![](/user_photo/2706_HbeT2.jpg)
- •1. Поняття кримінології.
- •2. Предмет кримінології.
- •3. Система кримінології.
- •4. Методологія кримінології.
- •5. Поняття методики кримінологічного дослідження.
- •6. Основні методи, що застосовуються у кримінологічному дослідженні.
- •7. Загальнонаукові методи. Їхня роль та значення у системі кримінологічних досліджень.
- •8. Кримінологічні методи. Їхня роль та значення у системі кримінологічних досліджень.
- •9. Вплив поглядів філософів-просвітителів на розвиток кримінологічної думки (ж.-ж. Руссо, ш.-л. Монтеск’є, ф.М. Аруе (Вольтер) та ін.).
- •10. Раціоналістично-гуманістичний світогляд і зародження основ кримінологічного вчення ч. Беккаріа, і. Бентама, Дж. Говарда.
- •11. Кримінологічні вчення у працях представників німецької класичної школи і. Канта, г.У.Ф. Гегеля, л. Фейєрбаха та ін.
- •12. Антропологічний (біологічний) напрям у кримінології. Туринська школа. Праця ч. Ломброзо “Злочинна людина” (1876 р.). Її зміст та значення.
- •13. Позитивний напрям науки про злочин. “Кримінологія” р. Гарофало. Її зміст та значення.
- •14. Соціологічний напрям у кримінології.
- •15. Концепція “соціальної фізики” л.А. Кетле.
- •16. Розвиток теорії множинності факторів злочинності у працях і. Фойницького, г. Тарда, ф. Ліста та ін.
- •17. Теорія аномії е. Дюркгейма.
- •18. Сучасний період в історії кримінології і основні напрями її розвитку.
- •19. Неокласична школа кримінології.
- •20. Багатофакторний підхід.
- •21. Марксистська теорія злочинності.
- •22. Кримінально-соціологічні теорії злочинності: соціальна дезорганізація р. Мертона, теорія субкультури а. Коена та р. Клауорда.
- •23. Соціально-психологічні теорії злочинності. Загальна характеристика.
- •24. Теорія навчання г.-ю. Айзенка.
- •25. Теорія диференціальної асоціації е. Сатерленда.
- •26. Теорія контролю а. Рейса та м. Гоулда.
- •27. Теорія соціального зв’язку е. Хірша.
- •28. Теорія інтеракції – теорія стигматизації р. Куінна.
- •29. Поняття злочинності, її характерні особливості.
- •30. Ознаки злочинності.
- •31. Кримінологічна характеристика злочинності.
- •32. Кількісні показники злочинності.
- •33. Якісні показники злочинності.
- •34. Поняття латентної злочинності.
- •35. Види латентної злочинності.
- •36. Причини латентності злочинності.
- •37. Методи дослідження латентної злочинності.
- •38. Стан та тенденції злочинності в Україні на сучасному етапі.
- •39. Поняття особи злочинця.
- •40. Структура особи злочинця.
- •41. Особливості ґенези особи злочинця.
- •42. Психічні аномалії і їх значення при вчиненні конкретного злочину.
- •43. Характеристика особи сучасних злочинців.
- •44. Класифікація злочинців.
- •45. Співвідношення соціального та біологічного в особі злочинця.
- •46. Основні напрями і методи використання в практичній діяльності кримінологічної характеристики особи злочинця.
- •47. Поняття “віктимологія”.
- •48. Поняття “віктимність”.
- •52. Виникнення та основні етапи розвитку віктимології.
- •53. Класифікація жертв злочинів.
- •54. Індивідуальна та масова віктимність.
- •56. Поняття причин та умов (детермінант) злочинності.
- •57. Види детермінації
- •58. Класифікація причин та умов злочинності.
- •59. Концепції причин злочинності.
- •60. Співвідношення причин злочинності та причин конкретних злочинів.
- •61. Поняття та значення попередження злочинності.
- •62. Суб'єкти попередження вчинення злочинів.
- •63. Класифікація заходів попередження злочинності та основні вимоги, що ставляться до них
- •64. Поняття та значення прогнозування злочинності.
