1.3. Методи наукових досліджень

Метод – це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання.

У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні:

1) емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

2) теоретичний – досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

Згідно з цими рівнями загальні методи пізнання можна умовно поділити на:

• методи емпіричного дослідження;

• методи теоретичних досліджень.

Методика дослідження – це сукупність засобів, умов, пов’язаних у систему логічного процесу досягнення потрібного результату. Вона включає весь процес отримання наукового результату, його окремих ланок і в цілому визначає програму досягнення, його конкретні завдання.

Методика дослідження повинна ґрунтуватися на таких наукових положеннях, які визначають напрям дослідження та шляхи його реалізації, відповідати об’єкту наукового пошуку, що дає можливість вирізнити ті його сторони і якості, вивчення яких є метою дослідження.

Сучасні наукові роботи в галузі лінгвістики не можуть обмежуватися описовим викладом отриманих результатів, що виражені у формі суб’єктивних оцінок “краще – гірше”, “більше – менше”, “вище – нижче” тощо. Тому важливою вимогою до вибору методів є передбачення можливості якісного й кількісного аналізу експериментальних даних, способів їх взаємозв’язків. Доцільно також кожного результату досягати не одним, а кількома методами, які доповнюють та коригують один одного. Таким чином підвищується надійність дослідження, стає можливим уникнення небажаних помилок, впливу випадкових неврахованих факторів.

Серед методів емпіричного дослідження слід зазначити наступні методи, які є початковими підходами до дослідження в будь-якій науці:

Спостереження – це систематичне, цілеспрямоване вивчення об'єкта. Аби бути плідним, спостереження мусить відповідати таким вимогам:

• задуманості заздалегідь (спостереження проводиться для певного, чітко поставленого завдання);

• планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);

• цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, що викликають інтерес при дослідженні);

• активності (спостерігач активно шукає потрібні об'єкти, риси, явища);

• систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою).

Спостереження як метод пізнання дає змогу отримати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність утворює первинну схематизацію об'єктів реальності – вихідних об'єктів наукового дослідження.

Порівняння – це процес становлення подібності або відмінності предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об'єктам.

Метод порівняння буде результативним за виконання таких вимог:

• порівнюватимуться лише такі явища, між якими можлива деяка об'єктивна спільність;

• порівняння має здійснюватися за найбільш важливими, суттєвими (у плані конкретного завдання) рисами.

Різні об'єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано з будь-яким іншим об'єктом (еталоном). У першому випадку звичайно отримують якісні результати “більше – менше”, “вище – нижче. Порівняння ж об'єктів з еталоном надає можливість отримати кількісні характеристики. Такі порівняння називають вимірюванням.

За допомогою порівняння інформація щодо об'єкта здобувається двома шляхами:

− безпосередній результат порівняння (первинна інформація);

− результат обробки первинних даних (вторинна або похідна інформація).

До найбільш уживаних теоретичних методів дослідження належать: індукція, дедукція, аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, класифікація, моделювання, абстрагування тощо.

Індукція є формою наукового пізнання, що спрямоване на з’ясування причинно-наслідкових зв’язків, узагальнення емпіричних даних на основі логічних висувань від конкретного до загального, від відомого до невідомого. Індуктивний метод використовується дослідником після збору окремих суджень з проблеми дослідження, на основі яких робиться загальний висновок.

Індуктивні знання мають імовірний характер, бо вони завжди висловлюють припущення про існування певної закономірності. Вірогідність такого припущення перевіряється експериментальним дослідженням. Тому індукція є обов’язковою складовою експерименту, що допомагає визначити причинність досліджуваних явищ, з’ясувати, чому одні з них спричиняють зміни інших.

Дедукція виводиться шляхом висувань від загального до конкретного і тому дає вірогідні знання, а не ймовірні (як індукція). Основою дедуктивного методу виступають наукові положення й постулати, що не вимагають дослідно-експериментального підтвердження, а сприймаються як аксіоми.

Дедуктивний метод також використовується після збору необхідної інформації з проблеми дослідження, на основі якого із загальних висновків робляться окремі висновки й судження.

