21. Основні риси Афінського права.

Джерела афінського права. Закони Драконта

Афінське право було найбільш розвинутою у Стародавній Греції системою рабовласницького права, що помітно вплинула па правові системи інших полісів, особливо тих, які входили до складу Афінського морського союзу.

Як і в піших грецьких містах-державах, найдавнішим джерелом права були звичаї. У VIII—VII ст. до н. е. в процесі становлення класового суспільства і держави багато старих звичаїв отримують нове тлумачення (насамперед на користь евпатридів) у рішеннях apeonara й архонтів. З кінця VII ст. до н. е. основним джерелом права стає законотворча діяльність верховних органів держави, хоча правові звичаї продовжують відігравати важливу роль.

Законодавча діяльність пов'язується з іменами Драконта і Солона. Закони, приписувані Драконту, відносять до 621 р. до н. е. Не виключено, що й сам Драконт був міфічною особою. До нас закони Драконта не дійшли, проте з повідомлень давніх авторів відомо, що вони санкціонували низку правових звичаїв, встановлюючи жорстокі покарання. Так, смертною карою каралися не тільки святотатство і умисне вбивство (неумисне каралося вигнанням), а й крадіжка овочів, неробство. Характерним є те, що такий пережиток родовою устрою, як кровна помста, був заборонений. Законодавство Солона, яке відносять до 594 р. до н. е., зачіпало широке коло питань, пов'язаних з організацією державної влади і регулюванням нових цивільно-правових відносин (боргова реформа, зкріплення приватної власності на землю та ін.).

Активна законодавча діяльність в Афінах у V-IV ст. до н. е. привела до накопичення великого законодавчого матеріалу, іноді суперечливого і в цілому невпорядкованого. Від законів відрізнялися прийняті народними зборами настанови (псефіз-ми), які стосувалися окремих осіб, але іноді містили загальні правові норми, як і закони. Однак основні інститути права в Афінах не були розроблені у законодавстві достатньо повно. Багато з них зберегли ті чи інші пережитки родового устрою.

Право власності

У афінському праві розрізнялися володіння (як фактичне володіння майном) і власність (як володіння з правом розпорядження). Самого ж поняття права власності як абсолютного права особи ще не було. На відміну від Спарти колективна власність панівного класу мала обмежене поширення. До неї належали державні маєтки і копальні, храмове майно тощо. Крім державної землі, яка здавалася переважно в оренду, існували громадські землі філ та демів. Майно, яке перебувало у приватній власності, поділялося на «видиме» (земля, будинок, раби тощо) і «невидиме» (здатне «ухилятися» від оподаткування і конфіскації — гроші, коштовності).

Міждержавною і приватною земельною власністю існував органічний зв'язок. Земельна власність мала подвійну Форму — приватна власність на землю вважалася такою, що походить від державної, а державна існувала і у формі приватної власності. Тому незважаючи на остаточне утвердження з часів Солона приватної власності, вона ще мала відбитки попередніх колективістських уявлень про спільність майна і вважалася такою, що надана державою. Так, архонти, вступаючи на посаду, щорічно оголошували про збереження за громадянами належного їм майна. Сама назва земельних ділянок походила від слова «жереб» (клерос), тобто ділянка, отримана від общини в результаті жеребкування, Істотним обтяженням, яке лежало на приватній власності, був обов'язок заможних громадян влаштовувати за свій рахунок пишні святкування (літургії) для афінян. Розмір витрат на літургію визначався багатством зобов'язаної особи. Під час війни на багатих покладалася і триєрархія — обов'язок споряджати за свій рахунок військовий корабель.

Зобов'язальне право

Афінське право розрізняло зобов'язання за договорами і зобов'язання, пов'язані із завданням шкоди («вільні»; «невільні» зобов'язання). Підставою виникнення договорів вважалася домовленість сторін, яка не потребувала особливих формальностей. Але найважливіші договори укладались, як правило, у письмовій формі. Залежно від характеру договору відповідний документ підписувався або обома сторонами (договір купівлі-продажу) або однією (зобов'язаною) стороною (договір позики).

Виконання договору забезпечувалося завдатком, поручительством третіх осіб та заставою (до реформ Солона договір позики забезпечувався і самозаставою боржника). Якщо від виконання договору відмовлявся покупець, він втрачав свій завдаток, продавець же був зобов'язаний повернути подвійну суму завдатку. У разі поручительства матеріальні гарантії виконання договору брали на себе треті особи. Заставлені рухомі речі перебували у володінні кредитора, який міг їх продати, якщо боржник не виконав зобов'язання. Особливе значення в історії Афін мала застава землі (іпотека). При іпотеці заставлена земля запишалася у володінні і користуванні боржника, позбавленою, однак, права розпоряджатися нею. У разі невиконання— зобов'язання боржником земля переходила до кредитора.

Серед договорів важливе місце посідали купівля-продаж, яка набула значного поширення у зв'язку з широким розвитком торгівлі як у самій Греції, так із сусідніми країнами; позика, в тому числі у лихварів піл великі відсотки (до 20 %); майновий найм рухомості (в тому числі рабів) і нерухомості (особливо будинків метеками, які зовсім не мали або мали обмежене право придбавати будинки); особистий найм та ін. Зокрема був відо- мий і договір товариства, за яким кілька осіб вносили кошти в загальне майно для досягнення тієї чи іншої мети (торговельні, релігійні та інші товариства). Доходи та збитки товариства розподілялися між його учасниками так, як це було обумовлено договором, або пропорційно до зробленого внеску.