- •65. Види прогнозування злочинності.
- •66. Основні напрями прогнозування злочинності.
- •67. Планування боротьби зі злочинністю.
- •68. Загально-соціальні і спеціальні програми з попередження злочинності. Їх зміст і значення.
- •69. Поняття “злочинність неповнолітніх”, її особливості та місце в системі злочинності.
- •70. Кількісні та якісні показники злочинності неповнолітніх.
- •71. Кримінологічна характеристика неповнолітніх осіб, що вчиняють злочини.
- •72. Причини та умови злочинності неповнолітніх в Україні.
- •73. Основні напрямки попередження вчинення злочинів неповнолітніми.
- •74. Поняття “насильницька злочинність” її особливості та місце в системі злочинності.
- •79. Основні напрямки попередження вчинення насильницьких злочинів.
- •80. Поняття економічної злочинності.
- •81. Кримінологічна характеристика злочинів в сфері економіки.
- •82. Кримінологічна характеристика осіб, що вчиняють злочини в сфері економіки.
- •83. Причини та умови економічних злочинів.
- •84. Попередження злочинів у сфері економіки.
- •85. Поняття організованої злочинності та її ознаки.
- •86. Ознаки організованої злочинності.
- •87. Злочинні об’єднання та їх види.
- •88. Причини та умови, що детермінують появу та зміну організованої злочинності.
- •89. Правова характеристика особи учасника злочинного об'єднання.
- •90. Корупційна злочинність.
- •91. Заходи попередження організованої злочинності.
- •92. Кримінологічна характеристика та види злочинів, що вчиняються з необережності.
- •93. Кількісні та якісні показники злочинів, що вчиняються з необережності.
- •94. Кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють злочини з необережності.
- •95. Причини та умови вчинення злочинів з необережності.
- •96. Попередження вчинення злочинів з необережності.
88. Причини та умови, що детермінують появу та зміну організованої злочинності.
Детермінанти організованої злочинності охоплюють найрізноманітніші аспекти суспільного життя, тож назвемо лише деякі з них:
політична нестабільність у суспільстві;
протиправна поведінка стала елементом способу життя багатьох верств населення;
переоцінка соціальних цінностей, кримінально-правові заборони стають все менш дієвими, а деякі форми злочинної поведінки сприймаються як нормальна ділова активність;
відставання соціального розвитку від економічного та посилення майнового розшарування суспільства;
духовна сфера характеризується проявами крайнього егоїзму, вседозволеності, виникненням недовіри до офіційних інститутів держави, їхніх можливостей задовольнити потреби населення;
відсутність досконалої правової бази боротьби з організованою злочинністю;
здатність організованої злочинності швидко змінювати свій профіль діяльності;
недостатня активність органів державної влади, зумовлена дефектамиполітичногоходу, корумпованіспо, слабкістю політичних лідерів, їхньою нездатністю ефективно діяти у складних умовах;
незабезпеченість (матеріальна, організаційна, культурна) раціонального функціонування демократичних інститутів суспільного ладу;
міждержавні суперечності, що перешкоджають концентрації зусиль суспільства в боротьбі зі злочинністю;
недостатньо цілеспрямований пошук осіб - можливих учасників організованого злочинного угруповання, зокрема й у місцях виконання покарань;
слабка оперативна робота з контролю за діяльністю лідерів злочинних угруповань, недосконалі тактичні прийоми документування їхньої діяльності;
професійна підготовка співробітників правоохоронних органів не в повній мірі відповідає вимогам часу, серед них збільшується кількість молодих фахівців, які не мають відповідного досвіду;
відсутня надійна система захисту працівників правоохоронних органів, а також свідків;
недостатнє технічне забезпечення правоохоронних органів, а також випадки зради з боку деяких правоохоронців.
89. Правова характеристика особи учасника злочинного об'єднання.
90. Корупційна злочинність.
Корупційна злочинність — це сукупність злочинів, що полягають у зловживанні посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування наданими їм повноваженнями у власних або третіх осіб інтересах.
