об’єднуються в40

мовних сімей. Найчисленнішою є індоєвропейська мовна сім’я: до неї входять 150 мов, якими користуються приблизно 2 млрд. 172 млн. осіб.

Мови індоєвропейської сім’ї поділяють на 10 груп: індійську, романську, германську, іранську, балтійську, кельтську, грецьку, албанську, вірменську і слов’янську. Слов’янська група, у свою чергу, містить три підгрупи: східну, західну, південну.

До східної підгрупи належать: українська, російська, білоруська. Західну підгрупу представляють польська, чеська, словацька, верхньолужицька, мертва полабська мови. Південну підгрупу становлять сербська, хорватська, болгарська, македонська, словенська та мертва старослов’янська мови.

За кількістю людей, які розмовляють українською мовою, вона посідає 15-20 місце у світі (близько 45 млн. осіб).

Існує багато версій про походження та формування української мови. За пам’яткою «Влесова (Велесова) книга», початок формування мови збігається з початком формування нашого народу, сягає ХІІ ст. до н.е.

За відомостями, зафіксованими в пам’ятках писемності, історія східних слов’ян почалася в VI ст. на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат, де утворився військовий союз слов’ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам.

Зі слів М. Грушевського: «За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов’янської групи племен».

Унаслідок міграційної взаємодії дулібського та інших племінних об’єднань, а можливо, за певної участі й неслов’янських племен, сформувався етнос, котрий на початку XI століття створив державу під назвою Київська Русь.

Чи існувала єдина давньоруська мова, чи населення Русі користувалося діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християнськими книгами церковнослов’янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає

єдиної відповіді, як і на питання, коли почали формуватися українська, білоруська та російська мови.

Найважливіші фонетичні, граматичні та лексичні особливості української мови почали зароджуватися й розвиватися ще з XI ст.; У ХІV-ХVІ ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові й словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – мова українського народу, українська національна мова. Цей факт відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови.

Офіційність цього твердження не випадкова. Початок утворення російської мови належить до кінця XII ст., коли на північному сході створюється Володимиро-Суздальське князівство. Початок української мови також пов’язується з кінцем XII ст., коли відбувається відокремлення північно-східної Русі від південної. Виходить, якби не відокремилася північно-східна частина Русі, то не почала б формуватися українська мова, а точніше мова, якою розмовляли на території Київської Русі, не трансформувалася би в напрямку майбутньої української мови.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV ст. і бере свій початок із спільнослов’янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова вже в XI ст. існувала «як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця».

Розвиток української мови тривав аж до XVIII ст., наприкінці якого на народно-розмовній основі почала формуватися нова українська літературна мова. Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено у творчості І. П. Котляревського та Т.Г.Шевченка.

Мова професійного спрямування є поліфункціональною підсистемою літературної мови і виконує загальномовні та специфічні функції.

В основу мови професійного спрямування покладено сучасну літературну мову. Однак у конкретній професійній мовленнєвій ситуації вона змістовно редукується (зменшується, спрощується) залежно від галузі знання та предмета

спілкування стає монотематичною, збагачується професійною лексикою і фразеологією. Це відбувається за умови, коли суб’єкти комунікації переходять на професійний рівень свідомості та спілкування.

Мова професійного спрямування, окрім вищеназваних, має й інші особливості. Характерною її ознакою є діалогічність. Адже професійна діяльність потребує обміну думками, обговорення певних проблем чи окремих питань, мовці вступають у безпосередній словесний контакт, і комунікативний процес між ними протікає як активна мовленнєва взаємодія. Кількість учасників спілкування може бути різною – два і більше, а отже, діалог може переростати в полілог.

Безпосередній контакт мовця і слухача, використання невербальних засобів (жестів, міміки), зорієнтованість на висловлюванні співрозмовника позначається на синтаксичному оформленні фахового мовлення. Найчастіше використовуються речення різної модальності: розповідні, незакінчені тощо.

Професійній мові, як і науковій, властиві певні комунікативні якості: змістовність, абстрагованість, логічність, точність, ясність, об’єктивність. Крім того вона має бути чистою, виразною, естетичною.

