§ 2. Багатостороння дипломатія України в оон

Із проголошенням незалежності перед Україною постала нагальна необхідність утвердження своєї ролі повноправного члена світового співтовариства, що здатен спертися на міжнародну підтримку для захисту свого суверенітету, територіальної цілісності та стабільного розвитку. Виконання цього завдання ускладнювалося тим, що основні світові гравці із пересторогою ставилися до можливості розпаду СРСР, як до процесу, що міг дестабілізувати політичну ситуацію на значних просторах із непередбачуваними наслідками щодо контролю за ядер­ною зброєю та технологіями колишньої наддержави. Тому українська дипломатія мала довести миролюбність і надійність своєї держави, її здатність бути відповідальним актором світової політики.

Зміцнення міжнародних позицій України потребувало налагод­ження активного діалогу не лише із сусідами, а й з переважною біль­шістю країн, що непросто було здійснити в умовах стислих термінів і відсутності розгалуженої мережі дипломатичних представництв. Утім, наша країна, як засновниця ООН, мала необхідний доступ до потуж­них можливостей багатосторонньої дипломатії. Звісно, за радянських часів можливості Києва були обмежені директивами союзного центру, але із набуттям незалежності Україна стала повноправним господарем своєї зовнішньої політики та отримала реальну можливість скориста­тися своїм членством в Організації. Як показала подальша практика, саме у стінах ООН наші дипломати встановлювали безпосередні зв'яз­ки із представниками багатьох держав. Постпредство України при ООН протягом певного часу фактично виконувало функції посольства у США та координаційного центру нашої дипломатії на Заході.

Символічно, що Акт проголошення незалежності України було прийнято під час перебування у Києві Голови 45 сесії Генеральної Асамблеї ООН віце-прем'єр-міністра та міністра закордонних справ Мальти Гвідо де Марко, який проводив переговори з міністром закор­донних справ УРСР, а 24 серпня зустрівся із тодішнім Головою Вер­ховної Ради А. Кравчуком і привітав майбутнього президента України з такою епохальною подією. 27 серпня того самого року постійне представництво нашої країни при ООН поінформувало Генерального секретаря про набуття Україною незалежності.

1 жовтня 1991 року Голова Верховної Ради А. Кравчук звернувся до міжнародної аудиторії 46 сесії ГА ООН із роз'ясненням позиції щодо принципів зовнішньополітичної діяльності та бачення ролі нашої дер­ жави за нових умов. Україна давала зрозуміти, що орієнтується на розбудову гармонійних відносин зі своїми партнерами та сприятиме встановленню миру та зміцненню міжнародної безпеки, залишаючись вірною принципам ООН як одна із засновниць Організації. Щодо без- пекових питань, які найбільше турбували світову громадськість, А. Кравчук запевнив, що Україна стоїть на позиціях позаблоковості та, володіючи ядерною зброєю, не має наміру зберігати такий потенціал і виступає за нерозповсюдження у світі цього виду зброї.

Наступною вагомою заявкою нашої держави на статус активного гравця світової політики стала участь української делегації у 47 сесії ГА ООН (1992), де наша дипломатія долучилася не лише до розгляду важ­ливих міжнародних питань, у тому числі й знаменної доповіді Гене­рального секретаря Бутроса-Бутроса Галі "Порядок денний для миру", а й вирішувала окремі питання, безпосередньо пов’язані з Україною. Саме тоді було підписано угоду про відкриття представництва ООН у Києві, відбулися переговори щодо надання міжнародної допомоги у ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи, участі українських представників у миротворчій операції ООН на території колишньої Югославії, зменшення розміру внесків нашої держави до бюджету Організації тощо. Важливим доробком делегації стали безпосередні зустрічі та переговори міністра закордонних справ України з понад сорока главами делегацій різних країн, що брали участь у роботі ГА ООН, у ході яких велась активна роз'яснювальна робота щодо стано­влення нової держави, її зовнішньої політики, обговорювались конк­ретні підходи із започаткування двосторонньої співпраці. Така прак­тика мала місце й під час наступних сесій Генеральної Асамблеї, які відкривали широкі можливості щодо вирішення практичних питань.