Кримінологічна характеристика корупдійної злочинності ускладнюється низкою моментів. По-перше, відсутністю в нашій державі правового поняття корупційних злочинів. По-друге, неповнотою офіційної статистики, яка фіксує лише окремі показники корупційних діянь. Проте отримати уявлення про стан, структуру, динаміку і географію корупційної злочинності в Україні, виходячи із статистичних даних, все ж таки можна.
Так, хабарництво становить 0,3—0,5 % від загальної кількості зареєстрованих злочинів. У 1990—1999 pp. спостерігалася тенденція до зростання хабарництва. Так, у 1990 р. в Україні було зареєстровано 420 випадків одержання хабара, 55 — посередництва в хабарництві і 524 — давання хабара. У наступних роках ці цифри були такими: у 1995 р. відповідно 1187, 84 і 589; 1996 р. — 1286, 77 і 542; 1997 р. — 1540, 76 і 600; 1998 р. — 1641, 89 і 718; 1999 р. — 1514, 109, 703. Отже, якщо у 1990 р. було зареєстровано 999 випадків хабарництва, то у 1999 — 2326 (+ 232,8 %).
Кількість засуджених за хабарництво характеризується такими показниками. У 1990 р. за одержання хабара було засуджено 77, давання хабара — 113, посередництво у хабарництві — 5 осіб. У наступних роках кількість засуджених за ці злочини відповідно становила: у 1995 р. — 209, 62, 11; 1996 р. — 306, 123, 9; 1997 р. — 305, 165, 13; 1998 р. — 351, 153, 4; 1999 р. — 315, 126, 10; 2000 р. — 383, 122, 6 осіб.
Аналіз наведених прикладів дає змогу констатувати суттєві розбіжності між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і осіб, засуджених за його вчинення. За виявленими у 1990 р. 420 фактами
одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 р. за 1540 такими фактами — 305 осіб. Ще більш разючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого засуджується по кілька осіб на рік.
В останнє десятиліття спостерігалося зростання групового хабарництва, а в окремі роки відбувалися його "спалахи". Так, якщо у 1990 році питома вага групового хабарництва становила 19,5 %, то у 1993 р. — 41,5 %, 1994 р. — 39,7 %.
У характеристиці хабарників відмічаються наступні тенденції:
1) зменшення кількості жінок—хабарників. Якщо у 1990 році вони становили 42 %, то у 1999 — 28,7 %;
2) підвищення освітнього рівня хабарників. Якщо у 1990 році 52,9 % хабарників мали вищу або середню спеціальну освіту, то у 1999 році таких вже було 84 %;
3) зменшення числа хабарників, які раніше вчиняли злочини. Якщо у 1990 році такі особи становили 3,2 %, то у 1999 — 1,8 %.
4) незначні коливання у віці хабарників. Зокрема, зменшилась кількість хабарників у віці 25—29 років (у 1990 р. таких було 15,3 %, 1998 — 11,1 %). Зате збільшилась частка хабарників у віці ЗО років і старше (у 1990 р. таких було 80,8 %, 1998 — 82,4 %). Спостерігається також збільшення числа хабарників, яким виповнилося 60 років. У 1996 році таких було 3,7 %, 1997 — 4,2 %, 1998 — 5,3 %, 1999 — 6,8 %.
Переважна більшість викритих фактів хабарництва стосувалася посадових осіб нижчої ланки (керівників структурних підрозділів підприємств, голів чи секретарів сільських рад, спеціалістів установ районного рівня, оперативних уповноважених, слідчих, інспекторів тощо). Це свідчить про те, що офіційна статистика не відображує реальних масштабів хабарництва, оскільки воно має дуже високу латентність. Варто зазначити, що такий стан речей у цій сфері притаманний не лише Україні, а й зарубіжним країнам, насамперед тим, що виникли на теренах колишнього CPCP. За експертними оцінками, із масиву реально існуючого хабарництва офіційно реєструється не більше одного відсотка цих злочинів.
