10. Причини скасування та зміни вироків у справах про злочини, вчиненні неповнолітніми

Порушення вимог закону, допущені судами першої інстанції, що виявлені в суді апеляційної та касаційної інстанцій, усуваються шляхом скасування чи зміни судових рішень. Підставами для скасування або зміни вироку чи постанови є сукупність достовірних даних, що вказує на незаконність або необґрунтованість вироку чи постанови суду. До таких підстав належать істотні порушення матеріального чи процесуального закону, допущені при розслідуванні або судовому розгляді справи та постановлені судового рішення.

Підстави і для скасування, і для зміни вироку (постанови) суду однакові. Одні й ті ж самі порушення КПК України в залежності від конкретних обставин справи можуть свідчити про необхідність як скасування, так і зміни судового рішення. Виключенням є такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, при виявлені яких вирок завжди підлягає скасуванню (ст. 370 КПК України).

Загальними правилами встановлено наступні підстави для скасування або зміни вироку чи постанови: однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства; невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові), фактичним обставинам справи; істотне порушення кримінально-процесуального закону; неправильне застосування кримінального закону; невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.

Відповідно до ст. 368 КПК України однобічним чи неповним визнається таке дізнання, досудове або судове слідство, у процесі якого не досліджені всі обставини, що підлягають встановленню і доведенню (ст. 64 КПК України), не встановлені обставини, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК України), обставини справи не підтверджуються сукупністю доказів, отриманих відповідно до закону. Під однобічністю або неповнотою дізнання, досудового або судового слідства слід розуміти як нез’ясування всіх істотних обставин справи, так і недостатність доказів, їх поверхове дослідження.

У зв’язку з однобічністю та неповнотою судового слідства ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22.03.2010 року скасовано з направленням на новий судовий розгляд в іншому складі суддів вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 14.12.2009 року, яким засуджені Г. за ч. 3 ст. 185 КК України на 5 років позбавлення волі, на підставі ст.ст. 75, 104 ,76 КК України звільнений від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки; С. за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі на підставі ст. ст. 75, 104, 76 КК України звільнена від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік; Ч. (раніше судимий 5 грудня 2008 року Дніпровським районним судом м. Києва) за ч. 3 ст. 185 КК України на 4 роки позбавлення волі та звільнений від відбування покарання з випробуванням відповідно до вимог ст. ст. 75, 104,76 КК України з іспитовим строком 2 роки, за ч. 3 ст. 185 КК України на 5 років позбавлення волі, а відповідно до вимог ст. 71 КК України за сукупністю вироків Ч. остаточно призначено покарання у виді 6 років позбавлення волі. Обґрунтовуючи своє рішення про необхідність скасування вироку, суд апеляційної інстанції зазначив, що судом першої інстанції недостатньо перевірені посилання засудженого Ч. на його непричетність до вчинення злочину та обмову з боку Г. і С., на чому наполягав і Г., а враховуючи, що усунути неповноту дізнання в засіданні апеляційної інстанції неможливо, суд апеляційної інстанції вказав, що така неповнота може бути усунена в ході нового судового розгляду справи, в тому числі, за необхідності, і за допомогою положень ст. 315-1 КПК України.

Через однобічність і неповноту дізнання, допущену органами досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні, ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 02.03.2010 року скасовано з поверненням справи прокурору для організації проведення додаткового досудового слідства вирок Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 23.11.2009 року, яким неповнолітнього Г. засуджено за ст. 124 КК України до 45 діб арешту. Ухвалюючи таке рішення, колегія суддів посилалась на суперечність між зібраними доказами у справі та показаннями Г. щодо обставин конфлікту з потерпілим і механізму спричинення останньому тілесних ушкоджень. Крім того, колегія суддів зазначила, що відтворення обстановки та обставин події було проведено формально, внаслідокі чого в постанові про притягнення Г. до кримінальної відповідальності органи досудового слідства виклали лише ті події, на які вказав сам Г., не перевіривши їх достовірності. Після проведення додаткового досудового слідства вироком Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 04.06.2010 року неповнолітнього Г. було засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України до 7 років позбавлення волі. Вказаний вирок ні в апеляційній, ні в касаційній інстанціях не оскаржувався та набрав законної сили.

