§ 5 Регіональний вимір зовнішньополітичної стратегії України

До звичних проблем української зовнішньої політики (українсько- російські відносини, європейські прагнення України, курс на євро­атлантичну інтеграцію) додались нові тенденції і напрямки у відно­синах із країнами найближчого оточення - Молдовою, Білоруссю та Грузією. Поступово на зміну дещо віртуальним проектам і деклара­ціям про наміри приходить конкретизація зовнішньополітичної дія­льності. Чіткіше визначення зовнішньополітичного курсу країни по­ставило Україну перед необхідністю зайняти серйозну позицію з усіх гострих регіональних проблем - статусу Придністров'я в контексті відносин із Молдовою, подальшої побудови відносин із Білоруссю тощо. Помітний "дефіцит" союзників у найближчому оточенні надає особливого змісту перспективам розвитку українсько-грузинських відносин і відносин нашої держави з іншими країнами Південного Кавказу. Йдеться про наповнення конкретним змістом регіоналізму у зовнішній політиці України.

Міжнародні регіони є важливою структурною одиницею міжнарод­них відносин і займають провідне місце у формуванні та здійсненні зовнішньополітичної стратегії будь-якої держави. Саме регіональні структури у першу чергу забезпечують економічну інтеграцію та створення ефективної системи безпеки. Україна не є винятком і ви­будовує структуру власної зовнішньої політики з огляду на безпосе­реднє міжнародне оточення. Аналізуючи регіональну політику нашої держави, слід брати до уваги складні історичні умови: одразу після здобуття незалежності Україна опинилася у доволі невизначеному та хаотичному просторі (пострадянський простір і колишній соціалістич­ний табір Центральної і Східної Європи). Перед усіма новими неза­лежними державами постали схожі завдання, головним з яких було гарантування свого суверенітету та безпеки.

Цілком очевидною є належність України до кількох регіональних систем, основними з яких є Велика Європа, Центрально-Східна Європа, пострадянський простір (у різних організаційних формах - від СНД до субрегіональних утворень типу ГУАМ) і чорноморський регіон. У межах цих систем наша держава здійснює важливі зовнішньополітичні фун­кції і вирішує першочергові завдання, пов'язані із безпекою та захи­стом власних інтересів.

Інтереси України у Східній Європі.

Налагодження добросусідських відносин із країнами ЦСЄ було одним із пріоритетних завдань неза­лежної України. Країни Центральної і Східної Європи залишалися послідовними прибічниками європейського та євроатлан­тичного курсу України та виявили готовність надати практичну до­помогу в його реалізації, що вимагало адекватної оцінки та відповідної готовності до співпраці української дипломатії. Серед перших вдалих кроків на цьому шляху - підписання в ході візиту до України прези­дента Польщі О. Кваснєвського Спільної заяви "До порозуміння та єднання" (1997), Договору про відносини добросусідства та співпрацю між Україною та Румунією.

Відбулися позитивні зрушення у розв'язанні існуючих проблемних моментів. У Варшаві підписано двосторонній Протокол, що визначає графік відкриття меморіалів ушанування загиблих українців і поляків на територіях наших держав. Подією великої політичної ваги стало відкриття Меморіалу воїнам Української Галицької Армії і польських військових поховань 1918-1920 років на Личаківському цвинтарі у Львові, що відбулося за участю президентів двох країн (24.06.05). Слід зазначити, що ця акція підвела риску під тривалими політичними зусиллями двох сторін щодо розв'язання одного із проблемних питань двосторонніх відносин і стала прикладом прокладання шляхів до порозуміння між українським і польським народами.

Аналіз зовнішньополітичної діяльності країни свідчить про постійну активізацію двосторонніх відносин України зі Словацькою, Угорською республіками та Румунією. До основи цих відносин закладене серйозне підґрунтя для розвитку відносин на прагматичних і демократичних засадах, взаємної довіри та порозуміння. Ці країни завжди були пов’язані численними культурними, економічними та політичними про­цесами, усі вони розташовані у посткомуністичному просторі, пере­бувають у стані економічної і соціально-політичної трансформації, що з геополітичному ракурсі виглядає як "повернення до Європи". Тому можна говорити про схожість національних інтересів України та її за­хідних сусідів, що дає підстави робити оптимістичні прогнози щодо подальшого розвитку відносин. Необхідно привести масштаби еконо­мічної взаємодії із цими країнами у відповідність до існуючого рівня політичних відносин. Укладення довгострокових угод про економічну співпрацю, облаштування державних кордонів України із зазначеною групою держав є виявом таких прагматичних підходів. Україна певною мірою змогла використати засновану на логіці добросусідства модель субрегіональної співпраці, що активно формувалася на європейському напрямі. Складовими такої моделі стали Організація Чор­номорської економічної співпраці, Центральноєвропейська ініціатива, Рада держав Балтійського моря, низка інших регіональних ініціатив.