У реальному перекладацькому процесі індукція та дедукція завжди взаємодіють між собою як діалектична єдність пізнання загального та конкретного. Індукція виявляє окреме як загальне, а дедукція виводить окреме із загального.

Особливу роль у дослідженні відіграють методи аналізу та синтезу.

Аналіз – це спосіб наукового дослідження, при якому конкретне явище розкладається на складові частини.

Синтез – протилежний аналізу спосіб, що полягає у дослідженні явища в цілому, на основі об’єднання пов’язаних між собою елементів в єдине ціле. Синтез дозволяє узагальнювати поняття, закони, теорії.

За допомогою аналізу виділяються й досліджуються окремі ознаки предмета чи явища. Це дає можливість вивчити його структуру, відокремити суттєві риси від несуттєвих, розкрити різнобічні зв’язки предмета, що розглядається, з іншими предметами реальності, з’ясувати властиві йому протиріччя.

Але виділені в такій спосіб ознаки є недостатніми, оскільки вони досліджуються окремо і не зіставляються між собою. Для того, щоб розглянути їх як елементи цілого, використовується синтез, що встановлює єдність складових предмета.

Метод класифікації використовується на початкових стадіях дослідження і дає можливість упорядкувати та класифікувати явища на основі визначення їх однорідності. Тим самим класифікація відкриває шляхи подальшого наукового пізнання.

Ефективність класифікації залежить від вибору єдиних ознак, за якими вона відбувається. Неточність такого вибору є типовою помилкою студентських досліджень, що заважає усвідомити та чітко охарактеризувати зміст явищ і процесів, що вивчаються.

Моделювання – це штучна система, яка відображає з певною точністю властивості об’єкта, що досліджується. Побудова моделі, як правило спрощує оригінал, узагальнює його. Це сприяє упорядкуванню і систематизації інформації про нього.

Кожна модель має фіксувати найголовніші риси об’єкта вивчення. Дрібні фактори, зайва деталізація, другорядні явища ускладнюють саму модель та заважають її теоретичному дослідженню.

Всі моделі можуть бути створені на основі глибокого розуміння функцій і властивостей, які вони моделюють. Модель завжди виступає як аналогія і є проміжною ланкою між висунутими теоретичними положеннями та їх перевіркою в реальному перекладацькому процесі.

Модель дозволяє:

• наочно, у вигляді схем, креслень, коротких словесних характеристик, опису охарактеризувати процес, що вивчається;

• описати явище у вигляді математичних формул, матриць, символів.

Основними методами лінгвістичного дослідження є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний.

Мета описового методу – надати точний і повний опис мовних одиниць. Суть його полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну систему якоїсь мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки, ідентифікувати та подати їх повний список, а потім класифікувати (виділити голосні, приголосні, приголосні поділити на сонорні й шумні і т.п.). На основі описового методу створено тлумачні, орфографічні та інші нормативні словники, описові граматики. Описовий метод має такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу; 2) членування виділених одиниць; 3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць.

Об’єктом порівняльно-історичного методу є споріднені мови. Головним завданням цього методу виступає відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов, етимологічні словники.

Об’єктом зіставного (контрастивного, типологічного) методу є вивчення різних мов – споріднених і неспоріднених. Мета – шляхом зіставлення виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та практиці перекладу і в методиці викладання іноземних мов. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов’язані строгою системою відношень і зв’язків. Структурний метод реалізується у чотирьох методиках лінгвістичного дослідження – дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

