9. Призначення покарання неповнолітнім

Виходячи із загальних засад судочинства, призначення покарання неповнолітнім за вчинені ними злочини має бути необхідним і достатнім для їх виправлення та попередження нових злочинів.

Відповідно до статистичних даних у 2010 році до позбавлення волі було засуджено 2030 неповнолітніх (у 2001 році – 4 743), з них на строк від 5 до 10 років – 326 (у 2001 р. – 597); від 2 до 5 років – 1 327 (у 2001 р. – 2 997); від 1 до 2 років – 191 (у 2001 р. – 796); до 1 року – 118 (у 2001 р. – 353). Згідно п. 5 ч. 3 ст. 102 КК України у 2010 році засуджено 63 неповнолітніх до позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. У 2010 р. судами застосовано примусові заходи виховного характеру до 1 871 неповнолітніх, що на 26,3 % більше, ніж у минулому році. Більше половини (1 344) неповнолітніх, до яких застосовано примусові заходи виховного характеру, є дітьми, що вчинили суспільно небезпечні діяння, у віці від 11 до 14 років. Відповідно до ч. 2.ст. 105 КК України, суди минулого року застосували до неповнолітніх такі примусові заходи виховного характеру: застереження – до 215 підлітків; передача під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, – 1 838; зобов’язання відшкодувати заподіяні майнові збитки – 1; обмеження дозвілля – 64; направлення до спеціальної навчально-виховної установи: до школи – 124, до училища – 21³.

Статтею 98 КК України визначено вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину. Однак іноді суди допускають помилки при призначенні покарання неповнолітнім.

Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» № 5 від 16.04.2004 року звернено увагу суддів на необхідність при призначені покарання неповнолітнім суворо дотримуватися принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, маючи на увазі, що метою покарання такого засудженого є його виправлення, виховання та соціальна реабілітація.

Судам слід враховувати не тільки ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання, а й умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості розвитку неповнолітнього.

Відповідно до п. 5.1 Пекінських правил заходи впливу на неповнолітніх правопорушників мають ґрунтуватися на врахуванні не лише тяжкості правопорушення, а й особливостей їх особистості. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Разом з тим, не всі суди диференційовано, з дотриманням вимог ст. 65 КК України, підходять до призначення покарання неповнолітнім засудженим. Не завжди враховують тяжкість вчинених злочинів, роль кожного з підсудних, призначаючи без вагомих мотивів м’яке покарання за тяжкі злочини.

Так, викликають здивування мотиви, якими керувався Луцький міськрайонний суд Волинської області призначаючи Ф. за ч. 3 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України покарання у виді 5 років позбавлення волі, за ч. 1 ст. 190 КК України – 100 год. громадських робіт, за ч. 2 ст. 189 КК України – 3 роки позбавлення волі, і за сукупністю злочинів, шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, - 5 років позбавлення волі. На підставі ст. ст. 75, 76 КК України Ф. звільнений від відбування призначеного покарання строком на 2 роки. Мотивами призначення Ф. за ч. 3 ст. 187 КК України нижче від найнижчої межі було, як вказав у вироку суд щире каяття та сприяння розкриттю злочину. Між тим, відповідно до ст. 69 КК України покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом, покарання суд вправі призначити за наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, особи винного. Наведені судом обставини, що пом’якшували покарання, та підстави звільнення засудженого з випробуванням на підставі ст. 75 КК України взагалі судом не були вмотивовані. Каятися у вчиненому Ф. почав лише у судовому засіданні, досудовому слідству у розкритті злочину він не сприяв. За таких обставин, враховуючи характер і тяжкість вчинених ним злочинів, активну роль у них Ф., Апеляційним судом Волинської області вирок суду першої інстанції скасовано, постановлено новий, яким засудженому призначено покарання у виді позбавлення волі.

Суди повинні зважено підходити до вирішення питання про призначення неповнолітньому покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, та впевнитись у переконливості обставин, які свідчать про неможливість виправлення неповнолітнього без реального позбавлення волі.

Суди обґрунтовано визнають такими, що пом’якшують покарання, щире каяття, відшкодування збитків, позитивні характеристики. За наявності пом’якшуючих обставин, з урахуванням ступеню тяжкості, відсутності обтяжуючих обставин суди обґрунтовано застосовують ст.ст. 75, 76, 104 КК України, звільняючи неповнолітніх від відбування покарання, встановлюючи передбачені законом обов’язки.