З огляду на геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний і науково- технічний потенціал, Україна має стати впливовою регіональною державою, здатною відігравати значну роль у забезпеченні стабіль­ності в Європі. Характерною ознакою міжнародної ситуації у регіоні ЦСЄ в перші роки після припинення існування біполярної системи відносин став так званий "вакуум безпеки", спричинений відсутністю відповідних механізмів підтримання стабільності. Участь у формуванні європейської системи безпеки є виявом одного з найважливіших регі­ональних напрямів зовнішньої політики України - європейського та євроатлантичного. Україна є частиною європейського простору, скла­довою Великої Європи, і така належність є вихідною позицією для визначення ідентичності України. Східноєвропейський субрегіон, ча­стиною якого безпосередньо є Україна, також належить до Великої Європи, а ситуація у цьому субрегіоні значною мірою впливає на формування європейської архітектури безпеки. Конфліктогенність, нестабільність, недостатня юридична оформленість є основними чинниками, що визначають складність цього процесу. Україна послі­довно намагається долучитися до розв'язання складних проблем, ви­користовуючи як дієвий інструмент миротворчу діяльність у регіоні.

Суперечливий характер ролі й місця України у системі сучасної європейської безпеки криється у нереалізованості більшості задек­ларованих принципів і планів, що пов'язано із проблемою справжньої інтеграції України до європейського простору. Зазвичай, коли йдеться про нову архітектуру європейської безпеки, перш за все, посилаються на такі структури, як ЄС, НАТО та ОБСЄ. Визначення євроінтеграційного курсу української зовнішньої політики як пріо­ритетного вже саме по собі свідчить про спрямованість нашої зов­нішньої діяльності на забезпечення стабільності у регіоні. "Принцип неподільності європейської безпеки однаково важливий як для України, так і для ЄС та його повноправних та асоційованих держав-членів", - зазначається в Указі Президента України "Про затвердження Стра­тегії інтеграції України до Європейського Союзу" (11.06.98). Послі­довність нашої держави у дотриманні курсу на формування євро­пейського простору безпеки та стабільності можна простежити на прикладі деяких основних ініціатив України.

Регіоналізм у зовнішній політиці України чи не найкраще просте­жується у формуванні та здійсненні її стратегії розвитку відносин із країнами ЦСЄ, у тому числі - розбудові безпекової політики. Україна бере участь у регіональній співпраці та відома активною позицією у таких регіональних структурах, як ЦЄІ, ЧЕС, Карпатський єврорегіон. На Другій сесії Парламентської асамблеї Чорноморської економічної співпраці (30.11.93) Україна виступила з ініціативою "До економічного співробітництва через заходи довіри", на основі якої з червня 1994 року проводяться консультації з її реалізації щодо зміцнення безпеки у Чор­номорському регіоні. У консультаціях брали участь усі шість причор­номорських держав (Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина та Україна). 1999 року Україна виступила ініціатором Ялтинського саміту країн - учасниць Чорноморської економічної співпраці, на якому створено Організацію Чорноморської економічної співпраці, а також йшлося про необхідність посилення безпекової складової співпраці у регіоні. Незважаючи на широкі перспективи, розбіжності між країнами регіону негативно впливають на подальший розвиток співпраці, пере­дусім економічної, у межах чорноморського простору.

Актуальності набуває синхронізація двох паралельних процесів - співпраці у Південно-Східній Європі з регіональною співпрацею країн Балтійського моря. У лютому 1993 року президент України виступив у Будапешті з ініціативою про створення зони стабільності та безпеки у Центрально-Східній Європі, яка б охоплювала всі країни Балтійсько- Чорноморської зони. Пропозиція України полягала у створенні механізму дво- і багатосторонніх консультацій щодо врегулювання спірних пи­тань і попередження можливих конфліктних ситуацій. Передбачалося, що регіон Центральної і Східної Європи стане зоною стабільності та безпеки, надійною ланкою у справі широкої трансатлантичної системи безпеки на суцільному просторі ОБСЄ. Елементи цієї ініціативи було відображено в програмі двосторонніх відносин України з державами ЦСЄ. Можна зазначити, що частково їх було втілено у схваленому 1995 року Пакті стабільності у Європі.