Дистрибутивний аналіз (від лат. distribuere – розподіляти, розділяти) – це метод дослідження мови, що базується на вивченні всіх можливих оточень мовної одиниці, в нашому випадку - слова, в тексті (без урахування смислової сторони слів). Основні принципи дистрибутивного аналізу сформульовані американським вченим Л. Блумфілдом у 20-х роках минулого сторіччя. Може використовуватися при аналізі мовних одиниць будь-якого рівня. За його допомогою можна встановлювати систему фонем і морфем будь-якої мови, значення полісемічних слів, семантичну відстань між словами певної лексико-семантичної категорії тощо. Ми можемо легко знайти українські еквіваленти багатьох слів, та дистрибутивний аналіз покаже, що еквівалентами вони є лише в певних оточеннях і можуть зовсім не збігатися в інших. Так, наприклад, англійське дієслово to get у різних оточеннях має різні значення, пор.: get + N = отримувати (get a letter); get + Adj = ставати, робитися (get angry), get + V inf = починати (get to think), пор. українське дієслово ставати, пор.: N + ставати = приймати вертикальне положення (чоловік став на ноги); ставати + Adj = робитися (небо стало сірим), або німецький прикметник ledig, пор.: ledig + N im Nominativ = незаміжня (Die Frau ist ledig) / N im Genitiv + ledig = вільна від (Die Frau ist der Sorge ledig). Дистрибутивний аналіз допомагає визначити контекстуальне значення слова в залежності від його сполучуваності.

В основу аналізу за безпосередніми складниками покладено поступове членування мовної одиниці (слова, словосполучення, речення) на складники, яке продовжується доти, поки не залишаться нерозкладні елементи. Аналіз за безпосередніми складниками допомагає виявити морфологічну мотивацію слова, продуктивність морфем, що утворюють це слово, виявити закономірності, що лежать в основі творення нових слів (оказіоналізмів – авторське слово, утворене поєднанням нових продуктивних морфем та неологізмів), виявити блоки, з яких складається речення і в якій послідовності з виділених сторін воно будувалося.

Компонентний аналіз – це метод лінгвістичного аналізу лексичних одиниць, що полягає у розкладанні лексичного значення на мінімальні семантичні складники (семи) та у репрезентації лексичного значення як семної структури. В основу компонентного аналізу покладено гіпотезу про те, що значення лексичних одиниць складаються з сем і що словник можна описати за допомогою обмеженої кількості сем. З позиції компонентного аналізу визначаються семантичні поля, синонімічні ряди. Семантичне поле – це група слів, які мають у своєму складі спільні семантичні ознаки, і водночас розрізняються хоча б за однією ознакою. У семантичному полі виділяється спільна, об’єднуюча ознака, що виражається лексемою з певним узагальнюючим значенням і називається архілексемою. Наприклад: рухатися (йти, їхати, повзти, летіти, пливти); to move (go, walk, run, fly); sich bewegen (gehen, fahren, rennen, kriegen, laufen, fliegen, schwimmen). Після визначення архілексеми визначають диференційні ознаки (швидкість, спосіб, середовище). Компонентний аналіз допомагає визначити із всіх інших спільних сем визначити ту, яку необхідно вжити при перекладі при наявності достатнього контексту. Словникові визначення слова, що стоять першими, не завжди дають адекватний перекладацькій еквівалент. Сему, якої не вистачає у слові мови перекладу, треба компенсувати додатковими лексичними елементами, а в разі, коли вона не є релевантною для мови перекладу та не є суттєво важливою в мові оригіналу, можна і не відтворювати зовсім.

Суть трансформаційного аналізу полягає в тому, що основою класифікації мовних одиниць є їх здатність чи нездатність перетворюватися (трансформуватися) на інші одиниці. Якщо одна з досліджуваних одиниць допускає трансформацію, а інша – ні, то такі одиниці належать до різних класифікаційних рубрик. Трансформаційний аналіз знайшов практичне застосування в автоматичному перекладі (різні синтаксичні конструкції трансформуються в основну, інваріантну, а вже інваріантні перекладаються на іншу мову) й у викладанні рідної та іноземних мов.

При підготовці курсових та дипломних робіт з лінгвістики поряд з вже зазначеними застосовуються соціолінгвістичні (анкетування й інтерв’ювання мовців з метою вивчення мовної ситуації), психолінгвістичні (психолінгвістичні експерименти для дослідження різних мовних асоціацій), математичні (для виявлення статистичних характеристик мовних одиниць) методи, а також вивчення інформаційних джерел з проблеми дослідження, аналіз філологічного досвіду.