Положення ст. 369 КПК України визначає підстави невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, згідно з якими вирок чи постанова вважаються такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, коли висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні; у разі якщо суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки; коли висновки суду, викладені у вироку (постанові), містять істотні суперечності.

Невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи свідчить про помилки суду, пов’язані з оцінкою доказів судових рішень. Такі помилки можуть бути підставою для скасування або зміни вироку, постанови лише за умови, що могли вплинути на вирішення питання про винність засудженого або відсутність вини виправданого; на правильність застосування кримінального закону; на визначення міри покарання або на застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру.

Відсутність оцінки доказів також може свідчити про невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25.06.2010 року скасовано вирок Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 16.03.2010 року щодо Р. засудженого за ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 309, ч. 1 ст. 70 КК України до 4 років позбавлення волі. Підставою скасування стала невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. У своїй ухвалі апеляційний суд першої інстанції, в порушення вимог ст. 334 КПК України не навів доказів, на обґрунтування своїх висновків щодо підсудного, а також вказав у вироку, що Р. визнав вину в повному обсязі начебто це підтверджено показаннями, хоча в протоколі судового засідання зазначено, що засуджений фактично не визнав своєї вини та наведених у вироку показань не давав. Крім того, суд взагалі не навів у вироку показань свідків та не надав оцінки зазначеним показанням. За вказаних обставин матеріали справи стосовно неповнолітнього Р. повернено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

В іншому випадку ухвалою Апеляційного суду Донецької області було скасовано вирок Ленінського районного суду м. Донецька відносно Б. з підстав порушення судом першої інстанції вимог ст. 334 КПК України, зокрема апеляційний суд посилався на те, що формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, істотно відрізнялося за фактичними обставинами і кваліфікацією від того, за яким обвинуваченого передано до суду; суд не дослідив всіх доказів у справі, а за наявності суперечливих доказів у вироку не зазначив, чому одні з них прийняті до уваги, а інші – ні. За таких обставин вирок суду першої інстанції скасовано, справу направлено на новий судовий розгляд.

Однією з вагомих підстав для скасування або зміни вироку є істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону.

Істотні порушення кримінально-процесуального закону – це порушення, що перешкодили або могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу, встановити істину у справі, забезпечити права і законні інтереси учасників процесу й винести законний, обґрунтований та справедливий вирок (постанову).

Серед вивчених справ було встановлено випадки порушення вимог кримінально-процесуального закону. Наприклад, з направленням справи на новий судовий розгляд ухвалою суду апеляційної інстанції від 27.07.2010 року було скасовано вирок Снігурівського районного суду Миколаївської області від 26.04.2010 року, яким неповнолітнього З. засуджено за ч. 3 ст. 186 КК України на 3 роки позбавлення волі. Підставами скасування вироку було те, що зміст вироку суду першої інстанції не відповідав вимогам ст. 344 КПК України, зокрема мотивувальна частина не містила посилання на докази, які б підтверджували сформульоване судом обвинувачення. Разом з цим, колегією суддів було виявлено порушення судом першої інстанції принципу незмінності складу суду при розгляді цієї справи.

Вироком Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 02.08.2010 року неповнолітнього А. звільнено від відбування покарання за ч. 1 ст. 185 КК України з передачею неповнолітнього під нагляд матері Л. Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду АР Крим відносно А. вирок скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд за таких підстав. Відповідно до ст. 447 КПК України, якщо суд при розгляді кримінальної справи, яка надійшла з обвинувальним висновком, дійде висновку про можливість виправлення неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, без застосування кримінального покарання, він виносить ухвалу, а суддя – постанову про закриття кримінальної справи і вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК України. Однак суд першої інстанції не прийняв уваги вищезазначені вимоги законів та необґрунтовано постановив щодо неповнолітнього вирок. Крім того, в порушення вимог ч. 3 ст. 105 КК України, приймаючи рішення про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, місцевим судом не визначено їх тривалість, яка не може бути менше 1 року та встановлюється з урахуванням конкретних обставин справи і мети виправлення неповнолітнього.

До істотних порушень кримінально-процесуального закону відносять порушення, що позбавляють або обмежують право обвинуваченого на захист.