Україна підтримує зусилля ОБСЄ, спрямовані на розширення її співпраці з іншими європейськими та трансатлантичними структу­рами у сфері безпеки. У Лісабоні відбулася зустріч ОБСЄ на найви­щому рівні (3-4.12.96), в якій брали участь делегації 54 держав, у тому числі України. Головним підсумком роботи форуму стало ухвалення Декларації Лісабонського саміту ОБСЄ та Лісабонської декларації щодо моделі загальної й всеохоплюючої безпеки для Європи в XXI сто­літті. У документах надано оцінку ситуації у регіоні ОБСЄ, проаналізовано існуючі проблеми різних вимірів загальноєвропейської безпеки та визначено подальші кроки на шляху співпраці для встановлення зони стабільності на Європейському континенті. У підсумкових доку­ментах самміту окремо наголошено на історичній місії нашої держави у зв'язку із повним виконанням Україною зобов'язання позбутися ядерної зброї, що стало вагомим внеском до створення єдиного прос­тору безпеки в Європі.

Відданість України процесам формування регіональної системи без­пеки знайшла відображення у промові президента А. Кучми під час Стамбульського саміту ОБСЄ (18-19.11.99). Особливий акцент було зроблено на зацікавленості України стати повноправним учасником Пакту стабільності для Південно-Східної Європи, а також на готовності й надалі активно сприяти подоланню наслідків конфлікту в Косово. Нова архітектура загальноєвропейської безпеки потребує інтенсифіка­ції роботи ОБСЄ, налагодження регулярних контактів між провідними європейськими та трансатлантичними організаціями на засадах рів­ноправності та неієрархічності. Саме тоді ОБСЄ як форум узгодження принципів європейської безпеки, механізму превентивної дипломатії і врегулювання конфліктів, відповідатиме своєму призначенню.

Виходячи з переконання, що однією з головних умов забезпечення регіональної стабільності та розбудови нової єдиної Європи під час розширення НАТО є врахування інтересів безпеки всіх країн регіону - як членів, так і нечленів НАТО, Україна виступила з ініціативою ство­рення у Центрально-Східній Європі зони, вільної від ядерної зброї. Реалізація цієї ідеї сприятиме збалансованому характеру процесу розширення НАТО на схід і матиме безпосередній вплив на форму­вання регіональної системи безпеки. Тому Україна вітала кроки НАТО, спрямовані на скорочення ядерних озброєнь на європейському кон­тиненті та суттєве зменшення стратегічного ядерного протистояння з Росією. Важливою ознакою конструктивності цієї ініціативи стало виголошення під час Мадридського саміту НАТО (1997) зобов'язання з боку Альянсу утриматися від розміщення ядерної зброї на території його нових членів.

За будь-яких умов приєднання у майбутньому України до НАТО є ключовою ланкою безпекової політики України. "Європа заможна" вже існує. "Європа стабільна" вже практично створена (Україна зробила та продовжує робити помітний внесок до її побудови). Натомість "Європа безпечна" - це, по суті, новий політичний проект, що можна реалізу­вати лише спільними зусиллями всіх європейців.

Отже, остаточне формування архітектури загальноєвропейської безпеки неможливе без активної участі України та реалізації зов­нішньополітичного курсу нашої держави на європейську та євроатлан­тичну інтеграцію. З іншого боку, пострадянський і східноєвропейсь­кий регіональні простори, з огляду на безпосередню географічну близь­кість, відіграють одну з найважливіших ролей у структуруванні зов­нішньої політики України.

Стратегія побудови відносин із країнами пострадянського простору.

У визначенні зовнішньополітичного курсу України із самого початку велике місце належало розвитку дружніх, партнерських і взаємовигідних двосторонніх відносин із сусідніми державами на основі поваги до суверенітету та територіальної цілісності. У цьому контексті зовнішньополітична діяльність незалежної України спря­мована на те, щоб сусідні прикордонні країни утворювали навколо нашої держави надійну смугу миру та стабільності. Уникаючи 9\дь-якої двозначності в "Основних напрямах зовнішньої політики України", визначено, що всі сусіди України розглядаються як пріори­тетні партнери. Інтереси України у налагодженні взаємовигідних відносин із країнами усього пострадянського'простору зумовлені ба­гатьма чинниками: ринкові перетворення в економіці та поступальний розвиток виробництва, подолання технологічної відсталості та під­вищення конкурентоспроможності на світовому ринку, боротьба з організованою злочинністю та корупцією, контроль за міграційними процесами, незаконним обігом наркотиків і зброї, ліквідація наслідків техногенних і природних катастроф тощо.