Не менш важливим став і наступний, 1993 рік: було підписано Меморандум про взаємопорозуміння між Україною та ООН щодо ос­новних напрямів співпраці, 18 червня під час офіційного візиту до Києва її Генерального секретаря Б.-Б. Галі відбулося активне обгово­рення української взаємодії з Організацією. 1993 року українська дипломатія випробувала механізми захисту територіальної цілісності своєї держави, що надають статутні положення ООН. Приводом для цього стала постанова Державної Думи Російської Федерації "Про статус міста Севастополя" (09.07.93), в якій законодавчий орган сусідньої держави надавав українському місту федерального російського ста­тусу. 14 липня міністр закордонних справ України звернувся до то­дішнього Голови Ради Безпеки ООН із проханням вжити заходів щодо відміни неправомірної постанови, і хоча до того подібні питання не розглядалися Організацією, наполегливі дії української сторони привели-таки до розгляду цього питання на спеціальному засіданні Ради Безпеки та ухвалення заяви з цього приводу її Голови, в якій наголо­шувалося на несумісності рішення Державної Думи РФ із нормами та принципами ООН. Такий результат став справжнім успіхом україн­ської дипломатії і серйозною пересторогою від подальших територіа­льних претензій до України.

Іншим успіхом представників України стало зменшення розміру внесків, які наша держава сплачує до бюджету ООН. За радянських часів УРСР входила до групи "В" і сплачувала внески на рівні розви­нених держав - не постійних членів РБ ООН. Така ситуація була про­диктована намаганням радянського керівництва тримати статус од­нієї зі своїх передових республік на рівні розвинених західних економік, і як результат, наша держава, здобувши незалежність, мала ставку 1,18 % від загального бюджету ООН, а 1992 року внески України було збільшено до 1,87 %, що відповідало 13-14 місцю серед 15 найбільших платників за ставкою внеску до регулярного бюджету Організації по­ряд зі США, Японією, ФРН, Францією, Великою Британією, Італією, Канадою, Іспанією, Бразилією, Нідерландами, Республікою Корея, Австралією, КНР, Росією та Аргентиною. Показово, що розмір внеску України у цей період перевищував сумарну ставку для Індії, Індонезії, КНР і низки інших країн Азії і не віддзеркалював реального економіч­ного становища держави. Унаслідок такої ситуації Україна не спла­чувала внески протягом 1992-1993 років, а її борг перед ООН зростав, досягнувши 95 млн дол. на середину 1993 року, що зарахувало Україну до складу першої п'ятірки найбільших боржників Організації разом зі США, Бразилією, Аргентиною.

Україна вжила відповідних заходів, спрямованих на приведення ставки її внеску у відповідність до можливостей держави як у Комітеті із внесків, у складі якого працював український експерт, так і у межах ГА ООН. На 49 сесії Генеральної Асамблеї Україні вдалося вирішити питання про перехід до фінансової групи "С" (економічно менш роз­винені країни) за рахунок переходу Греції до групи "В" (економічно розвинені країни). Таким чином розмір українських внесків поступово зменшився до 1,09 % у 1997 році, 0,053 - у 2001 і 0,045 % - на 2008 рік. Слід зазначити, що подібне зменшення суми внеску здійснили раніше Польща (1989) і ЧСФР (1992).

Загалом соціально-економічні питання привертали значну увагу української дипломатії під час її роботи у різних органах ООН. На­приклад, Україна однією з перших порушила питання у Другому ко- мітеті про віднесення країн із перехідною економікою до окремої ка­тегорії поряд з наявними на той момент групами розвинених країн і країн, що розвиваються. У контексті проблеми боротьби з бідністю наша країна виступала за списання великих боргів країн, що розви­ваються, багатими країнами-кредиторами та наголошувала на акти­візації діяльності ООН із впровадження програм допомоги у державах із низьким рівнем розвитку. Крім того, Україна брала активну участь у роботі Економічної та Соціальної Ради (ЕКОСОР) та інших допоміжних структурах. Наприклад, у 1991-1994 і 1995-1999 роках Україна була членом Комітету з питань соціального розвитку, 1994-1997 - Комітету з питань науки і техніки у цілях розвитку, 1995-1997 - членом Комісії з питань стабільного розвитку, 1996-1997 - членом Комітету з питань народонаселення та розвитку, у 1997-1999 - членом Комітету з питань програм і координації. 2003 року представника України В. Кубинсь­кого на річний термін було обрано віце-головою ЕКОСОР і головою Третього комітету 59 сесії ГА ООН, що збагатило досвід українських дипломатів у стінах Організації на додаток до того, що заступник Постійного представника України при ООН Б. Гудима очолював Чет­вертий комітет 49 сесії Генеральної Асамблеї, а раніше представники України обиралися на посади голів або заступників різних органів Організації, у тому числі Другого комітету 42 сесії ГА (Г. Удовенко), Комітету із боротьби проти апартеїду, Комітету з невід'ємних прав палестинського народу тощо.

