41. Особливості ґенези особи злочинця.

42. Психічні аномалії і їх значення при вчиненні конкретного злочину.

Психічні відхилення і аномалії. Психічні відхилення найчас­тіше зустрічаються у неповнолітніх, рецидивістів, осіб, які вчиня­ють тяжкі злочини проти особи (вбивства, тяжкі тілесні ушкоджен­ня, зґвалтування), хуліганство, дезадаптивні та ситуаційні злочини.

До психічних відхилень і аномалій (граничних станів) судово-психіатрична експертиза відносить: психопатію, психопатичні ста­ни, шизофренію в стійких формах, травми центральної нервової системи, хронічний алкоголізм, наркоманію та інші форми психіч­ної патології, які не виключають осудності. Подібні відхилення у багатьох випадках поєднуються з соціально-психологічною дефор­мацією особистості. Вони, як правило, мають набутий характер або одержані під час пологів, внаслідок перенесених травм, різного роду захворювань.

Психологічні захворювання значно поширені серед населення. Так, у 50-ті роки XX ст. було орієнтовно не менше 50 млн тільки клінічно виявлених і взятих на облік психічно хворих; у 70-ті роки їх кількість досягла 68-72 млн у всьому світі. За даними вибірко­вих досліджень, серед злочинців в Україні і Росії було виявлено в 80-90 роки XX ст. приблизно 30% осіб, страждаючих на психічні аномалії. Це свідчить про те, що останнім часом збільшується як

кількість осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння у стані нео­судності, так і кількість злочинів, суб'єкти яких, будучи осудними, є психічно хворими.

Наявність психічних відхилень у конкретної особи не завжди свідчить про те, що вони зіграли провідну роль в її протиправній поведінці. Вони проявляються в іншому: перешкоджають розвит­ку соціально корисних властивостей особи, ослаблюють механіз­ми внутрішнього самоконтролю, слугують поштовхом до реалізації неправомірних дій. Говорячи узагальнено, вони не сприяють про­цесам соціалізації людини, правильному формуванню її особис­тості. Нервово-психічні захворювання потерпілих від злочинів збільшують їх віктимність.

Відзначаючи взагалі певний вплив психічних аномалій на пове­дінку людини, необхідно відмітити, що вони автоматично не призво­дять до вчинення злочину. На індивідуальному рівні можна говори­ти тільки про імовірності вчинення злочину особою з такими анома­ліями. Причому кримінально караній поведінці сприяють не психічні аномалії самі по собі, а ті психологічні особливості індивіда, які фор­муються під їх впливом. Тому криміногенність властива не першим явищам, а другим. При цьому психічні аномалії є не причинами, а умовами злочинної поведінки, впливаючи переважно не стільки на факт вчинення злочину, скільки на вид діянь, орієнтуючи останні у бік насильницьких або дезадаптивних злочинів.

43. Характеристика особи сучасних злочинців.

44. Класифікація злочинців.

Вивчаючи особу злочинців, необхідно систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі зло­чинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна брати до уваги неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв'язується розподілом злочинців на групи й типи, що до­сягається за допомогою класифікації та типізації.

Класифікація - це розподіл статистичної сукупності на групи за певними чітко визначеними ознаками. У межах класифікації фактично вивчається не особа в комплексі її ха­рактеристик, а сукупності злочинців. При цьому виявляється поширеність серед них тих чи тих ознак.

У кримінології найчастіше використовують класифі­каційні групування за такими критеріями:

1. за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта): чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, зокрема 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою та вищою освітою;

2. за ознаками соціального становища й роду занять: робіт­ники, службовці, працівники сільського господарства, військо­вослужбовці, приватні підприємці, студенти, безробітні, пенсіонери;

3. за ознаками місця проживання та тривалості проживання: мешканець міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;

4. за інтенсивністю й характером злочинної діяльності: по­вторність, рецидив (спеціальний або загальний), у складі групи, організованого злочинного угруповання;

5. за даними про стан особи в момент вчинення злочину: у стані алкогольного, наркотичного сп'яніння, під час від­бування покарання у виправно-трудовій установі;

6. за видами вчиненого злочину: грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.

Зазвичай, проста класифікація не відображає всієї сутності явищ, які досліджуються. Тож, окрім таких, які беруть до уваги лише одну ознаку, використовують і складніші групування, що охоплюють одночасно дві-три ознаки. Так, у регіонах з'ясо­вується, якого саме віку та роду занять злочинці вчинили певні злочини. При багатомірній класифікації можуть застосовува­тися математичні методи, що дають можливість певним чином систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення, зокрема, виявлення напрямів змін у цьому контин­генті, груп, які потребують першочергової профілактичної уваги, тощо. Та з'ясування тільки статистичних показників ще не відповідає на запитання про характер зв'язків між різ­ними ознаками цієї сукупності. Типологія є глибшим розпо­ділом злочинців на категорії за ознаками, що причиново по­в'язані зі злочинною поведінкою.