28. Джерела Римського права класичного періоду (преторське право і право народів).

На новому етапі історії римського права, як і раніше, важливу роль відігравали закони, але найбільш характерним джерелом права в цей час стають едикти преторів, на базі яких поряд з цивільним (як і раніше шанованим, але дедалі менш застосовуваним) правом виникають дві нові і зовсім самостійні правові системи: преторське право (ius praetorium) і «право народів» (ius gentium). Обидві ці системи були результатом правотворчої діяльності преторів. Отже, в Римі виникла складна (по суті потрійна) система джерел права.

Вступаючи на посаду, претор оприлюднював свій едикт, у якому містилися юридичні формули, за допомогою яких він мав намір підтримувати порядок і вершити суд. Ці формули істотно відхилялися від норм цивільного права, хоча формально претор повинен був діяти в його межах. Положення, що містилися в едиктах, самі не мали сили закону, але були обов'язковими, оскільки підтримувалися преторською владою. Сам претор був зобов'язаний дотримуватися свого едикту, термін дії якого спливав через рік. Наступний претор, як правило, лише дещо змінював едикт свого попередника, вносячи до нього нові положення (ediktum novum) і відкидаючи застарілі. Але оскільки основна частина едикту зберігалася, преторське право завдяки гнучкості і пристосовуваності характеризувалося певною спадковістю і стабільністю.

Особливу роль у розвитку права в класичний період відіграли едикти претора перегринів, посада якого була введена в 242 р. до н. е. Останній регулював відносини між римськими громадянами й іноземцями (перегринами), а тому взагалі не був зв'язаний нормами цивільного права. У своїй правотворчості (видаючи едикт) він мав велику свободу розсуду, міг у своїх правоположеннях посилатися на «справедливість» чи на «природний розум» (naturalis ratio). Створене преторами перегринів «право народів» було не міжнародним, а внутрішньодержавним, тобто римським правом, причому його найбільш розвиненою і досконалою частиною.

29. Законодавство римських імператорів класичного періоду — найважливіше джерело права (едикти, рескрипти, декрети, мандати).

З встановленням імперії поступово змінилося і становище преторів у політичній системі Риму. Формально претори зберігали право на видання едикту, але їхня активна правотворчість суперечила самовладдю імператорів, що на той час зростало. Тому вже в І ст. н. е. претори взяли за правило повністю копіювати едикт свого попередника. Отже, зміст едикту ставав незмінним, і він не породжував нових норм права. У зв'язку з цим імператор Адріан вирішив упорядкувати преторське право, доручивши цю роботу відомому юристу Юліану (між 125 і 138 рр. н. е.). Складений останнім едикт (відомий як едикт Юліана) був офіційно схвалений сенатус-консультом і одержав назву «вічного едикту» (ediktum perpetum). Він став обов'язковим для всіх наступних магістратів. З цього часу преторський едикт по суті «застигає» і перестає бути джерелом нових правових норм.

Уже в перші роки імперії зменшується значення народних зборів, які до кінця І ст. н. е. вкрай рідко приймали нові закони, а потім взагалі були позбавлені цього права. За імператорів знову зросло значення сенатус-консультів, які у попередній період (в епоху пізньої республіки) не мали правової сили. У першій половині І ст. н. е. сенатус-консульти зазвичай не мали санкцій, але вони набували обов'язкової сили завдяки едикту претора. Але Адріан знову повернув сенату законодавчу функцію, і сенатус-консульти почали виступати як закон. Їх роль як джерела права зросла, оскільки вони складалися від імені принцепса і часто називалися його іменем.

Поступово зміцнювалася та розширювалася і самостійна законодавча влада імператорів. Спочатку імператорські закони (конституції) розглядалися як результат делегації влади з боку народних зборів, але в II ст. н. е. юристи обгрунтували положення, відповідно до якого римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. На цей час законодавство імператорів перетворюється на найважливіше джерело права. Закони імператорів, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на всій території Римської держави і не були обмежені територією міста чи окремої провінції.

Акти імператорської влади (конституції) поділялися на такі основні види:

• едикти — загальні положення, засновані на владі «імперіум», а тому юридично обов'язкові лише за життя того чи іншого імператора. Але вже з II ст. їх починають дотримуватися і його спадкоємці;

• рескрипти — відповіді або поради імператора окремим особам чи магістратам, що потребують консультації з правових питань;

• декрети - рішення, винесені імператором у судових справах, на основі яких склалася самостійна імператорська юриспруденція;

• мандати — інструкції, адресовані правителям провінцій, що у ряді випадків містили також норми цивільного або кримінального права, які застосовувалися і до перегринів.

Спочатку конституції імператорів стосувалися лише питань публічного порядку (організації адміністрації, злочинів тощо), але поступово вони дедалі більше охоплювали всі сфери правового регулювання. Багато з вироблених в імператорську епоху форм правових актів мали у подальшому значний вплив на законодавчу техніку феодальних монархій.