Плідну роботу делегацій України варто відзначити у межах Третього комітету ГА ООН, де активно розглядалися питання прав людини та міжнародної співпраці у гуманітарній, соціальній, культурній сферах. Ця сфера завжди виокремлювалася своєю актуальністю та гостротою, зачіпала інтереси багатьох країн і впливала на розвиток міжнародної співпраці на двосторонньому, регіональному та глобальному рівнях. Звичайно представники України працювали у цьому органі Генераль­ної Асамблеї над вирішенням важливих соціально-економічних питань, аспектами захисту прав людини, роз'ясненням норм національного законодавства України у різних сферах. Таку діяльність було спрямо­вано на послідовне забезпечення прав і свобод людини, соціального розвитку, захист найбільш уразливих верств населення, попередження виявів дискримінації у будь-яких формах тощо. Саме у Третьому ко­мітеті українській делегації удалося вшанувати пам'ять жертв Голо­домору в Україні 1932-1933 років шляхом схвалення відповідного документа, завдяки якому слово "Голодомор" ототожнювалося в ООН з трагедією українського народу.

Іншим помітним кроком України став вступ до Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО) 2003 року, мета діяль­ності якої - протидія голоду в країнах, що розвиваються, і сприяння співпраці багатих і бідних країн у сільському господарстві.

Послідовністю відзначалася й українська позиція щодо проблем екології і сталого розвитку. Україна підтримала декларацію, схвалену на конференції у Ріо-де-Жанейро з проблем підтримання балансу між розвитком та охороною довкілля, а 1994 року Верховна Рада ратифі­кувала прийняту на цій конференції Конвенцію про збереження біо­логічного розмаїття. Крім того, офіційний Київ підписав Кіотський протокол до рамкової Конвенції ООН про зміну клімату, згідно з яким країна-учасниця погоджується на встановлення для себе квоти про­мислових викидів і має право передавати іншим країнам частину невикористаних обсягів, встановлених відповідними обмеженнями.

Найбільш помітною була участь України у вирішенні питань міжна­родного миру та безпеки, адже добровільно відмовившись від третього за потужністю ядерного потенціалу у світі, наша держава отримала мо­ральне право ініціювати подальші кроки з ядерного роззброєння. Ще 1991 року Україна була серед членів ООН, які запропонували Першому Комітету Генеральної Асамблеї прийняти "Договір про всеосяжну за­борону випробувань ядерної зброї". Крім того, на 48 сесії ГА українська делегація висловилася за створення простору безпеки у Балтійсько-Чорноморській зоні, а на ювілейній, 50 сесії Україна ініціювала ство­рення Міжнародного фонду ядерного роззброєння. Наша держава була безпосередньо причетна до розробки Конвенції з питань безпеки ми­ротворчого персоналу ООН та асоційованого персоналу, відкритої для підписання 1994 року, що не дивує, оскільки за період 1992-2000 ро­ків близько 12 тис. українців взяли участь у 20 операціях, а сама Україна, залежно від періоду, входила до першої десятки-двадцятки за обсягами наданого персоналу.

Знаковою подією для України стало обрання 1997 року її міністра закордонних справ Геннадія Удовенка Головою 52 сесії Генеральної Асамблеї ООН, адже ця відповідальна посада є однією з найвищих у системі офіційних осіб Організації. Обов'язки Голови ГА щодо зустрі­чей з усіма учасниками дебатів, а на той момент це були 18 голів держав, 14 прем'єр-міністрів, 111 міністрів закордонних справ, знач­но сприяли налагодженню Україною контактів з іншими членами ООН. Варто також зазначити високу активність 52 сесії, виявлену у сфері реформування Організації та її структур.

Значну увагу Україна приділяла питанням санкцій. Недосконалість практичного застосування цього інструменту ООН завдає значної шкоди економіці нашої держави, оскільки суттєві втрати від припи­нення судноплавства на Дунаї (унаслідок застосування ембарго проти Союзної Республіки Югославія на початку 90-х років XX ст.) стали гос­трою темою для України. За три роки дії санкцій ООН проти СРЮ Українське дунайське пароплавство зазнало збитків на 440 млн дол., значна частина яких (близько 350 млн дол.) пов'язана із втратою за­мовлень на вантажні та пасажирські перевезення на традиційних ринках придунайських країн. Крім того, близько 22 млн дол. стано­вили прямі фізичні втрати пароплавства через розгортання військо­во-політичної кризи. Тому 2000 року за української ініціативи, під­триманої Канадою, Рада Безпеки створила робочу групу для прове­дення всебічного аналізу політики застосування санкцій і шляхів її удосконалення. Згодом результати роботи цієї групи набули значного розголосу та сприяли перегляду низки підходів до застосування цього інструменту ООН.

