- •Контрольні питання з Історії держави і права зарубіжних країн для студентів і курсу усіх форм навчання Частина і
- •1. Предмет і метод науки історії держави і права зарубіжних країн та її місце в системі юридичних наук.
- •2. Специфічні риси політичної організації давньосхідних суспільств (Східна деспотія).
- •3. Державний лад Вавилона в часи Хаммурапі.
- •4. Загальна характеристика Законів царя Хаммурапі, їхня структура.
- •5. Правовий статус основних груп населення за Законами царя Хаммурапі.
- •6. Регулювання майнових відносин за Законами царя Хаммурапі.
- •7. Злочин і покарання за Законами царя Хаммурапі.
- •8. Суспільний і державний лад Стародавнього Єгипту.
- •9. Основні джерела для вивчення історії Індії із середини II - до середини I тисячоріччя до н. Е.
- •10. Державний лад Стародавньої Індії і положення індійських царів в імперії Маур’їв.
- •11. Загальна характеристика Законів Ману.
- •12. Регулювання майнових відносин за Законами Ману.
- •13. Злочин і покарання за Законами Ману.
- •14. Основні риси суспільного і державного ладу Стародавнього Китаю. Реформа Шан Яна.
- •15. Джерела й основні риси права Стародавнього Китаю.
- •16. Утворення Афінської держави. Реформи Тесея.
- •17. Реформи Солона і Клісфена в Афінах. Плутарх про реформи Солона. Аристотель про реформи Клісфена.
- •18. Державний лад Афін у V–IV ст. До н. Е. Реформи Ефіальта і Перикла.
- •19. Рабовласницька демократія в Афінах у V ст. До н. Е. Народні збори. Рада п’ятисот. Геліея.
- •20. Суспільний і державний лад Спарти.
- •21. Основні риси Афінського права.
- •22. Періодизація історії держави і права Риму.
- •23. Виникнення держави в Стародавньому Римі. Реформи Сервія Туллія.
- •24. Правове положення населення Римської республіки.
- •25. Державний лад Римської республіки.
- •26. Характеристика принципату і домінату як двох етапів в історії Римської імперії.
- •27. Джерела Римського права найдавнішого періоду.
- •28. Джерела Римського права класичного періоду (преторське право і право народів).
- •29. Законодавство римських імператорів класичного періоду — найважливіше джерело права (едикти, рескрипти, декрети, мандати).
- •30. Джерела Римського права посткласичного періоду (Інституції Юстиніана, Дигести, Кодекс).
- •31. Зобов’язальне право класичного і посткласичного періодів Риму. Розподіл договорів на основні групи.
- •32. Публічне і приватне право класичного і посткласичного періодів Риму.
- •33. Право приватної власності за Законами XII таблиць.
- •34. Делікти за Законами XII таблиць.
- •35. Манципація — спосіб відчуження речей за Законами XII таблиць.
- •36. Сільські сервітути за Законами XII таблиць.
- •37. Нексум — договір позики в Римі за Законами XII таблиць.
- •38. Злочин і покарання в Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.
- •39. Процес у Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.
- •40. Ранньофеодальна франкська монархія. Реформи Карла Мартелла.
- •41. Державний лад франків при Меровінгах.
- •42. Походження Салічної правди і її загальна характеристика.
- •§ 1. Якщо хтось вкраде молочне порося і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.
- •§ 4. Якщо хтось вкраде річну свиню і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол., не враховуючи вартості вкраденого і відшкодування збитків.
- •§ 3. Якщо ж до переселенця протягом 12 місяців не буде ви сунуто протесту, він має залишитися недоторканним, як й iнші сусіди.
- •43. Злочин проти особистості по Салічній правді.
- •§ 2. Якщо ж вбитий не перебував на королівській службі, вбивця засуджується до сплати 24 тис. Ден., що становить 600 сол.)
- •§ 2. Якщо ж у нього покалічена рука залишиться висіти, засуджується до сплати 2 тис. 500 ден., що становить 62,5 сол.
- •§ 3. Якщо хтось відірве великий палець на руці або на нозі, засуджується до сплати 2 тис. Ден., що становить 50 сол.