Співдружність незалежних держав, створена задля збереження глибоких зв'язків між колишніми республіками Радянського Союзу, сьогодні переживає період стагнації. Вона існує за інерцією, не розв'я­зуючи жодних кардинальних проблем. Тому закономірною є поява всередині СНД інших організацій - Євразійського економічного союзу, Єдиного економічного простору. У такий спосіб держави-члени на­магаються знайти ефективні інструменти розв'язання накопичених проблем. Україна не бере участі у військових процесах СНД і низці питань суто політичного характеру, орієнтуючись на задоволення по­треб економічної співпраці. Обмежений формат участі в СНД під­штовхнув українське керівництво до пошуку нових форм багатосто­ронньої взаємодії. Наприклад, Україна виступила з ініціативою ство­рення ГУАМ (1997) - об'єднання, метою якого стало вирішення кон­кретних завдань безпекового та економічного характеру, зокрема транспортування енергоносіїв.

Консультативний форум ГУАМ у складі України, Азербайджану, Грузії і Молдови створено в Страсбурзі в ході саміту Ради Європи (10.10.97). У Вашингтоні в рамках зустрічі на найвищому рівні Ради Євроатлантичного партнерства (24.04.99) до ГУАМ приєднався Узбе­кистан, однак у травні 2005 року він заявив про вихід із об'єднання. Із підписанням Ялтинської хартії (07.06.01) ГУАМ набув статусу міжна­родного об'єднання. Активні зусилля України в процесі інституціона- лізації привели до перетворення ГУАМ на Організацію за демократію та економічний розвиток. На Київському саміті (23.05.06) підписано Статут цієї міжнародної організації.

У руслі стратегії поглиблення відносин між країнами Балтійсько- Чорноморсько-Каспійського регіону слід розглядати українсько- грузинську ініціативу зі створення Спільноти демократичного вибору, яка знайшла практичне втілення у започаткованому в Києві одно­йменному форумі (02.01.05). До СДВ увійшли Україна, Молдова, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Македонія, Словенія, Грузія. Загалом у роботі форуму бере участь 23 країни. Однією із головних цілей проекту за­декларовано поширення та зміцнення європейських і демократичних цінностей у державах регіону, а також зближення між країнами Балтії, Східної Європи, Балканського регіону, Чорного моря та Кавказу у по­літичній, економічній і безпековій сферах. Протягом 2006 року від­булися зустрічі учасників форуму в Литві та Румунії, а в Тбілісі - про­ведено перший міжпарламентський форум спільноти.

Спростовуючи закиди російської сторони про спробу створити у групування, подібне до СНД, варто зазначити, що СДВ - політико-демократичний альянс, своєрідна регіональна модель руху на під­тримку демократії, захисту прав людини, поваги до верховенства права, сталого та демократичного розвитку. До того ж, діяльність цього форуму не передбачає жодних елементів інституціоналізації. Проте, у перспективі, за умови ефективного функціонування, держави СДВ могли б розглядати ширший спектр проблем, зокрема спільні проекти у транспортній і транзитній сферах, розв'язання "заморожених кон­фліктів" тощо. Адже сьогодні існування або можливість утворення локальних осередків нестабільності в одній країні негативно впливає на політичну та економічну ситуацію в іншій, створюючи тим самим потенційну загрозу її національній безпеці.

Активні зусилля України на регіональному напрямку свідчать на користь переосмислення регіональної політики нашої держави. Згідно із тезою, що проголошена Президентом України у виступі перед Єв­ропейським Парламентом (23.02.05), нова регіональна політика спиратиметься на регіональну інтеграцію на основі європейських цілей і цінностей з метою формування максимально гомогенного з ЄС прос­тору. Важливо уникати вербального позиціонування України як регі­онального лідера, акцентуючи увагу на просуванні цінностей євро­пейської громадянської, бюрократичної і правової культури, оскільки саме це становить сутність інтеграційного процесу. Активна участь України у регіональних процесах дозволить продемонструвати її потен­ційні можливості та налаштування на створення міцного регіонального фундаменту для того, щоб посісти належне місце у системі міжнарод­них відносин.