На сесіях ГА ООН і засіданнях Ради Безпеки українські представ­ники традиційно наголошують на тому, що у кожному випадку при застосуванні санкцій необхідно ретельно аналізувати попередню практику їхнього впровадження, винятково із прецедентами війсь­кового ембарго, яке накладається РБ ООН, відповідно до гл. VII Ста­туту Організації. Україна послідовно дотримується поглядів, згідно з якими санкції можуть бути застосовані лише у виняткових випадках існування реальної загрози міжнародному миру та безпеці, коли всі мирні засоби врегулювання вичерпано. При цьому мають бути зав­часно прораховані можливі наслідки санкцій, особливо в гуманітарній сфері, визначені чіткі умови та механізми їхнього скасування, вста­новлені часові межі їх дії, а практичний зміст санкцій має бути аде­кватний наявній небезпеці. Неприпустимим є застосування санкції для зміни державного ладу країни, хоча провести межу між статутним застосуванням санкцій та їх кінцевими наслідками вкрай складно, адже нерідко становище всередині підданої санкціям країни погіршу­ється через зміни політичної ситуації і поведінку державних органів.

Визнання авторитету нашої держави також знайшло відображення В обранні України непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 років.

Для презентування східноєвропейських країн у цій важливій структурі українським дипломатам довелося у ході трьох раундів голосування змагатися із представниками Словаччини, на­бравши у кінцевому підсумку 158 голосів проти трьох голосів у сусідки. Під час перебування у складі членів РБ українська делегація докладала зусиль для посилення ролі цього органу у розв'язанні конфліктів на пострадянському просторі, зокрема в Абхазії, урегулювання ситуації на Балканах, передусім у Косово та Македонії, розв'язання комплексу близькосхідних проблем і становища у Сьєрра-Леоне, Ліберії тощо.

Відчуваючи високу відповідальність за ефективність координацій­ної роботи, українські представники докладали максимум зусиль для результативного розгляду порядку денного РБ і втілення прийнятих рішень щодо стабілізації положення у певних конфліктних зонах. По­казово, що протягом березня 2001 року було проведено 24 офіційних засідання РБ ООН і 38 засідань - у форматі неофіційних консультацій, ухвалено п'ять резолюцій, зроблено шість офіційних заяв Голови Ради Безпеки. Для порівняння, за попередні півроку в середньому щомісяця проводилося 12-13 офіційних і 20-21 неофіційне засідання, прийма­лося близько чотирьох резолюцій, виголошувалося близько трьох заяв Голови цього органу.

У цей період за українською пропозицією було скликане офіційне засідання Ради Безпеки щодо підсумків чергового раунду грузино-абхазьких переговорів у межах заходів зі зміцнення довіри, незадовго до того проведеного у Ялті. Така ініціатива дозволила привернути увагу ООН до потреб процесу врегулювання конфлікту між двома сторонами та викликала схвальні відгуки з боку Генерального секре­таря К. Аннана. Балканській проблематиці було присвячено вісім офі­ційних і сім неофіційних засідань РБ ООН. Високої оцінки здобула оперативна робота української делегації щодо розгляду ситуації до­вкола збройних сутичок між урядовими силами та загонами албансь­ких бойовиків на півночі Македонії. У результаті Рада Безпеки зайняла рішучу позицію щодо термінового припинення вогню та повної під­тримки територіальної цілісності країни. На сьогодні можна з упевне­ністю сказати, що Україна відіграла значну роль у попередженні роз­гортання широких бойових дій у Македонії, тривалого збройного протистояння між албанською меншиною та корінним населенням країни, сприяла збереженню позицій Македонії на міжнародній арені. Не перебільшуючи, але й не применшуючи ролі України у врегулюванні внутрішньополітичної ситуації цієї країни, варто зазначити, що наша країна із самого початку протистояння дотримувалася послідовної позиції, підтримуючи необхідний діалог з європейськими структурами та окремими країнами попри розбіжності, які виникли між ними щодо надання безпосередньої матеріальної і військово-технічної допомоги офіційному Скоп'є у період ескалації конфлікту. Зрештою, наша держава довела свою здатність робити вагомий внесок до справи га­рантування миру й стабільності у безпосередній близькості від своїх кордонів, зокрема у такому конфліктогенному регіоні, яким є Пів­денно-Східна Європа.