Зловживання владою або посадовим становищем теж мають тенденцію до зростання. Якщо у 1990 р. таких злочинів було зареєстровано 594, то у 1999 — 5789. Це зростання переривалося лише у 1993 p., коли було зареєстровано 638 зловживань владою. Освітній рівень осіб, які вчиняють ці злочини, є найвищим серед усіх посадових злочинців. Так, у 1996 році частка осіб з вищою або середньою спеціальною освітою серед них становила 81,1 %, у 1999 — 87,7 %. Питома вага осіб, які вчиняють зазначені злочини, є най-
більшою серед посадових злочинців. У 1999 році їх було 29,6 %, тоді як хабарників — 12,1 %, а осіб, що перевищили владу або посадові повноваження — 5,1 %.
Серед тих, хто зловживає владою чи посадовим становищем, досить велика частка жінок — близько 40 %.
Розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати чи зловживання посадовим становищем мають найменші, порівняно з вище розглянутими злочинами, темпи зростання. За останні десять років вони зросли лише на 28,9 % (у 1990 році їх зареєстровано 10649, а 1999 — 13724). Найбільш поширений цей вид розкрадань у сільському господарстві, вугільній промисловості, торгівлі та на залізничному транспорті. Однак, якщо брати до уваги кількість осіб, які вчинили подібні розкрадання, то картина щодо найбільш криміналізованих галузей буде дещо іншою. У 1999 році питома вага цих злочинців у сільському господарстві становила 6,1 %, на транспорті — 7,8 %, у торгівлі і громадському харчуванні — 4,9 %, сфері приватизації — 52,6 %, банківської діяльності — 28 %, фінансів — 28,6 %, у митних органах — 64,8 %, судах та інших органах юстиції — 56,9 %.
Простежується зв'язок корупційної злочинності з організованою. У 1990 році в Україні було виявлено 371 організовану злочинну групу, з яких 6 були корумпованими. У 1993 році ці показники відповідно складали 621 і 34, у 1995 — 871 і 36, у 1999 — 1166 і 14. Із виявлених у 1990 році 1843 злочинів, вчинених організованими злочинними групами, корупційним був 101 злочин, тобто 5,5 %. У 1993 році цей показник становив 2,4 % (відповідно 2794 і 69 злочинів), у 1996 — 3 % (відповідно 6241 і 192 злочини), у 1999 — 2 % (відповідно 45476 і 934 злочини). Однак, до цих офіційних цифр треба ставитися досить скептично, і таку малу кількість корупцій-них злочинів можна пояснити лише перекручуванням статистичних даних заради прикрашування дійсності.
Викладене вище дає підстави для наступних висновків. По-перше, офіційна статистика не висвітлює всієї корупції в Україні в силу недоліків статистичної звітності та високої латентності цього виду злочинності. Тут слід погодитися з дослідниками (наприклад, M. І. Камликом, Є. В. Невмержицьким), які вважають, що офіційні дані про корупцію відображають лише активність правоохоронних органів у боротьбі з нею, але ні в якому разі не реальний рівень корупційної злочинності. По-друге, існують проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, пов'язані з соціальним статусом корупціонерів. До відповідальності притягуються дрібні чиновники, а "акули" залишаються на волі.
Спостереження за корупціонерами показують, що від інших видів злочинців вони відрізняються передусім особливою соціальною позицією — наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння.
Корупційна поведінка, як правило, проявляється у двох формах. Перша з них полягає у відхиленні особи, уповноваженої на виконання функцій держави, у своїй службовій діяльності від норм, встановлених правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, трансформацію законослухняної особи в ko-рупціонера. Займаючи певну посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати надані їй повноваження у власних інтересах чи інтересах інших осіб. При цьому відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки, в результаті чого особа твердо стає на злочинний шлях, виявляючи все більш небезпечні корупційні прояви. Бувають і ситуативні корупціонери, які вчинюють злочини під впливом складних життєвих обставин.
Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що зайнявши відповідну посаду особа вже зорієнтована на протиправне використання владних повноважень для наживи. Тобто вона цілеспрямовано йде до влади, щоб вчиняти корупційні злочини.