- •§ 5. Якщо ж хтось відірве другий палець, саме той, яким натягують лук, засуджується до сплати 1 тис. 400 ден., що становить 35 сол.
- •§ 1. Якщо хтось назве іншого виродком, засуджується до сплати 3 сол.
- •44. Судовий процес у Франкській державі.
- •§ 2. Якщо ж хтось, викликавши іншого до суду, сам не з'явиться і якщо його не затримає будь-яка законна перешкода, засуджується до сплати 15 сол. На користь того, кого він викликав до суду.
- •§ 4. Якщо ж відповідач буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаний до суду).
- •45. Виникнення і розвиток сеньйоральної монархії у Франції. Реформи Людовіка IX.
- •46. Станово-представницька монархія у Франції в XIV–XV ст. Генеральні штати.
- •47. Зміни в правовому положенні станів у період абсолютної монархії у Франції.
- •48. Джерела феодального права у Франції.
- •49. Джерела права на півдні Франції (рецепція римського права, міське право, канонічне право, королівське законодавство).
- •50. Основні риси права феодальної власності на землю у Франції.
- •51. Державна регламентація виробництва і торгівлі у Франції в період абсолютизму.
- •52. Сімейне і спадкове право у Франції в XVI–XVII ст. (майорат).
- •53. Каральний характер кримінального права у Франції в XVI–XVII ст.
- •54. Судовий процес феодальної Франції.
- •55. Утворення і розвиток ранньофеодальної держави в Англії.
- •56. Норманське завоювання і його вплив на суспільний лад Англії в XI–XIII ст. Реформи Генріха II.
- •57. Утворення станово-представницької монархії в Англії. Виникнення парламенту.
- •58. Прийняття Великої хартії вольностей 1215 р. В Англії і її основні положення.
- •59. Абсолютна монархія в Англії і її особливості.
- •60. Правове положення різних груп населення Англії по Великій хартії вольності 1215 р.
- •61. “Загальне право” і судовий прецедент у феодальному праві Англії.
- •62. “Суди справедливості” і “право справедливості” у феодальному праві Англії.
- •63. Злочин і покарання за феодальним правом Англії.
- •64. Становлення і розвиток ранньофеодальної держави в Німеччині. “Священна Римська імперія”.
- •65. “Золота булла” 1356 р., видана німецьким імператором і чеським королем Карлом IV.
- •66. Органи станового представництва в Німеччині (рейхстаг і ландтаг).
- •67. Особливості абсолютизму в Німеччині.
- •68. Саксонське і Швабське зерцала.
- •69. “Кароліна” як найважливіше джерело права феодальної Німеччини в XVII ст.
- •70. Еволюція суспільного і державного ладу Візантії. Імператор і центральний державний апарат.
- •71. Загальна характеристика і джерела права у Візантії.
- •72. Кодификація Юстиніана у Візантії.
- •73. Роль Еклоги у Візантійський судах.
- •74. Законотворча діяльність візантійських імператорів македонської династії (іконопочитателів) Василя I і Лева VI. Прохірон.
- •75. Виникнення феодальної держави в Болгарії. Закон Судний людям.
- •76. Виникнення Сербської держави. Законник Стефана Душана.
- •77. Виникнення і розвиток Арабського халіфату.
- •78. Особливості суспільного і державного ладу Арабського халіфату.
- •79. Джерела мусульманського права. Коран, Суна, Іджма, Фетва, Кияс, Фірмани.
- •80. Право власності за мусульманським правом.
- •81. Шлюбно-сімейне і спадкове право за мусульманськими законами.
- •82. Злочин і покарання за мусульманським правом.
- •83. Особливості розвитку феодальної держави в Китаї.
- •84. Джерела права феодального Китаю.
- •85. Особливості розвитку феодального суспільства і держави в Японії.
- •86. Джерела права феодальної Японії.
- •87. Передумови утворення Російської централізованої держави. Місце церкви в цьому процесі.
- •88. Правове положення населення Росії в XV ст. Розвиток процесу покріпачення селянства.
- •89. Формування і зміцнення самодержавної влади в Московській державі. Боярська дума.
- •90. Розвиток російського феодального права. Судебники 1497 р. І 1550 р. Загальна характеристика.
- •91. Форми феодальної власності на землю за Судебниками 1497 р. І 1550 р.