Чистота професійної мови полягає передусім у відповідності сучасній літературній мові. Вона простежується на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії – літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії – грамотне письмо; на рівні лексики – відсутність діалектизмів, вульгаризмів, суржику, невмотивованих повторів; на рівні граматики – правильна, завершена побудова речень; нормативні словоформи; з погляду стилістики – відповідність меті, завданням, ситуації професійного спілкування, стилям, підстилям і жанрам мовлення.

Складниками виразності професійної мови є інформаційна (змістова) і

виражальна (чуттєва – мовна) виразність. Тому вважають, що виразність – це ознака структурної специфіки тексту, а не лише слів; вона є ознакою культури мови всіх стилів.

Естетичність професійної мови спирається на точність, логічність, чистоту, виразність, доречність, лаконічність, різноманітність, образність, які у взаємодії

та пропорційності створюють гармонію усного та писемного тексту. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови і не викличе почуття естетичного задоволення. Естетика професійної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задоволення викликає ввічливе, дотепне мовлення.

Професійне мовлення – це сукупність мовленнєвих дій, мета яких випливає із загальної мети ділового спілкування в різних ситуаціях професійної діяльності фахівців.

Підпорядкованість мови певному виду професійної діяльності вимагає дотримання закріплених за цим видом діяльності норм мовленнєвої поведінки. Ступінь відповідності мовленнєвої поведінки учасників спілкування професійним ролям характеризує професійність мови і є визначальним чинником у професійній діяльності (наприклад, у мові партнерів при укладанні угоди, фаховому мовленні менеджера, який дає вказівки тощо). Якщо професійні ролі учасників спілкування збігаються, то перехід на професійну мову відбувається невимушено.

Увипадку різної професійної належності суб’єктів комунікації або різного ступеня відповідності мовленнєвої поведінки професійним ролям використання професійної мови може ускладнювати спілкування.

Утаких випадках використовують її знижений варіант. На функціонуванні мови професійного спрямування позначається також неоднорідність спілкування між фахівцями (однодисциплінарне – між особами одного фаху; різнодисциплінарне – між особами різних професій).

Поширеним у сучасному житті є спілкування між фахівцем і нефахівцем. Прикладами цього є науково-популярні видання з різних галузей науки, передачі по радіо, телебаченню тощо.

Терміни «мова професійного спрямування» і «ділова мова» не тотожні. Діловою мовою послуговуються представники різних професій, а мова професійного спілкування функціонує в межах певної професійної сфери. Ділова

мова – це реалізація офіційно-ділового стилю, зафіксованого в документах; у мові професійного спілкування реалізуються також науковий стиль та розмовний.

Водночас елементи ділової мови і мови професійного спрямування можуть використовуватися паралельно, наприклад, в офіційних переговорах, ділових бесідах тощо. Отже, мова професійного спілкування забезпечує різні комунікативні потреби мовців у професійній сфері. Щоб досягти значних успіхів у професійній діяльності, необхідно досконало володіти мовою професійного спрямування.

Важливу роль у розвитку культури української фахової мови, формуванні високої мовної культури студентів як складової культури професійного спілкування менеджера, економіста та викладача економіки, професійної мовнокомунікативної компетенції особистості відіграє сьогодні навчальна дисципліна «Українська мова професійного спрямування».

Вивчення української мови професійного спрямування – важлива складова циклу гуманітарної підготовки економічних, управлінських та науковопедагогічних кадрів у вищих навчальних закладах України.

Українська мова професійного спрямування є новою галуззю наукових знань. Її зародження припало на кінець XX – початок XXI ст. і засвідчило реалізацію накресленої в Національній доктрині розвитку освіти стратегії мовної освіти в Україні XXI ст., нові підходи до визначення місця та ролі державної мови і цієї навчальної дисципліни у вищій економічній школі та підготовці нового типу майбутніх фахівців економічного профілю.

Як універсальний засіб мовленнєвої діяльності менеджера, економіста, підприємця, банкіра, фінансиста та фахівців інших спеціальностей, обміну досвідом практичної професійної діяльності, цінною науковою інформацією з мови обраного фаху, історії економічної думки України, сучасних економічних теорій, поширення інформації про здобутки і розвиток світової та вітчизняної науки, результати економічної, управлінської, наукової, науково-педагогічної та інших форм людської діяльності українська мова за професійним спрямуванням є невід’ємною складовою мовної та професійної підготовки майбутніх фахівців.