Вибір форм і методів державного регулювання в галузі промисловості

Зазначена спрямованість впливу регіональних органів управління на економічні і господарські процеси в галузі передбачає збереження відповідного співвідношення між ринком і державним втручанням. Принципом його дотримання, на нашу думку, може служити формулювання: «Конкуренція скрізь, де можливо, регулювання там, де необхідно» [1, c. 59].

Форми державного регулювання промислового виробництва за своєю сутністю спрямовані на створення економічної бази, що стабільно розвивається, як основи реальної самостійності всіх ланок промислового комплексу, що передбачає створення умов для оптимального поєднання адміністративних і економічних методів регулювання господарської діяльності.

Ситуація, що склалася в промисловості регіону за роки незалежності (спад виробництва, зниження темпів розвитку, скорочення інвестиційної активності, нерозвиненість ринкової інфраструктури тощо) вимагає обережного підходу до вибору форм і методів державного регулювання в цій галузі регіонального господарства. У сучасній теорії державного регулювання розрізняють адміністративні й економічні методи впливу на керовані об'єкти з метою досягнення поставленої мети. В окрему категорію можна виділити психологічні методи.

Варто враховувати, що адміністративні методи, незважаючи на свою непривабливість, залишаються істотним елементом управління на всіх рівнях. Зокрема, з їх допомогою формуються нові організаційні структури для вирішення того або іншого завдання. Іншою особливістю є командний характер виконання, пов'язаний з ієрархічною побудовою адміністративних організаційно-управлінських структур. Адміністративним органам управління притаманно багато недоліків, наприклад громіздкість апарата, придушення ініціативи, суб'єктивізм у прийнятті рішень, бюрократизм тощо. Дані методи необхідно використовувати у розумних межах, поєднуючи їх з іншими методами.

Адміністративні методи не пов'язані зі створенням додаткового матеріального стимулу або небезпекою фінансового збитку. Вони базуються на силі державної влади і включають заходи заборони, дозволу і примусу. «Адміністративні важелі регулювання в розвинутих країнах з ринковою економікою - відзначає А. Бачурин - використовуються в незначних масштабах. Їх сфера дії в основному обмежується охороною навколишнього середовища і створенням мінімальних побутових умов для відносно слабко соціально-захищених верств населення» [2, c. 13].

До основних методів прямого адміністративного впливу можна віднести:

- визначення стратегічних цілей розвитку економіки і їх вираження в планах і цільових програмах;

- державна підтримка певних програм і контрактів;

- державні замовлення на постачання певних видів продукції, на виконання робіт і надання послуг;

- нормативні вимоги якості й сертифікації продукції;

- ліцензування і квотування зовнішньоекономічної діяльності;

- правові й адміністративні заборони й обмеження з випуску певних видів продукції, об'єднанню підприємств із метою захоплення ринку.

Для економічних систем трансформаційного типу велике значення мають державні замовлення. В економіці, що реформується вони здатні змінити директивне планування усієї виробничої програми підприємства. Державне замовлення може включати в себе «продукцію, необхідну безпосередньо державі, тобто ту, яка оплачувався за рахунок державних коштів (з бюджету). Ця продукція задовольняє потреби таких сфер, як оборона, нове державне будівництво, розвиток магістральної інфраструктури, науки, соціальної сфери» [3, c. 25].

Поряд з адміністративними методами слід зазначити ще й інші неекономічні засоби регулювання – психологічні. У першу чергу, до них можна віднести урядові переконання (заклики виявляти стриманість у витратах, купувати більше вітчизняних і менше імпортних товарів, активніше брати участь у житловому будівництві, купувати облігації державної цільової позики). Формулювання довгострокових цілей держаної економічної політики також є засобом регулювання, оскільки вона впливає на прийняття економічних рішень господарських суб'єктів.

Економічні важелі державного регулювання підрозділяються на важелі грошово-кредитної і бюджетної політики. На сьогодні вони повинні бути різноплановими і включати найбільш ефективні інструменти. Сукупність державних заходів в галузі грошового обігу і кредиту одержала назву грошово-кредитної політики. Її головна мета полягає в регулюванні економічної ситуації шляхом впливу на стан кредиту і грошового обігу, у тому числі для активної боротьби з інфляцією.

Грошово-кредитна політика спрямована або на стимулювання кредиту і грошової емісії (кредитна експансія), або на їх стримування й обмеження (кредитна рестрикція). В умовах падіння виробництва і збільшення безробіття центральні банки намагаються оживити кон'юнктуру шляхом розширення кредиту і зниження норми відсотка.

Успішно державне регулювання грошово-кредитної сфери може здійснюватися лише в тому випадку, якщо держава через центральний банк здатна впливати на масштаби і характер діяльності приватних інституцій, тому що в розвинутій ринковій економіці саме вони є базою всієї грошово-кредитної системи. Це регулювання здійснюється в декількох взаємозалежних напрямах: держконтроль над банківською системою; управління державним боргом; регулювання обсягу кредитних операцій і грошової емісії.

Грошово-кредитна політика в промислово розвинутих країнах виступає інструментом «тонкого настроювання» економічної кон'юнктури, оперативним і гнучким доповненням бюджетної політики: за її допомогою держава впливає на грошову масу і процентні ставки, вони, у свою чергу, на споживчий та інвестиційний попит. На відміну від бюджетної політики, вона має швидкість, гнучкістю, і оскільки проводиться Національним банком, то значною мірою ізольована від політичного лобізму. Завдання грошово-кредитної політики, стосовно до України, полягає в такому управлінні грошовою масою, що сприяло б фінансовій стабілізації, поступовому зниженню інфляції, досягненню стабільного економічного зростання і стримувало спад виробництва.

Перелік посилань

1. Региональная промышленная политика: концепция формирования и реализации / Н.Г. Чумаченко, Л.Г. Червова, Л.М. Кузьменко и др.: Монография. – Донецк: ИЭП НАН Украины, 2002. – 304 с.

2. Бачурин А. Государственное регулирование необходимо // Экономист. – 2007. – №10. – С. 12-14.

3. Філіппова С.В. Якісні зміни підприємницького сектору промисловості України в умовах глобалізації та відродження виробництва // Вісник Технологічного ун-ту «Поділля».  2006.  № 5 Ч.2, Т.2 (55).  С. 24-28.