- •92. Злочин і покарання по Судебниках 1497 р. І 1550 р.: поняття, види.
- •93. Станово-представницька монархія в Росії. Земські собори: склад, компетенція.
- •94. Соборне уложення 1649 р.: історія прийняття, джерела.
- •Глава XI "Суд про селян" встановлює повне і загальне закріпачення селян.
- •95. Правове положення населення за Соборним уложенням 1649 р.
- •Глава XVI Соборного уложення узагальнила всі існуючі зміни у правовому статусі помісного землеволодіння:
- •96. Злочин і покарання за Соборним уложенням 1649 р.
- •Глава XXII Соборного уложення, "Указ, за які провини кому чинити смертна кара, і за які провини смертю не стратити, а чинити, покарання" передбачає покарання за злочин проти особистості.
49. Джерела права на півдні Франції (рецепція римського права, міське право, канонічне право, королівське законодавство).
Нa півдні Франції поступово найважливішим джерелом права ставало римське право, що мало тут досить глибокі історичні корені. Вплив римського права в Галлії сягав іще завойовницьких походів Юлія Цезаря. Воно зберегло свої позиції й у століттях, що йшли після падіння Римської імперії, але трансформувалося у своєрідне галло-римське право, що спиралося не на візантійську кодифікацію Юстиніана, а на спрощену верно законодавства Феодосія і на варваризований збірник римського права, складений вестготським королем Аларіком. Французькі юристи, які коментують ці пам'ятки римського права і використовують при цьому методи, подібні до посування, розгорнули свою діяльність ще до створення знаменитої італійської школи глосаторів. Але справжній ренесанс римського права у Франції починається з XIII ст. на півдні країни, що було пов'язано насамперед з активною діяльністю школи глосаторів, які відкрили шлях для Юстиніанового римського права. Один з видатних представників цієї школи — Плацетін — організував на початку XIII ст. викладання римського права (насамперед Дигест Юстиніана) в університеті Монтпельє. Потім юридичні факультети почали відкриватися й в інших університетах Франції.
Метод, використаний французькими професорами-глосаторами, був таким само, як і той, що застосовували італійські засновники цієї школи. Вони коментували Дигести Юстиніана, вписуючи до їх текстів коментарі і пояснення (глоси), які, у свою чергу, також вивчалися, узагальнювалися і посувалися. Відроджене в такий спосіб і пояснене глосаторами римське право виступало у Франції як «право вчених», воно залишалося далеким від практики королівських судів.
Ставлення королівської влади до римського права у Франції спочатку було двоїстим. З одного боку, для зміцнення своєї влади королі посилалися на численні формули римського публічного права, використовували легістів у державному апараті. Але, з іншого боку, узаконення римського права могло розумітися як визнання верховенства римсько-германського імператора. Тому король Філіпп Август навіть заборонив викладання римського права в Паризькому університеті, хоча воно вивчалося в інших університетах королівського домену. В Паризькому університеті офіційне викладання римського права було дозволене в 1679 р. за короля Людовіка XIV.
Визнавши доктринальне значення римського права, французькі королі обмежували його практичне застосування. Людовік Святий (XIII ст.) постановив, що воно не є обов'язковим у французькому королівстві. Філіпп Сміливий заборонив практикуючим юристам застосовувати римське право в країні звичаєвого права. Що ж стосується півдня, то тут був знайдений своєрідний вихід, який полягав у тому, що королівська влада (з 1312 р. за Філіппа Красивого) визнала римське право як вид «писаного звичаю». Тому південь Франції спочатку вважався країною звичаєвого права, і лише з XIV ст. за ним остаточно закріпилася назва «країни писаного права». Втім, демаркаційна лінія між цими двома територіальними правовими масивами Франції ніколи не була абсолютно точною і безумовною.