Зобов'язання із заподіяння шкоди виникали у разі завдання збитків майну (пошкодження чи знищення майна, спричинення збитків тощо). Вони мали наслідком відшкодування збитків. Шкода, заподіяна свідомо, відшкодовувалася у подвійному розмірі. Відповідальність виникала і тоді, коли шкода була результатом дій підвладних осіб дітей, рабів. В останньому випадку раб міг бути переданий потерпілому як компенсація за завдані збитки. У разі заподіяння шкоди особі (а в деяких випадках і майну) виникала відповідальність за злочин.

Сімейне і спадкове право

Дружина для афінянина була (крім народження дітей) старшою служанкою. Афіняни зазвичай вихвалялися тим, що їхні дружини виходять на вулицю не інакше як по великих святах (тобто ідучи до храму), що їх дружини так добре виховані, що соромляться дивитися на будь-кого стороннього, у тому числі родичів. Дружина жила в особливій половині будинку. За словами Платона. вона була господинею човника і прялки. Недарма прялку їй кладуть у могилу. Думка жінки так, мало важить, що її можуть не питати ні тоді, коли видають заміж, ні тоді, коли вона є дівчиною, ні тоді, коли вона стає вдовою.

Шлюбний договір був справою батька нареченої. Після весілля законним представником дружини стає чоловік. Щоб розлучитися з дружиною, йому достатньо було взяти свідків.

Закон суворо вимагав від дружини доброчесності, але не перешкоджав чоловікові мати коханок. Невірну дружину дозволялося просто вигнати з дому, а придане присвоїти. У своєму подальшому житті ця жінка не могла ні прикрашатися, ні входити до храмів. Інакше будь-хто міг порвати на ній одяг, зняти прикраси, побити.

Право на спадщину мали лише сини, вони ділили майно у рівних частках. Вільне розпорядження спадкоємця майном могло мати місце в чітко обумовлених випадках. За наявності законних дітей чоловічої статі свобода заповіту, як правило, не допускалася. Якщо не було синів, спадкували дочки, яких так і звали: «дочки-спадкоємниці». Держава брала на себе турботи, пов'язані з їх заміжжям. Щоб їхнє майно не перейшло у власність іншого роду, чоловіком дочки-спадкоємниці ставав, певно, найближчий родич з боку батька.

Кримінальне право і судочинство

Кримінальне право Афін зберігає ще багато рис додержавної епохи, включаючи (у деяких випадках) кровну помсту і самосуд.

Справи про поранення, ушкодження, образи, крадіжки, а також усі справи про убивства і перелюбство могли бути предметом розгляду в суді не інакше, ніж за заявою заінтересованої сторони. Образа і навіть убивство посла вважалися злочином проти релігії: особа посла перебувала під захистом богів.

Серед державних злочинів найтяжчими вважалися: державна зрада, посягання на демократичний устрій правління і безвірство. Винні у цих злочинах каралися смертною карою або вигнанням. Відомий афінський філософ Сократ був засуджений до страти за обвинуваченням у безвірстві. Філософ Анаксагор був вигнаний, бо насмілився стверджувати, що сонце — це не Аполлон, а розпечена куля.

Розрізнялися, як вже зазначалося (див. закони Драконта), вбивство умисне, яке тягло за собою страту, і вбивство з необережності або випадкове, покаранням за яке було вигнання з держави. Нічний злодій міг бути вбитий на місці злочину. Тюремне ув'язнення було лише попереднім. Тюрмами, як зазначає Плутарх, слугували підземелля без вікон і дверей, туди не проникали ні світло, ні повітря. Широко застосовувалися покарання, які безчестять, або позбавлення прав громадянства.

Смертна кара здійснювалася у різні сподоби, серед яких найгуманнішим було отруєння — саме так був страчений Сократ. Мету покарання вбачали у спричиненні страждання, мук. Визначення міри покарання залежало від тяжкості злочину, а також від таких характеристик участі у злочинному діянні, як приготування, замах, підбурювання.

Судочинство. Розгляду справи в афінському суді передувало попереднє слідство. Обвинувач і обвинувачений могли давати показання, вимагати допиту свідків, надавати речові докази. Показання запечатувалися у спеціальну посудину і у такому вигляді подавалися до суду.

Основним моментом судового слідства були промови сторін. Сторони зазвичай вимагали прочитання показань, які були дані на попередньому слідстві, або оголошення відповідного закону. «Прочитай показання такого-то», «прочитай закон» — говорили вони секретареві суду.

Скласти судову промову було не просто. Адвокатури в нашому розумінні не було. Треба було навіть приховувати допомогу кваліфікованої особи. Однак вона була необхідною. Написану ким-небудь промову вчили напам'ять. Вимагалося, щоб у ній не було непотрібних прикрас, вона мала бути насичена фактами, а головне — мати логічні висновки. Завершення промови до спливу встановленого регламенту вважалося ознакою правоти та щирості. Час, що залишався, надавався супернику.

Судді-присяжні вислуховували доводи сторін і свідків. Головуючий робив висновки і наставляв суддів.

Спочатку вирішувалося питання про винність особи («винна» — «невинувата»). Якщо постанова присяжних була обвинувальною, переходили до вибору покарання. Пропонувати його дозволялося і обвинувачу і обвинуваченому. Голосування було таємним.

Особливою урочистістю відзначався процес в ареопазі. Судили вночі, щоб судді не бачили облич (недарма богиню правосудця Феміду зобразили із зав'язаними очима). Присягали на освячених нутрощах тварин. Камінь, на якому стояв обвинувач, називали каменем непрощення, камінь обвинуваченого — каменем образи. Вирок постановлявся на третій день. До його обнародування обвинувачений міг уникнути покарання, покинувши країну.