Значною напруженістю визначалося обговорення близькосхідної проблеми, у тому числі проекту резолюції про заснування місії спо­стерігачів ООН на палестинських територіях, які група країн Руху Неприєднання внесла на розгляд Ради Безпеки. Протягом майже трьох тижнів Україна, як головуюча у цьому органі, робила все можливе для підтримки активного переговорного процесу між зацікавленими сто­ронами та намагалася знайти спільні моменти у позиціях для вироб­лення компромісного рішення. Утім, традиційні розбіжності між арабськими країнами та Ізраїлем, який підтримували США, призвели до застосування останніми права "вето" щодо проекту резолюції, по­даної країнами Руху Неприєднання. Одночасно Україна разом із Ве­ликою Британією, Ірландією, Норвегією та Францією (т. зв. "європейсь­ка п'ятірка") подала на розгляд РБ ООН проект резолюції, ґрунтований на спільних поглядах, висловлених під час загального обговорення, і був спробою приведення зацікавлених сторін до компромісних позицій. Однак розв'язання палестинської проблеми було відкладене.

Проведення самміту держав - членів Ради Безпеки (2000, вересень) та скликання засідання РБ ООН на рівні міністрів закордонних справ (2001, листопад) були найуспішнішими ініціативами дипломатії Укра­їни, що втілені у життя за час її членства у Раді Безпеки. Перший захід відбувся у межах Самміту тисячоліття ООН (6-8.09. 2000) і став уні­кальним форумом: подібне зібрання голів держав та урядів країн - членів найвпливовішого органу з підтримання миру та безпеки у світі за попередні 50 років відбулося лише раз. Метою самміту було при­вернення уваги світових лідерів до актуальних проблем сучасності та посилення ролі ООН, надання поштовху для вдосконалення механізмів її роботи. За результатами засідання Ради Безпеки було ухвалено Де­кларацію, до основи якої покладено проект, розроблений українською делегацією. Прийнятий документ охоплював широке коло питань щодо забезпечення дотримання цілей і принципів Статуту ООН, посилення ролі РБ у підтриманні миру та стабільності у світі за нових умов. Іні­ційованому пізніше Україною засіданню Ради, присвяченому аналізу піврічного доробку виконання декларації, передували відкриті дебати за участю Генерального секретаря К. Аннана представників понад ЗО країн - нечленів Ради Безпеки, що дістали можливість надати свою оцінку діяльності цього органу. Результати такого відкритого обговорення лягли в основу Заяви Голови РБ, а власне засідання стало по­зитивним прецедентом здійснення періодичного оцінювання ефек­тивності роботи такого важливого органу ООН.

Другий захід - засідання Ради на рівні міністрів закордонних справ, був присвячений проблемі боротьби з міжнародним тероризмом, що після атаки на будівлі Всесвітнього торгівельного центру у Нью-Йорку та на Пентагон у Вашингтоні (11.09.01) було особливо актуально. Україна невдовзі запропонувала заходи з побудови дієвої антитеро- ристичної системи, ґрунтованої на комплексному підході із враху­ванням політичних, ідеологічних, економічних, соціальних коренів цього явища. За підсумками засідання Ради Безпеки було прийнято відповідну Декларацію (резолюція РБ 1377(2001)), яка окреслила тео­ретичні засади та практичні підходи світової спільноти у сфері боро­тьби з тероризмом.

Отже, Україна після набуття самостійності перетворилася на ак­тивного учасника Організації Об'єднаних Націй і відіграє помітну роль у вирішенні широкого кола актуальних питань. Можна з упевненістю сказати, що українська дипломатія робить вагомий внесок до під­тримання міжнародного миру та безпеки, економічного та соціального розвитку, поваги до прав й основних свобод людини. Як одна із за­сновниць ООН, Україна всіляко підтримує заходи щодо оновлення Організації, у тому числі як самої структури, так і характеру її діяль­ності, включаючи заходи, спрямовані на демократизацію роботи Ради Безпеки, підвищення легітимності її рішень та ефективності їх ім­плементації, транспарентності роботи. Світу потрібна сильна, ефек­тивна та авторитетна організація. Саме цьому підпорядкована діяль­ність української дипломатії в ООН, яка шляхом участі в різних ор­ганах Організації і внесення конкретних пропозицій щодо забезпе­чення міжнародного миру та безпеки, уреіулювання регіональних конфліктів, участі у миротворчих операціях ООН забезпечує Україні помітне місце у міжнародному співтоваристві.