Водночас, трапляються випадки призначення судами м’якого покарання, необґрунтованого застосування ст.ст. 75, 76 КК України. Наприклад, кримінальна справа відносно Р., засудженого Світловодським міськрайонним судом Кіровоградської області за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на 5 років. На підставі ст. 75 КК України Р. звільнений від покарання з іспитовим строком на 1 рік у зв’язку з тим, що злочин вчинено у неповнолітньому віці, Р. щиро розкаявся, характеризується позитивно. Суд встановив, що 24.06.2009 року Р. на ґрунті неприязних стосунків у ході сварки, яка переросла у бійку, наніс 7 ударів К. у різні частини тіла, в результаті чого спричинив тілесні ушкодження у виді закритої травми живота – розриву селезінки, що потягло внутрішню кровотечу та розлитий перитоніт, які віднесені до категорії тяжких. Вироком колегії суддів Апеляційного суду Кіровоградської області від 10.08.2010 року вирок Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області скасовано на підставі того, що призначаючи покарання неповнолітньому із застосуванням ст.ст. 75, 76 КК України, суд не повною мірою врахував тяжкість скоєного Р. злочину, який вчинив тяжкий, умисний злочин від якого настали тяжкі наслідки – молодий за віком потерпілий позбавлений життєво важливого органу, має обмежені фізичні можливості. Вироком суду апеляційної інстанції міра покарання неповнолітньому призначена у виді 5 років позбавлення волі.

Звільняючи неповнолітніх осіб від призначеного покарання, суди відповідно до вимог ст. 76 КК України покладають на засуджених обов’язок повідомляти органи кримінально-виконавчої служби про зміну місця проживання, роботи та навчання, крім того, періодично з’являтися для реєстрації до цих органів. Випадків покладання на неповнолітніх обов’язків, передбачених ст. 76 КК України, не встановлено, оскільки перелік зобов’язань є вичерпним. Порушень вимог вказаної норми закону у ході перевірки не встановлено.

У поодиноких випадках судді неправильно визначають тривалість іспитового строку, передбаченого ч. 3 ст. 104 КК України. Наприклад, вироком Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 24.11.2009 року неповнолітнього П. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України до 3 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст.ст. 75, 104 КК України звільнено від відбування покарання з випробуванням, іспитовим строком на 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду АР Крим від 09.02.2010 року вирок суду першої інстанції змінено, неповнолітнього П. визнано винним за ч. 3 ст. 185 КК України та призначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст.ст. 75, 104 КК України П. звільнено від відбування покарання на 2 роки, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 104 КК України у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років.

Крім того, серед допущених помилок під час призначення покарання із застосуванням ст. ст. 75, 104 КК України варто зауважити, що судді, постановляючи обвинувальний вирок, не завжди керуються положеннями ст. 104 КК України, що є підставою для такого звільнення.

Так, вироком Кам’янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 17.05.2010 року неповнолітньому Я. за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України, призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі. На підставі ст. 104 КК України останній був звільнений від відбування покарання з випробуванням строком на 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 09.08.2010 року вирок суду змінено, до засудженого застосовано ст. ст. 75, 104 КК України, Я. звільнений від відбування покарання з випробуванням строком на 1 рік, оскільки п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 року № 7 при звільнені особи від відбування покарання з випробуванням суди у резолютивній частині вироку мають посилатися на ст. 75 КК України, а щодо неповнолітніх – ще й на ст. 104 КК України, як на підставу для прийняття такого рішення.

В інших випадках судді виходять за межі своїх повноважень, та вирішуючи питання про звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, визначають порядок виконання, що не передбачено ст. 76 КК України. Так, Конотопський міськрайонний суд Сумської області у вироку відносно неповнолітнього Г. та інших засуджених за ч. ч. 2, 3 ст. 185 КК України до позбавлення волі, звільнив неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, зобов’язавши останнього раз на місяць з’являтись для реєстрації в органи кримінально-виконавчої інспекції, у зв’язку з чим ворок суду було змінено з виключенням вказівки про періодичність проведення реєстрації.

Відповідно до п. 9 Постанови Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 року № 7 покладаючи на засудженого обов’язки, передбачені п. 4 ч. 1 ст. 76 КК України, суд не вправі встановлювати періодичність та дні проведення реєстрації, оскільки вирішення даного питання відноситься до компетенції кримінально-виконавчих інспекції України і регулюються положеннями ст. 13 Кримінально - виконавчого кодексу України.