Так, ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 07.09.2010 року скасовано вирок Овруцького районного суду Житомирської області від 22.06.2010 року щодо неповнолітнього С. з поверненням справи на новий судовий розгляд. На обґрунтування такого рішення зазначено, що всупереч вимогам ст. 318 КПК України суд першої інстанції у судових дебатах не надав підсудному С. права на виступ, чим істотно порушив його право на захист.

Неухильне дотримання передбаченої законом процесуальної форми є неодмінною умовою повного, всебічного та об’єктивного дослідження обставин справи, встановлення істини у справі та прийняття правильного рішення.

Істотне порушення кримінально-процесуального закону є підставою тільки для скасування вироку (постанови) з направленням справи прокурору на додаткове розслідування або новий судовий розгляд.

Форми неправильного застосування кримінального закону, зазначені у ст. 371 КПК України взаємопов’язані. Застосування судом закону, який не підлягає застосуванню є порушенням принципів законності. Невірне тлумачення кримінального закону, як правило, є причиною зазначених у ст. 371 КПК України порушень кримінального закону.

Неправильне застосування кримінального закону полягає в неправильному застосуванні норм як Особливої, так і Загальної частин КК України: неправильна кваліфікація діяння; порушення правил призначення покарання; неправильне застосування норм, що визначають поняття злочину, строків давності та інших норм, що може спричинити необґрунтоване покарання засудження або виправдання підсудного; призначення покарання, що не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі винного, а також інші негативні наслідки.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області скасовано вирок Гадяцького районного суду Полтавської області відносно неповнолітнього П., засудженого за ч. 4 ст. 296 КК України з закриттям провадження у справі на підставі ст. 49 КК України. Згідно цього вироку суду Б. визнаний винним в тому, що ввечері 30.09.2010 року в приміщенні кафе, на ґрунті особистих неприязних стосунків в ході сварки наніс умисно удар ножем в живіт потерпілому Х., спричинивши тяжкі тілесні ушкодження, після чого з метою умисного вбивства наніс 4 удари ножем в область тулуба його брату Х., внаслідок чого настала його смерть. У цей час до кафе зайшов зведений брат засудженого Б. – неповнолітній П., і, як зазначено у вироку, він, діючи з хуліганських спонукань, порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, підбіг до Х. і застосувавши кастет, заздалегідь приготовлений для нанесення тілесних ушкоджень, умисно наніс йому один удар в область голови, спричинивши легкі тілесні ушкодження, що призвели до короткочасного розладу здоров’я. У ході проведення часткового судового слідства в апеляційній інстанції встановлено, що цим подіям передували протизаконні дії братів Х., які в цей же вечір побили в кафе батька засуджених – Б. Таким чином в суді апеляційної інстанції було встановлено, що саме повідомлення батька про конфлікт з братами Х. у цей вечір, став причиною такої їхньої поведінки. Тому висновок суду про те, що П. діяв з хуліганських спонукань, порушуючи при цьому громадський порядок, не ґрунтувався на фактичних обставинах справи. Колегією суддів дії П. перекваліфіковані з ч. 4 ст. 296 КК України на ч. 2 ст. 125 КК України. При цьому за згодою П. відповідно до положень ст. 49 КК України та на підставі п. 5 ч. 1 ст. 7-1 КПК України він був звільнений від кримінального покарання з закриттям кримінальної справи у зв’язку з закінченням строків давності.

До сьогодні проблематичним залишається питання щодо вирішення цивільного позову в справах про злочини неповнолітніх.