Поступово на півдні місцеві правові звичаї занепадали, а римське право, що усе більше наслідувало Юстиніанові зразки, визнавалося загальним правом і застосовувалося в судовій практиці. В XIV—XV ст. цей процес торкнувся і країни неписаного права. Хоча тут римське право розглядалося лише як писаний розум і додаткове джерело права, воно впливало на кутюми в ході їх редагування і запису. Цьому сприяла діяльність парламентів, де в цей час великим авторитетом користувалися постглосатори (бартолісти). Особливу роль у використанні методу схоластики і формулюванні загальних принципів римського права відіграли професори Орлеанського університету де Ревеньї і де Бельпарш, послідовники відомого італійського постглосатора Бартоло. Французькі бартолісти адаптували римське право до умов середньовічного суспільства, тобто до потреб судової практики. Вплив бартолістів, що виводили з римських текстів загальні принципи права, виявлявся й у наступні століття, про що свідчать, зокрема, Пандекти, видані в 1748 р. відомим юристом Потьє.
У XVI ст. у Франції склалася і своя школа римського права, що одержала назву школи гуманістів. Представники цієї школи, відображаючи ідеї епохи Відродження, відкидали методи схоластики і дедукції, властиві постглосаторам. Якщо бартолісти вивчали римське право для практичних потреб, то юристи-гуманісти стали вивчати його як таке, узяте саме по собі, користуючись при цьому історичним методом. Цей метод був привнесений у Францію італійським професором Альціатом, який викладав спочатку в Авіньоні, а потім (1529—1550 рр.) в університеті Бурже. Він вважав, що необхідно встановлювати справжній зміст оригінальних текстів римського права і співвідносити їх з історичними умовами, в яких вони створювалися. Юристи-гуманісти створили в Бурже інтелектуальний центр із залученням фахівців з античної філології, історії, образотворчого мистецтва, що дозволило поставити на більш високий науковий рівень вивчення кодифікації Юстиніана, Законів XII таблиць та інших римських юридичних стародавностей. Найбільшої популярності у цій школі набув Жак Куяцій (1522— 1590 рр.), визнаний «князем романістів». Його праці складалися головним чином з коментарів до фрагментів робіт римських юристів, представлених у кодифікації Юстиніана. Ж. Куяцій, залучаючи додаткові і нещодавно виявлені документи (з Ульпі-ана, Кодексу Феодосія та ін.), усував наступні нашарування і перекручення, відновлював справжні римські тексти. Велику роботу в цьому напрямі провів інший видатний представник школи гуманістів — Жак Годофрой. Використовуючи історичний метод, виявляючи й усуваючи інтерполяції, він реконструював Кодекс імператора Феодосія. Юристи-гуманісти, орієнтовані на наукове вивчення римського права, не вплинули на судову практику, а тому в XVII—XVIII ст. знову поступилися своїми позиціями бартолістам. Але їхні праці були підґрунтям для наступного використання конструкцій римського права в післяреволюційному законодавстві Франції. Отже, можна дійти висновку, що в середньовіччя римське право виступало не тільки як найважливіше джерело діючого права, а й як складова національної правової культури, що формується.
До важливих джерел права, що діяли рівною мірою на території всієї країни, належали також норми канонічного права. Право церкви створювати власну юридичну систему для внутрішнього застосування визнавалося в Римській імперії й у монархії франків, звідки у Францію і перейшло канонічне право. Свого апогею воно досягло в XII—XIII ст., коли розширилася компетенція церковних трибуналів, які, зберігши свої владні функції над кліриками, істотно поширили свою юрисдикцію на світське населення. У наступні століття в ході завзятої боротьби королівської влади за зміцнення своїх судових повноважень сфера дії канонічного права у Франції починає звужуватися. Королівський ордонанс 1539 р. заборонив церковним судам розглядати справи, що стосуються не кліриків, а світських осіб. До цього часу утверджується положення, відповідно до якого король сам здійснює владу в королівстві, а тому декреталії римських пап і настанови церковних соборів не є обов'язковими для французів. До королівських повноважень у період становлення абсолютизму було включене надання обов'язкової сили нормам канонічного права. Зрештою в основу дії канонічного права у Франції були покладені такі принципи.
Стосовно старого канонічного права, виробленого в період середньовіччя і включеного в Звід канонічного права, діяла презумпція, відповідно до якої воно мовчазно визнається королівською владою. Спірною залишалася лише юридична сила «Книги шостої», промульгованої у період гострої сварки Боні-фація VIII і Філіппа Красивого.