Призначаючи покарання неповнолітнім, судді, як правило, враховують неповнолітній вік особи, як обставину, що пом’якшує покарання при призначені покарання, незалежно від того, чи досяг підсудний на час розгляду справи повноліття.

Наприклад, у кримінальній справі за обвинуваченням Б. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України, постановою Ленінського районного суду м. Вінниці провадження було закрито у зв’язку з примиренням підсудної з потерпілою.

Відповідно до ст. 98 КК України до неповнолітніх як основні покарання можуть бути застосовані виключно штраф, громадські, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк, як додаткові – штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Разом з цим, призначаючи покарання, суд має виходити з відповідних положень ст.ст. 99-102 КК України.

Так, ст. 99 КК України містить певні застереження щодо застосування до неповнолітнього такого виду покарання як штраф. Відповідно до вимог цієї статті штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернено стягнення, у зв’язку з чим застосування такого виду покарання є обмеженим. Призначаючи таку міру покарання до неповнолітніх, суди не завжди з’ясовують, їх майновий стан, чи мають неповнолітні самостійний дохід або власні кошти і майно.

В совою чергу, вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10.11.2010 року неповнолітнього С. засуджено за ч. ч. 1, 2 ст.296 КК України і призначено покарання із застосуванням ст.ст. 69, 70 КК України у вигляді 2000 грн. штрафу. Із матеріалів справи вбачається, що засуджений на момент вчинення злочину та на час судового розгляду справи ніде не навчався і не працював, власних коштів та майна, на які може бути звернено стягнення, не мав. У судовому засіданні не було з’ясовано ці питання, у зв’язку з чим справу до архіву суду на зберігання не передано, вирок у частині стягнення не виконано.

Помилки у неправильному призначені покарання щодо неповнолітніх засуджених виявлено в Нетішинському міському суді Хмельницької області. Так, розглядаючи кримінальну справу щодо неповнолітнього Л., який раніше був засуджений вироком цього ж суду від 09.07.2008 року за ч. 2 ст. 186 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до 1 року 6 місяців позбавлення волі з випробуванням строком 1 рік відповідно до ст. 104 КК України, і який 12.05.2009 року (у період іспитового строку) вчинив новий умисний злочин, передбачений ч. 2 ст. 185 КК України. Суд визнав неповнолітнього Л. виннним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК України, та із застосуванням ст. 69 КК України призначив покарння у виді штрафу в сумі 680 грн. На підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків остаточно призначено покарання у виді штрафу в сумі 680 грн. та 1 рік 6 місяців позбавлення волі з іспитовим строком на 1 рік, які виконувати самостійно.

Призначення такого покарання суперечить роз’ясненням ч. 7 п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення покарання» № 7 від 24.10.2003 року, згідно якими у разі, коли особа була засуджена до арешту або позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням (ст.ст. 75, 104 КК України) або була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, вчинила новий злочин, суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі, зокрема й тоді, коли останнім за часом вироком призначено більш м’які види покарання.

Як свідчить узагальнення, трапляються поодинокі випадки порушення суддями вимог ст. 101 КК України щодо призначення неповнолітньому покарання у виді арешту.

Згідно зі ст. 101 КК України арешт полягає у затриманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб.

Вироком Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 20.10.2010 року неповнолітнього П. засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України до 4 місяців арешту. Ухвалою Апеляційного суду Автономної Респудліки Крим від 14.12.2010 року змінено вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання, знижено міру покарання до 45 діб. Змінюючи вирок, колегія суддів вказала на порушення судом першої інстанції вимог ст. 101 КК України та неприйняття до уваги роз’яснень п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства у справах про злочини неповнолітніх» № 5 від 16.04.2004 року.

Іноді місцеві суди призначають покарання, не передбачене ст. 98 КК України, зокрема обмеження волі. Такі порушення виявлено у Богуславському районному суді Київської області під час розгляду кримінальної справи відносно неповнолітнього М. За результатами розгляду справи суд призначив засудженому неповнолітньому покарання у виді обмеження волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням.

Аналізуючи матеріали справ, можна виявити призначення судами покарання неповнолітнім у виді громадських робіт.