Відповідно до вимог ст. 1179 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) неповнолітній у віці від 14 до 18 років відповідає за завдану ним шкоду на загальних підставах; лише в разі відсутності у нього майна, достатнього для відшкодування завданої шкоди, остання відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі його батьками (усиновлювачами), піклувальником чи закладом, який за законом здійснює функції піклувальника, якщо вони не доведуть, що шкоду було завдано не з їх вини. У таких випадках зазначені особи можуть визнаватися цивільними відповідачами.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30.09.2010 року в частині вирішення цивільного позову скасовано вирок Дніпровського районного суду м. Києва, яким Б. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України до 1 місяця арешту, стягнуто на користь потерпілого М. 53 717 грн. 66 коп. матеріальної шкоди та 9000 грн. моральної шкоди. Скасовуючи вирок у частині вирішення цивільного позову, апеляційний суд зазначив, що судом першої інстанції не дотримано вимог закону щодо з’ясування характеру і розміру матеріальної шкоди, заподіяної злочином, наявності причинного зв’язку між вчиненим і шкодою, що настала, на основі всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи. Суд обмежився лише посиланням на необґрунтованість вимог потерпілого і не вказав мотивів прийнятого рішення із зазначенням доказів, якими це підтверджується, не навів відповідних розрахунків сум матеріальної шкоди та обставин, із яких він виходив при визначені грошового відшкодування моральної шкоди. Крім того, апеляційний суд зазначив, що судом першої інстанції не дотримано вимог закону про цивільно-правову відповідальність батьків неповнолітнього засудженого за заподіяну ним шкоду-вони не притягнуті до справи як цивільні відповідачі, права їм не роз’яснювалися, в дебатах участі не брали.

В іншому випадку вироком Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 21.01.2010 року неповнолітнього С. засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України до 3 років позбавлення волі. На підставі ст. ст. 75, 104, 76 КК України С. звільнено від відбування покарання з випробуванням, іспитовим строком на 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 16.03.2010 року вирок суду в частині вирішення цивільного позову скасовано, з направленням справи в цій частині на новий судовий розгляду в порядку цивільно-процесуального судочинства. Відповідно до вимог ст. 323 КПК України вирок суду має бути законним та обґрунтованим. Ця вимога стосується усього вироку суду в цілому, в тому числі й у частині вирішення цивільного позову. Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції не з’ясував усіх обставин, які впливали на правильність вирішення цивільного позову потерпілого П., оскільки останній у своїй заяві від 26.10.2009 року зазначив, що викрадений велосипед, який йому повернено дільничним, до експлуатації непридатний, у своїй позовній заяві просив стягнути з неповнолітнього С. 600 грн. за завдану матеріальну шкоду, що судом першої інстанції залишено без уваги. За таких обставин вирок суду скасований в частині вирішення цивільного позову.

Вирок Зарічного районного суду м. Суми відносно засудженого за ч. 3 ст. 296 КК України Г. та інших за апеляцією прокурора і потерпілого було скасований в частині вирішення цивільних позовів про відшкодування матеріальної і моральної шкоди та відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого з направленням справи на новий судовий розгляд в порядку цивільного судочинства, оскільки частково задовольнивши позовні вимоги потерпілих, суд належним чином не дослідив доказів щодо розміру заподіяної шкоди, не навів переконливих мотивів зменшення розміру стягнень на відшкодування моральної шкоди потерпілим, не вирішив питання про порядок стягнення моральної шкоди з засуджених, в солідарному порядку стягнув із засуджених витрати на стаціонарне лікування потерпілого без урахування ступеня їх вини та майнового стану.

Неправильним застосуванням закону слід визнати відсутність у резолютивній частині вироку посилання на статтю кримінального закону, застосовану судом.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 23.02.2010 року задоволено апеляцію прокурора про скасування вироку Залізничного районного суду м. Львова від 13.10.2009 року відносно Ш. та направлення справи на новий судовий розгляд. Ш., який вчинив злочини в неповнолітньому віці, засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 2550 грн., за ч. 1 ст. 189 КК України – до покарання у виді штрафу в розмірі 850 грн. та на підставі ст. 70 КК України – до остаточного покарання – 3400 грн. штрафу. Враховуючи можливість застосування ст. 69 КК України – призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої санкцією статті, – суд фактично перейшов до іншого, більш м’якого виду покарання, а в резолютивній частині вироку, призначаючи покарання, не передбачене законом за такі злочини, суд не послався на застосування ст. 69 КК України.

Неправильне застосування кримінального закону при призначенні покарання може полягати у недотриманні правил призначення покарання за сукупністю злочинів або сукупністю вироків.