Взаємовигідні стосунки або відносини партнерства та співпраці - це перш за все усвідомлення спільності інтересів у підтриманні стабіль­ності в регіоні, неможливості ізольованого підходу до розв'язання іс­нуючих проблем, готовність до розумних компромісів із врахуванням як відповідних історичних процесів, так і сучасних реалій. Окреме місце в цьому контексті займають відносини України з Росією, про які вже йшлося неодноразово. Зважаючи на особливості історичного розвитку, специфіку геополітичного розташування України, а також взаємну зацікавленість обох країн у співпраці у різних сферах, від­носини між Україною та Росією із самого початку посіли особливе міс­це в комплексі зовнішньополітичних пріоритетів як однієї, так й іншої сторони. Проте труднощі перших років становлення нових незалежних держав, неадекватне сприйняття російською політичною елітою про­цесів на пострадянському геополітичному просторі серйозно позна­чилися на розбудові рівноправних українсько-російських відносин. їх аналіз дає переконливі підстави стверджувати, що ці відносини за­лишалися нестабільними та не завжди прогнозованими впродовж усього існування незалежної України.

Перші спроби передбачити розвиток українсько-російських відно­син і спрямувати їх у конструктивне русло були започатковані низкою переговорів ще до проголошення незалежності України. За досить непростих умов, унаслідок надзвичайно складних переговорних про­цесів, Україна і Росія вийшли на укладення Договору про основи від­носин між країнами (19.11.90). Власне, це був перший важливий до­кумент, який в умовах існування Радянського Союзу став, з одного боку, дороговказом майбутнього шляху двох найбільших республік СРСР до незалежності, а з іншого - закладав певні засади для регу­лювання українсько-російських відносин напередодні складних про­цесів державотворення. Позитивно оцінюючи як з правового, так і з політичного погляду вихід України і Росії на побудову відносин на договірній основі, не можна не звернути увагу на те, що наступний розпад СРСР і фактична, а не формальна незалежність України стали серйозним випробуванням для російських політиків. Багато проблем були безпосередньо пов'язані з неприйняттям російською політичною елітою нових кордонів на географічних картах, претензії на доміну­вання у межах геополітичного простору колишнього СРСР, а подекуди й взагалі уявлення про незалежність України як тимчасове явище. Ідеї "Великої Росії" у межах колишньої імперії, які ґрунтуються на класич­них геополітичних схемах минулого, у тому чи іншому вигляді зали­шаються популярними серед російських політологів (О. Панарін, А. Гливаковський, К. Сорокін, О. Дугін, С. Караганов). Невипадково після проголошення Акту про незалежність України у двосторонніх відносинах поступово почала зростати напруга. Аналізуючи стан двосторонніх відносин між Україною і Росією на початковому етапі становлення державності, можна зазначити, що вони супроводжува­лися ілюзіями та підозрами, в основі яких - неготовність російського істеблішменту сприймати українську незалежність, у той час, як українська політична еліта підозрювала свого північного сусіда у ве­ликодержавних, імперських амбіціях.

Полеміка, яка розгорнулась в обох країнах щодо побудови двосто­ронніх відносин на нових засадах, привела до усвідомлення згубності курсу на конфронтацію та нагнітання напруженості в українсько- російських відносинах. Підтвердженням цього стало проведення в Дагомисі зустрічі Президентів А. Кравчука та Б. Єльцина за участі прем'єрів і голів парламентів двох країн (23.06.92), результатом якої стало підписання угоди про подальший розвиток міждержавних від­носин. Політичне значення цієї угоди полягає в послабленні напруги у двосторонніх відносинах і закладанні підвалин для роботи над підго­товкою нового двостороннього політичного договору.

Базовий договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Росією підписано під час першого державного візиту президента РФ Б. Єльцина до України (31.05.97). Після обміну рати­фікаційними грамотами в Москві майже два роки потому Договір набув чинності (01.04.99). Він є головною складовою правової системи відносин між двома суверенними державами та завершенням етапу невизначеності. Договір створив необхідні можливості для подальшого всебічного розвитку рівноправних українсько-російських відносин. Росія довго йшла до підписання такого договору, розуміючи, що за ним стоїть, перш за все, визнання незалежності України, її суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів. Тому провокаційна пропозиція Держдуми РФ розглянути питання виходу Росії із Договору про дружбу, співпрацю та партнерство між Україною та Росією у ви­падку реалізації плану вступу України до НАТО, що пролунала у червні 2008 року, інші подібні заяви російських чиновників варто розціню­вати як застереження, що має попереджувальний характер.