Норми канонічного права, прийняті церквою вже після утвердження Зводу канонічного законодавства (1582 p.), вимагали спеціальної королівської санкції. Фактично королівські суди почали брати до уваги лише ті акти церковних соборів і римських пап, що супроводжувалися спеціальними королівськими грамотами, які означали їхню офіційну промульгацію. Більш того, такі грамоти підлягали реєстрації в парламентах, що означало їхню верифікацію. Так, Болонський конкордат 1516 p., опублікований у вигляді папської булли, набув у Франції обов'язкової сили лише після того, як до його тексту були складені спеціальні королівські грамоти, зареєстровані не без труднощів у Паризькому парламенті. Завдяки такій юридичній процедурі деякі церковні настанови (наприклад, рішення Трентського собору) вводилися в дію не в повному обсязі. Втручання королівської влади в застосування норм канонічного права привело до того, що окремі церковні канони (особливо XXIV канон, присвячений шлюбно-сімейним відносинам) діяли з багатьма національними особливостями.
Велике значення у Франції в період середньовіччя мало і міське право, що розглядалося як свого роду звичаєве право. Хоч воно було досить розмаїтим, але йому були властиві і загальні риси. Основним джерелом цього права були міські хартії, що мали нормативний характер і відображали компроміс міського населення з королем або окремими сеньйорами. У хартіях і заснованих на них внутрішніх регламентах міст передбачалася підтримка миру і порядку, визнавалися важливі права і свободи громадян, не захищені звичаєвим феодальним правом (право на життя і майно городян, недоторканність житла та ін.), регламентувалася торгово-ремісницька діяльність.
Поступовий розвиток внутрішньої, а особливо міжнародної торгівлі виявив і очевидні недоліки міського права, які мали місцевий партикулярний характер. Тому з XII ст. у відносинах між купцями починають використовуватися норми міжнародного морського і торговельного права, запозичені зі збірників морських і торгових звичаїв, записаних в італійських та іспанських містах (Пізі, Барселоні та ін.). Згодом такі збірники стали укладатися і у Франції. Найбільшу популярність з них отримав Реєстр торговельних і морських звичаїв, що був укладений у XIII ст. в Олероні і застосовувався в багатьох портових містах Франції й Англії.
В міру посилення королівської влади дедалі важливіше місце серед інших джерел права посідають законодавчі акти королів: настанови, ордонанси, едикти, накази, декларації та ін. Починаючи з Філіппа Красивого (кінець XIII — початок XIV ст.) королівські акти найчастіше стали іменуватися ордонансами.
Аж до другої половини XVII ст. королівське законодавство не відзначалося систематизацією і класифікацією вміщеного в ньому матеріалу. Нерідко ордонанси були багатопрофільні, як, наприклад, Ордонанс Мулена 1566 p., який включав у себе норми щодо іпотек, судових доказів, повноважень губернаторів провінцій. Королівське законодавство часто було декларативним, його застосування породжувало постійні судові труднощі.
До середини XVI ст. королівських ордонансів накопичилося так багато, що Генеральні штати неодноразово вимагали від короля їхньої кодифікації з метою усунення плутанини і протиріч у законодавстві. У зв'язку з цим відомий юрист Бріссон підготував велику компіляцію, складену на основі чинного королівського законодавства. Ця компіляція, відома під назвою Кодекс Генріха III, була опублікована в 1587 р. як приватний твір, але мала великий авторитет у судах. В другій половині XVII і в XVIII ст., особливо за короля Людовіка XIV, кодифікаційні роботи піднімаються на вищий рівень. Під керівництвом Кольбе-ра була створена спеціальна Рада з реформи законодавства. У цей час видається серія королівських законів (так званих великих ордонансів), які по суті кодифікують правові норми в галузі кримінального права і процесу, торговельного і морського права, заповітів тощо. Однак законодавчі акти королів, що торкнулися порівняно невеликого кола суспільних відносин, пов'язаних головним чином з публічним порядком, не могли надати французькому праву системності.
Додатковим і порівняно менш важливим джерелом французького середньовічного права виступала судова практика парламентів, особливо Паризького. З багатьох питань, зокрема пов'язаних із застосуванням кутюмів, рішення парламентів, винесені в окремих справах, набували нормативно-обов'язкової сили.