Вироком Апеляційного суду Львівської області від 12.10.2010 року вирок Жовківського районного суду Львівської області від 11.12.2009 року щодо неповнолітнього Д., засудженого за ч. 1 ст. 309 , ч. 2 ст. 309, ч. 3 ст. 185, ст. 70 КК України на 4 роки позбавлення волі, скасовано в частині призначеного покарання. Суд першої інстанції не застосував положення ст. 71 КК України, оскільки Д. вчинив злочин, не відбувши покарання за попереднім вироком суду, яким до нього застосовано покарння у виді штрафу. Вироком Апеляційного суду Львівської області Д. засуджено за ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 309, ч. 3 ст. 185, ст. ст. 70, 71 КК України на 4 роки позбавлення волі та штрафу, які визначено виконувати самостійно.

До неправильного застосування кримінального закону можна, як приклад, віднести кримінальну справу розглянуту Енергодарським міським судом Запорізької області. Вироком суду від 19.11.2009 року був виправданий за відсутністю складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України, громадянин Р., оскільки на момент вчинення злочину він не був його суб’єктом. Апеляційний суд Запорізької області апеляцію прокурора на цей вирок суду задовольнив частково, вирок суду скасував, а справу направив прокурору для організації додаткового розслідування, оскільки згідно з п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 15.05.2006 року «Про практику розгляду справ про застосування примусових заходів виховного характеру» у разі необхідності застосування таких заходів до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у період від 11 років до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, слідчий відповідно до ст. 7-3 КПК України виносить постанову про закриття кримінальної справи та про застосування до неповнолітнього зазначених заходів, після чого направляє справу разом із постановою прокурору, а прокурор – до суду, який і постановляє рішення про застосування цих заходів. Таким чином, місцевий суд, виправдавши Р. за відсутності в його діях складу злочину, тим самим необґрунтовано звільнив того від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 97 КК України та ч. 2 ст. 105 КК України за вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України.

Серед підстав для скасування вироків виділяють невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого. Ця причина може бути самостійною підставою для скасування або зміни вироку у випадку, якщо відсутні підстави, передбачені п.п. 1-4 ч. 1 ст. 367 КПК України.

Із цієї причини з винесенням нового вироку скасовано вирок Заводського районного суду м. Миколаєва від 16.12.2009 року, яким Є. засуджено за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 187, ч. 3 ст. 296, ст. 70 КК України до 4 років позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням, з іспитовим строком 2 роки з покладенням на Є. обов’язків, передбачених ст. 76 КК України. Підставами скасування вироку стало те, що, призначаючи засудженому покарання, суд не взяв до уваги наявність обставини, яка обтяжує покарання Є., а саме вчинення ним злочинів у стані алкогольного сп’яніння, і в порушення вимог ч. 2 ст. 67 КК України мотивів цього не навів. Також не відповідає дійсності посилання у вироку суду на те, що Є. сусідами характеризується позитивно, оскільки ніяких окремих характеристик сусідів на засудженого суд не досліджував. На думку колегії суддів, наявних обставин, пом’якшуючих покарання не було достатньо для застосування положень ст. 75 КК України.

Виходячи з аналізу причин скасування вироків у справах про злочини, вчиненні неповнолітніми, найбільш характерним порушенням є неправильне застосування кримінального закону.

Як свідчать статистичні дані, спостерігається незначне зменшення кількості помилок та порушень закону, які допускають місцеві суди при розгляді справ про злочини неповнолітніх. У 2010 році в апеляційному і касаційному порядку було скасовано 422 вироки щодо неповнолітніх, що на 4,7 % менше ніж у попередньому році, у тому числі в апеляційному порядку – 371, у касаційному – 51. Найбільше скасовано таких вироків місцевих судів у Донецькій – 77, Луганській – 29, Харківській – 26, Вінницькій – 24 – областях та у м. Києві – 27. Апеляційними судами скасовано 66,6 % вироків із направленням справи на новий судовий розгляд.

У зв’язку з неправильною кваліфікацією або суворістю призначення покарання змінено вироки місцевих та апеляційних судів щодо 345 неповнолітніх, що на 7,5 % більше ніж у попередньому році, з них судами апеляційної інстанції – 323.

Основними причинами скасування та зміни вироків були порушення права неповнолітніх на захист, а також призначення підсудним занадто м’якого або суворого покарання, порушення норм КК України при призначенні покарання, однобічність або неповнота досудового чи судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотні порушення кримінально-процесуального закону тощо.

Відповідно до вимог діючого законодавства України підстави зміни судових рішень (вироків, постанов суду) визначено ст. 370–372, 398 КПК України.