Урегулювання цього й решти суперечливих питань українсько- російських відносин лежить у площині налагодження переговорного процесу, у ході якого необхідно на експертному рівні встановити конкретні загрози для Росії від вступу України до НАТО та розробити чітку програму майбутньої співпраці з Російською Федерацією у разі набуття Україною членства в НАТО. Адже реакція російської сторони на схвалене РНБО України у 2002 року рішення про посилення спів­праці з Альянсом, кінцевою метою якого є вступ її до НАТО, була стриманою й навіть нейтральною. Більш того, Росія реалізує певні плани у контексті власної співпраці з Альянсом і прагне його поглиб­лення. Саме послаблення українсько-російського діалогу призвело до кардинальної зміни позиції РФ щодо членства України в НАТО, скла­довою якої стало питання перебування російського Чорноморського флоту в Севастополі. Разом із тим, конструктивний і неупереджений підхід обох сторін дозволив на початку 2008 року досягти домовленості про проведення інвентаризації майна Чорноморського флоту Росії, яке базується на території України. Отже, пошук компромісу - це шлях до нормалізації українсько-російських відносин.

Із кінця 90-х років російська сторона дещо пом'якшила методи впливу на Україну, але продовжувала зволікати з вирішенням багатьох практичних питань, незважаючи на показову готовність до перегово­рів. Характерною рисою українсько-російських відносин була й залишається їх асиметричність. Передбачувані та прогнозовані відно­сини між сусідніми державами мають базуватись на нових принципах, до основи яких мають бути покладені взаємна повага та демократичні цінності, що сприятиме вирівнюванню двосторонніх відносин і знайде підтримку як народів обох країн, так і міжнародного співтовариства. Це. у свою чергу, має позитивно вплинути на процеси, пов'язані із забезпеченням регіональної стабільності.

Сусідство України із Республікою Білорусь, історична та етнічна спо­рідненість двох народів, присутність в обох країнах чималої української і білоруської національних меншин, відповідно, низка інших чинників обумовили безальтернативність побудови та розвитку добросусідських відносин України із Білоруссю. Протягом перших років після набуття незалежності напрацьована необхідна договірна та правова база дво­сторонніх зв'язків, яка загалом налічує понад п'ять десятків договорів і угод, головний з яких Договір про дружбу, добросусідство та спів­працю. Актуальним питанням двосторонніх відносин залишається ос­таточне завершення міжнародно-правового оформлення українсько- білоруського державного кордону. На окрему увагу заслуговує поглиб­лення двосторонньої співпраці у митній сфері з метою запобігання випадкам незаконного арешту транзитних товарів при їх переміщенні територією Білорусі,- посилення взаємного контролю за узгодженими обсягами поставок електроенергії з України тощо.

Таким чином, у процесі реалізації зовнішньополітичного курсу в Україні визначальну роль відігравала внутрішня політика. Без досяг­нення позитивних внутрішніх змін у державі неможливо належно ре­алізувати зовнішньополітичний курс, так само як і поліпшити імідж України в світі за допомогою винятково зовнішньополітичних зусиль. Майбутнє нашої держави залежить однаковою мірою як від внутрішніх політичних та економічних перетворень, так і від правильності зовні­шньополітичного курсу, що визначав би реалістичні напрями та пріо­ритети діяльності України на міжнародній арені. У сфері зовнішньої політики, як і в інших сферах суспільного життя, країна гостро по­требує нових підходів, які допомогли б надолужити концептуальне відставання та забезпечити чіткий поступ демократичної України до здобуття належного статусу у світовому співтоваристві.

У процесі створення ефективної зовнішньополітичної стратегії Україні слід чітко сформувати власну систему орієнтації, проаналізу­вати геополітичну модель сучасного світу задля визначення власного місця в ній. Ідентифікація геополітичних інтересів України потребує врахування складної системи інтересів різних країн і розкладу сил у кожному із регіонів світу. Геополітичне розташування України - це один із найважливіших чинників, що дозволяє їй підтримувати тісні контакти із більшістю європейських країн і, водночас, служити вузлом геостратегічного виходу з Європи на євразійський і південно-східний напрямки, на яких складаються відповідні парадигми сучасного зов­нішньополітичного мислення.