Згідно з ч. 1 ст. 100 КК України громадські роботи призначаються неповнолітніму у віці від 16 до 18 років, які мають постійну чи тимчасову роботу на строк від двох місяців до одного року за місцем роботи. При цьому суд у вироку визначає розмір відрахувань у дохід держави із заробітку неповнолітнього засудженого в межах 5 – 10 %. Наприклад, Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області, призначив покарання неповнолітньому П. за ч. 1 ст. 185 КК України, у виді 50 годин громадських робіт.

Загалом, призначаючи неповнолітньому один із видів покарання важливо, щоб суд в ухвалі (постанові) повністю обґрунтував своє рішення. При цьому суддя повинен обрати такий з них, що найбільше сприятиме виправленню і перевихованню неповнолітнього.

Як свідчить проведене узагальнення, суди не допускають застосування кримінального покарання до неповнолітніх, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, якщо виправлення неповнолітніх може бути досягнуто шляхом застосування примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК України суд вправі звільнити неповнолітнього від кримінальної відповідальності тільки у випадку, якщо він вперше вчинив злочин невеликої тяжкості та за умови, що його виправлення можливе без застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру.

Судам слід мати на увазі, що перелік примусових заходів виховного характеру є вичерпним: застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладання на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Суд вправі призначити один або кілька примусових заходів виховного характеру, що передбачених ч. 2 ст. 105 КК України.

Як свідчить практика, суди переважно застосовують до неповнолітніх лише один примусовий захід виховного характеру – передачу під нагляд батьків. Лише в деяких випадках судом було застосовано декілька примусових заходів виховного характеру. Тернопільський міськрайонний суд, розглянувши кримінальну справу за обвинуваченням О. за ч. 1 ст. 186 КК України, застосував до нього примусові заходи виховного характеру у виді застереження та обмеження дозвілля встановленням особливих вимог до його поведінки – заборони перебувати до досягнення повноліття поза межами місця проживання після 22 год. 00 хв. та передачу його під нагляд матері до досягнення повноліття.

Вироком Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області неповнолітню Л. визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, та звільнено від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру, передбачених п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 105 КК України. Л. оголошено осуд за її дії та роз’яснено правові наслідки продовження протиправної поведінки і вчинення нового злочину, а також обмежено дозвілля – заборонено відвідувати у вечірній та нічний час розважальні заклади до досягнення повноліття.

Згідно даним судової практики вбачається, що суди не завжди виконують вимоги ч. 3 ст. 105 КК України щодо призначення строку тривалості заходів виховного характеру.

Суддя Підволочиського районного суду Тернопільської області при винесені постанови про застосування до неповнолітнього К. примусових заходів виховного характеру у виді передачі його під нагляд матері не вказала строк тривалості таких заходів.

Аналогічні помилки щодо передачі неповнолітніх під нагляд батьків без зазначення тривалості такого заходу виявлено у Ярмолинецькому районному суді Хмельницької області. При розгляді справи щодо неповнолітнього В. та визнання його винним у скоєнні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст. 296 КК України, суд своєю постановою, а не вироком призначив засудженому покарання у виді одного місця арешту за ч. 1 ст. 296 КК України, а за ч. 1 ст. 162 КК України звільнив його від покарання, посилаючись на ст.ст. 98, 99, 105 КК України, застосував до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру у виді передачі неповнолітнього під нагляд батьків, не вказавши, на який строк це суперечить роз’ясненням, що містяться у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» від 15.05.2006 року № 2.

Варто зазначити, що деякі судді не завжди розуміють різницю між звільненням від кримінальної відповідальності неповнолітнього із застосуванням заходів виховного характеру і звільнення від покарання із застосуванням таких же заходів.

Так, Луцький міськрайонний суд Волинської області закрив провадження у кримінальній справі за обвинуваченням Ю. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України, що надійшла з обвинувальним висновком, та застосував до неповнолітнього на підставі ст. 105 КК України примусовий захід виховного характеру – передачу під нагляд матері.

Ухвалюючи вказану вище постанову, суд не звернув уваги на те, що ст. 105 КК України регламентує порядок звільнення від призначеного за вироком суду покарання із застосуванням заходів виховного характеру. Крім того, всупереч роз’ясненням п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду справ про застосування судами примусових заходів виховного характеру» № 2 від 15.05.2006 року вирішив питання про передачу неповнолітньої під нагляд матері, не запитавши згоди останньої на це.

Водночас, аналіз справ свідчить про те, що загалом, призначаючи покарання неповнолітнім, судді дотримуються вимог чинного законодавства і не виходять за межі, визначені ст.ст. 97-105 КК України.