Згідно зі ст. 373 КПК України зміна вироку або постанови допускається, якщо цим не погіршується становище засудженого або особи, щодо якої застосовано примусові заходи виховного або медичного характеру.

Перелік підстав для зміни вироку (постанови), визначений ст. 373 КПК України, не є вичерпним. Апеляційний суд, змінюючи судове рішення, вправі застосувати кримінальний закон про менш тяжкий злочин; виключити окремі епізоди обвинувачення, які не підтверджені доказами, не мають складу злочину чи постановлені з порушенням процесуального закону, якщо направлення справи на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд буде визнано недоцільним; пом’якшити призначене покарання, виключити цілком або частково конфіскацію майна або будь-яке інше додаткове покарання; змінити рішення про долю речових доказів, а також внести інші зміни за умови, що вони не погіршують становище засудженого або особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру. При вирішені питання про скасування або зміни вироку, ухвали чи постанови суд касаційної інстанції керується ст.ст. 398, 370-372 КПК України.

Аналіз матеріалів справ встановив, що у зв’язку з пом’якшенням покарання було змінено наступні вироки.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28.01.2010 року змінено вирок Солом’янського районного суду м. Києва від 07.07.2009 року, яким засуджено С., за ч. 2 ст. 187 КК України до 7 років позбавлення волі без конфіскації майна; Д. за ч. 2 ст. 187 КК України до 7 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; Х. – за ч.2 ст. 187 КК України до 8 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Як вбачається з оскаржуваного вироку суду С., Д., Х. визнанні винними у вчиненні 24.08.2008 року приблизно о 1:00 біля буд. № 5 по вул. Освіти в м. Києві нападу за попередньою змовою, з метою заволодіння чужим майном шляхом нападу, поєднаного з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя та здоров’я потерпілих В. та Є., яка виразилась у застосуванні Х. ножа, заволоділи майном потерпілих фотоапаратом «Kodak», що для потерпілого В. матеріальної цінності не представляв, та мобільним телефоном «Nokia 3510і» з сім – карткою і грошима на рахунку на загальну суму 1000 грн., що належав Є., а також мобільним телефоном «Samsung Х600» з сім картою і грошима на рахунку на загальну суму 216 грн., який належав Г. Змінюючи вирок, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції при призначенні покарання С., Д. не врахував всі обставини, що пом’якшують покарання та істотно знижують тяжкість вчиненого злочину, які з урахуванням даних про їх особу дають підстави для призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встановленої санкцією ч. 2 ст. 187 КК України. Так, суд щодо С. врахував як обставину, що пом’якшує покарання, добровільне відшкодування завданої шкоди, що підтверджується наявною в матеріалах справи розпискою потерпілого Г про відшкодування йому шкоди матір’ю засудженого і про відсутність у нього будь-яких претензій до С. Із показань потерпілого Є. вбачається, що він претензій матеріального характеру до С. не має. За таких обставин колегія суддів судової палати у кримінальних справах визнала обставиною, що пом’якшує покарання, добровільне відшкодування завданої шкоди. За наявності двох обставин, що пом’якшують покарання і істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. З урахуванням даних про особу С., який вперше притягується до кримінальної відповідальності позитивно характеризується за місцем проживання та роботи, злочин вчинив у неповнолітньому віці, його ролі у вчиненому злочині, наслідків вчиненого злочину, колегія суддів судової палати прийшла до висновку про необхідність пом’якшення С. покарання за ч. 2 ст. 187 КК України, застосувавши положення ст. 69 КК України та пом’якшила призначене йому покарання до 5 років позбавлення волі.

Вивчення справ показало, що суди ще й досі допускають помилки при визначенні тривалості іспитового строку щодо неповнолітніх засуджених, які звільняються від відбування покарання з випробуванням.