Пошукові завдання

1. Охарактеризуйте етапи зовнішньополітичної діяльності України.

2. Проаналізуйте проблему правонаступництва України.

3. Дайте оцінку відносинам України з її основними стратегічними партнерами.

4. Окресліть позицію України щодо врегулювання міжнародних конфліктів і конфліктів на пострадянському просторі, зокрема.

5. Розкрийте причини неврегульованості питань правового оформлення держав­ного кордону з окремими сусідніми країнами.

6. Дослідіть вплив внутрішньополітичного розвитку України на ефективність реа­лізації зовнішньополітичного курсу.

7. Проаналізуйте регіональну політику України.

Список літератури

Основної

1. Асиметрія міжнародних відносин / за ред. Г.М. Перепелиці, О.М. Субтельного. - К.: ВД "Стилос", 2005.

2. Зовнішня політика України - 2007: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети. - К.: ВД "Стилос", 2008.

3. Камінський Є., Дашкевич А. Політика С1ІІА щодо України: витоки, концептуальні основи, практична еволюція: монографія. - К.: Політ, думка, 1998.

4. Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин: підручник /

В.А. Манжола, В.Ю. Константинов, C.B. Андрущенко та ін.; кер. авт. кол. В.А. Манжола; за ред. Л.В. Губерського. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2008.

5. Ukrainian foreign and security policy: theoretical and comparative perspectives / edited by Jennifer D.P. Moroney, Taras Kuzio, and Mikhail Molchanov. - Westport, Conn.: Praeger, 2002.

Додаткової

6. Білоблоцький М.П. та ін. Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива / Рада нац. безпеки України, Нац. ін-т пробл. міжнар. безпеки. - К.: НІПМБ, 2001.

7. Галака С.П. Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у міжнародних відно­синах: монографія. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2002.

8. Константинов В.Ю. Регіональне лідерство України: ідейні засади та зовнішньо­політичні пріоритети / Polska - Ukraina. Wiзcej niz s^siedztwo. Pod redakcja Mariana S. Wolanskiego і Larysy Leszczenko. - Вроцлав, 2006. - C.197-213.

9. Перепелиця Г.М. Генезис конфліктів на посткомуністичному просторі Європи. - К.: ВД "Стилос" - ПУ "Фоліант", 2003.

10. Стратегічні партнери України: декларації і реалії / за ред. Л. Шангіної. - K.: Заповіт, 2001. - с.33-71.

11. Україна на міжнародній арені: зб. док. і матер. 1991 - 1995 pp.: У 2 кн. - K.: Юрінком Інтер, 1998. - Кн.1.

12. Україна на міжнародній арені: зб. док. і матер. 1996-2000 pp.: У 2 кн. - K.: Юрінком Інтер, 2003. - Кн.2.

13. Україна та Росія: як зміцнити фундамент стратегічного партнерства: історичні, соціокультурні та геополітичні чинники розвитку відносин між двома державами і народами: доп. міжнар. наук, конф., 8-9листоп. 2007 p., Київ. / Ред.: Ю.А. Левенець; Ін-т політ, і етнонац. дослідж. ім. І.Ф.Кураса НАН України. - K.: Знання України, 2008.

14. Balmaceda Margarita Mercedes. Energy dependency, politics and corruption in the former Soviet Union: Russia's power, oligarchs' profits and Ukraine's missing energy policy, 1995-2006. - N. Y.: Routledge, 2007.

15. Between Russia and the West: foreign and security policy of independent Ukraine / edited by Kurt R. Spillmann, Andreas Wenger and Derek Mьller. - N. Y.: Peter Lang, 1999.

16. Burant Stephen R. Poland, Ukraine, and the idea of strategic partnership. - Forbes Quadrangle, Pittsburgh, Penru: Center for Russian & East European Studies, 1999.

17. Garnett Sherman. U.S.-Ukrainian Relations: Past, Present, and Future / Harvard Ukrainian Studies Special Issue. "Ukraine in the World. Studies in the International Relations and Security Structure of a Newly Independent State". - Volume XX. - 1998.

18. Kuzio Taras. Ukraine - Crimea - Russia: triangle of conflict. - Stuttgart: Ibidem-Verlag, 2007.