2. Матеріали для взуття

Верх взуття у процесі експлуатації піддається на різних ділянках розтягуванню, стискуванню, згинанню, стиранню, впливу сонця, пилу, мікроорганізмів тощо. Стійкість матеріалу до такого впливу залежить від його товщини, міцності, здатності деформуватись тощо. Крім цього верх взуття приймає участь у процесах тепло- і вологообміну організму людини із зовнішнім середовищем. Тому матеріал для верху взуття повинен бути паро- і повітропроникним, гігроскопічним, добре поглинати вологу з внутрішньої сторони і віддавати її при сушці, але бути водостійким (рис.2.1).

Для низу взуття використовують шкіроматеріали легкі, водостійкі, що добре опиратися сухому і мокрому тертю і не змінюють форму при експлуатації.

Для зручності обробки властивості матеріалів для верху взуття повинні бути максимально рівномірними в різних ділянках. Матеріали повинні добре з’єднуватись різними методами скріплення, не змінювати зовнішній вигляд під впливом вологи та підвищеної вологи.

Синтетична шкіра

Натуральна шкіра

Текстильні матеріали

Штучна шкіра

Основні

Матеріали для взуття

Допоміжні

Взуттєва фурнітура

Матеріали для кріплення

Оздоблювальні матеріли

Рис. 2.1 Класифікація матеріалів для взуття.

2.1 Шкіра натуральна

Для верха взуття використовують широкий асортимент шкір з різної сировини, різних методів дублення, різних способів обробки лицьової поверхні. Виділяють такі групи шкір для верха взуття: з шкур великої рогатої худоби, спилок, свинячі, шевро та козлину, шеврет, кінські, велюрі, нубук, лакові, замшу.

Для верху взуття переважно використовують шкури великої рогатої худоби.

Загальні вимоги до зовнішнього вигляду шкір викладені у відповідних стандартах на види шкіри.

Шкіри хромового та інших методів дублення для верха і підкладки взуття повинні бути нежорсткими, повністю продубленими і прожированими, рівномірно пофарбованими, з неламким, не липким і рівним по всій площі покриттям, без садки, стяжки і вітдушистості вищих за норми встановлені відповідними державними стандартами або технічними умовами.

Шкіра повинна бути добре обрізаною і виструганою по всій площі, без плям, зморшок і смуг, без помітних відбитків малюнка кровоносних судин, з гладкою, звільненою від залишок мездрі, бахтармою.

Лакові шкіри повинні бути блискучими, а замша – щільною, еластичними, з низьким, густим, рівномірним і блискучим ворсом, мати глибоке і рівномірне фарбування.

Юфть повинна бути добре обрізаною та обробленою по всій площі, мати не ламку лицьову поверхню. Для взуттєвої юфті характерні м’якість і повнота, для сандальної – пружність, але не жорсткість.

Шкіра для низу взуття повинна мати рівномірний колір, повинна бути повністю продубленою, добре обробленою по всій площі, не ламкою, без вітдушистості. Шкіра для низу взуття неточних і клейових методів кріплення характеризується еластичністю, а шкіра для низу взуття гвинтового і шпилькового методів кріплення – щільністю. Шкіра для ранта, крім цього, повинна бути гладкою з чистою поверхнею.

Показники, які використовуються для оцінки якості взуттєвих шкір поділяють на три основні групи:

• Показники надійності та довговічності: вміст вологи; речовин екстрагуємих органічними розчинниками; голякової речовини; кислотність (рН); число продуба; температура зварювання, ◦С; межа міцності при розтягуванні, Па; видовження при розтягуванні, %; стійкість до згинання, Н/м; пружність, %; міцність утримання шпильки у сухому і вологому стані, Н/м; опір стиранню у сухому і вологому стані; стійкість покриття до мокрого стирання та згинання; товщина, мм тощо.

• Ергономічні показники (гігієнічні): повітропроникність, м³/(м²·с); паропроникність, кг/(м²·с); водопроникність в статичних [м³/(м²·с)] та динамічних (кг) умовах; вологоємкість, %; теплопровідність, Дж/(м²·год).

• Естетичні: еластичність; структура та обробка лицьової поверхні які характеризують зовнішній вигляд, тощо.

Показники якості шкіри поділяють на групи:

• Загальні: застосовують для всіх класифікаційних угруповань;

• Спеціалізовані: застосовують тільки для певних угруповань. Вони поділяються на обов’язкові (нормуємі у відповідній нормативно-технічній документації) та перспективні.

До дефектів шкір відносять пошкодження, які виявляються при органолептичній оцінці з лицьової та бахтармяної сторони. Вони поділяються на неприпустимі та враховуємі по площі. Враховуємі по площі пороки поділяють на виміряємі та невиміряємі в одиницях довжини і площі. Невиміряємі пороки визначаються по таблицях приведених в державних стандартах і технічних умовах.

Найчастіше зустрічаються такі пороки:

• На шкірах для низу взуття: воротистість, непродуб, вітдушистість, крихкість тощо.

• На юфті взуттєвій: воротистість, непродуб, нерівне стругання, вітдушистість, нерівномірна мерея, тощо.

• На шкірах хромового дублення для верха взуття і підкладки: воротистість, жорсткість, нерівномірне фарбування, необроблена бахтарма, нерівне стругання, вітдушистість, тощо.

• На лаковій шкірі: напливи, матовість, тощо.