Вирок Бершадського районного суду Вінницької області від 07.12.2009 року відносно К. засудженого за ч. 2 ст. 121, ст. 69 КК України до 5 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України звільнений від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки був змінений, через правильне встановлення судом фактичних обставини справи. Суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність вини К. у вчиненні інкримінованого злочину. Цей висновок ґрунтується на зібраних у встановленому законом порядку та належним чином перевірених судом доказах, які в апеляції не заперечувались. Проте при призначенні покарання суд допустив неправильне застосування кримінального закону, яке потягло за собою зміну вироку. Так, з вироку суду вбачається, що К. був звільнений від відбування призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України з випробуванням строком 3 роки. Однак К. є неповнолітнім, тому, ухвалюючи рішення про звільнення засудженого від відбування покарання суд мав керуватись вимогами ч. 3 ст. 104 КК України, якою визначено, що для неповнолітніх іспитовий строк установлюється тривалістю від 1 до 2 років. Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 07.04.2010 року вирок відносно К. було змінено, встановлено іспитовий строк останньому з урахуванням положень ст. 104 тривалістю 2 роки.

Іноді, як свідчить практика, суди ігнорують вимоги ст. 98 КК України, якою встановлені види покарань, що може бути застосовано до неповнолітнього, допускаючи порушення закону при призначені йому покарання.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 09.02.2010 року вирок Торезького міського суду Донецької області від 03.09.2009 року щодо Г., Б., обвинувачених за ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187, ч. 1 ст. 70 КК України, змінено, виключено з резолютивної частини вироку застосування до засудженого Г. додаткового покарання у виді конфіскації усього майна за ч. 2 ст. 187, ч. 1 ст. 70 КК України в решті вирок залишено без змін. Так, висновок суду про доведеність вини засуджених у вчиненні зазначених у вироку злочинних дій відповідає фактичним обставинам справи, підтверджується зібраними і дослідженими в судовому засіданні доказами, ніким не оспорюється і є обґрунтованими. Призначене засудженому основне покарання, відповідає вимогам ст. 65 КК України, є необхідним і достатнім для виправлення засуджених і попередженя нових злочинів. Разом з тим, суд, признаючи Г., який на день вчинення злочинів не досяг повноліття, додаткове покарання за ч. 2 ст. 187 КК України в виді конфіскації майна, не врахував, що відповідно до вимог ст. 98 КК України неповнолітніх не передбачено додаткове покарання у виді конфіскації майна, у зв’язку з наведеним вказівка суду про призначення Г. додаткового покарання підлягає виключенню з вироку. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області вирок відносно Г. та інших змінено, з резолютивної частини вироку виключено застосування до засуджених додаткового покарання у виді конфіскації усього майна за ч. 2 ст. 187 КК України.

Суди, призначаючи покарання без застосування конфіскації майна, повинні посилатися на положення ст. 98 КК України, яка не передбачає такого покарання відносно неповнолітніх, а не призначати покарання з застосуванням ст. 69 КК України.

Крім того, узагальнення встановлено порушення неправильного застосування кримінального закону, зокрема ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 10.06.2010 року було змінено вирок Борзнянського районного суду Чернігівської області від 19.03.2010 року відносно Г., засудженого за ч. 1 ст. 185 КК України до покарання у виді 30 діб арешту, за ч. 1 ст. 296 КК України до покарання у виді 15 діб арешту, на підставі ст.ст. 70, 72 КК України остаточно визначено покарання у виді 45 діб арешту. Відповідно до ст.ст. 75, 76 КК України засудженого було звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік. Підставами для зміни судового рішення стало те, що ст. 75 КК України не передбачає звільнення від покарання з випробуванням у виді арешту, а тому таке рішення суду не можна було вважати правильним. Разом з тим, є спеціальна норма кримінального закону – ч. 2 ст. 104 КК України, що допускає звільнення від покарання засуджених неповнолітніх, яким призначено арешт. За апеляцією прокурора вирок суду було змінено, неповнолітнього Г. звільнено від покарання на підставі ст. 104 КК України.

Найбільш характерними причинами зміни вироків є невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.

Враховуючи викладене вище, можна дійти висновку, що суди, розглядаючи справи про злочини неповнолітніх у цілому дотримуються вимог законодавства. Водночас є непоодинокі випадки неналежного виконання вимог закону щодо умов і порядку розгляду справ зазначеної категорії, мають місце помилки при застосуванні закону про кримінальну відповідальність неповнолітніх, неповістю з’ясовуються причини, що сприяли вчиненню злочинів та порушенню кримінально-процесуального законодавства, яким встановлені особливості розгляду справ про злочини, вчиненні неповнолітніми.