- •Контрольні питання з Історії держави і права зарубіжних країн для студентів і курсу усіх форм навчання Частина і
- •1. Предмет і метод науки історії держави і права зарубіжних країн та її місце в системі юридичних наук.
- •2. Специфічні риси політичної організації давньосхідних суспільств (Східна деспотія).
- •3. Державний лад Вавилона в часи Хаммурапі.
- •4. Загальна характеристика Законів царя Хаммурапі, їхня структура.
- •5. Правовий статус основних груп населення за Законами царя Хаммурапі.
- •6. Регулювання майнових відносин за Законами царя Хаммурапі.
- •7. Злочин і покарання за Законами царя Хаммурапі.
- •8. Суспільний і державний лад Стародавнього Єгипту.
- •9. Основні джерела для вивчення історії Індії із середини II - до середини I тисячоріччя до н. Е.
- •10. Державний лад Стародавньої Індії і положення індійських царів в імперії Маур’їв.
- •11. Загальна характеристика Законів Ману.
- •12. Регулювання майнових відносин за Законами Ману.
- •13. Злочин і покарання за Законами Ману.
- •14. Основні риси суспільного і державного ладу Стародавнього Китаю. Реформа Шан Яна.
- •15. Джерела й основні риси права Стародавнього Китаю.
- •16. Утворення Афінської держави. Реформи Тесея.
- •17. Реформи Солона і Клісфена в Афінах. Плутарх про реформи Солона. Аристотель про реформи Клісфена.
- •18. Державний лад Афін у V–IV ст. До н. Е. Реформи Ефіальта і Перикла.
- •19. Рабовласницька демократія в Афінах у V ст. До н. Е. Народні збори. Рада п’ятисот. Геліея.
- •20. Суспільний і державний лад Спарти.
- •21. Основні риси Афінського права.
- •22. Періодизація історії держави і права Риму.
- •23. Виникнення держави в Стародавньому Римі. Реформи Сервія Туллія.
- •24. Правове положення населення Римської республіки.
- •25. Державний лад Римської республіки.
- •26. Характеристика принципату і домінату як двох етапів в історії Римської імперії.
- •27. Джерела Римського права найдавнішого періоду.
- •28. Джерела Римського права класичного періоду (преторське право і право народів).
- •29. Законодавство римських імператорів класичного періоду — найважливіше джерело права (едикти, рескрипти, декрети, мандати).
- •30. Джерела Римського права посткласичного періоду (Інституції Юстиніана, Дигести, Кодекс).
- •31. Зобов’язальне право класичного і посткласичного періодів Риму. Розподіл договорів на основні групи.
- •32. Публічне і приватне право класичного і посткласичного періодів Риму.
- •33. Право приватної власності за Законами XII таблиць.
- •34. Делікти за Законами XII таблиць.
- •35. Манципація — спосіб відчуження речей за Законами XII таблиць.
- •36. Сільські сервітути за Законами XII таблиць.
- •37. Нексум — договір позики в Римі за Законами XII таблиць.
- •38. Злочин і покарання в Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.
- •39. Процес у Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.
- •40. Ранньофеодальна франкська монархія. Реформи Карла Мартелла.
- •41. Державний лад франків при Меровінгах.
- •42. Походження Салічної правди і її загальна характеристика.
- •§ 1. Якщо хтось вкраде молочне порося і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.
- •§ 4. Якщо хтось вкраде річну свиню і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол., не враховуючи вартості вкраденого і відшкодування збитків.
- •§ 3. Якщо ж до переселенця протягом 12 місяців не буде ви сунуто протесту, він має залишитися недоторканним, як й iнші сусіди.
- •43. Злочин проти особистості по Салічній правді.
- •§ 2. Якщо ж вбитий не перебував на королівській службі, вбивця засуджується до сплати 24 тис. Ден., що становить 600 сол.)
- •§ 2. Якщо ж у нього покалічена рука залишиться висіти, засуджується до сплати 2 тис. 500 ден., що становить 62,5 сол.
- •§ 3. Якщо хтось відірве великий палець на руці або на нозі, засуджується до сплати 2 тис. Ден., що становить 50 сол.
- •§ 5. Якщо ж хтось відірве другий палець, саме той, яким натягують лук, засуджується до сплати 1 тис. 400 ден., що становить 35 сол.
- •§ 1. Якщо хтось назве іншого виродком, засуджується до сплати 3 сол.
- •44. Судовий процес у Франкській державі.
- •§ 2. Якщо ж хтось, викликавши іншого до суду, сам не з'явиться і якщо його не затримає будь-яка законна перешкода, засуджується до сплати 15 сол. На користь того, кого він викликав до суду.
- •§ 4. Якщо ж відповідач буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаний до суду).
- •45. Виникнення і розвиток сеньйоральної монархії у Франції. Реформи Людовіка IX.
- •46. Станово-представницька монархія у Франції в XIV–XV ст. Генеральні штати.
- •47. Зміни в правовому положенні станів у період абсолютної монархії у Франції.
- •48. Джерела феодального права у Франції.
- •49. Джерела права на півдні Франції (рецепція римського права, міське право, канонічне право, королівське законодавство).
- •50. Основні риси права феодальної власності на землю у Франції.
- •51. Державна регламентація виробництва і торгівлі у Франції в період абсолютизму.
- •52. Сімейне і спадкове право у Франції в XVI–XVII ст. (майорат).
- •53. Каральний характер кримінального права у Франції в XVI–XVII ст.
- •54. Судовий процес феодальної Франції.
- •55. Утворення і розвиток ранньофеодальної держави в Англії.
- •56. Норманське завоювання і його вплив на суспільний лад Англії в XI–XIII ст. Реформи Генріха II.
- •57. Утворення станово-представницької монархії в Англії. Виникнення парламенту.
- •58. Прийняття Великої хартії вольностей 1215 р. В Англії і її основні положення.
- •59. Абсолютна монархія в Англії і її особливості.
- •60. Правове положення різних груп населення Англії по Великій хартії вольності 1215 р.
- •61. “Загальне право” і судовий прецедент у феодальному праві Англії.
- •62. “Суди справедливості” і “право справедливості” у феодальному праві Англії.
- •63. Злочин і покарання за феодальним правом Англії.
- •64. Становлення і розвиток ранньофеодальної держави в Німеччині. “Священна Римська імперія”.
- •65. “Золота булла” 1356 р., видана німецьким імператором і чеським королем Карлом IV.
- •66. Органи станового представництва в Німеччині (рейхстаг і ландтаг).
- •67. Особливості абсолютизму в Німеччині.
- •68. Саксонське і Швабське зерцала.
- •69. “Кароліна” як найважливіше джерело права феодальної Німеччини в XVII ст.
- •70. Еволюція суспільного і державного ладу Візантії. Імператор і центральний державний апарат.
- •71. Загальна характеристика і джерела права у Візантії.
- •72. Кодификація Юстиніана у Візантії.
- •73. Роль Еклоги у Візантійський судах.
- •74. Законотворча діяльність візантійських імператорів македонської династії (іконопочитателів) Василя I і Лева VI. Прохірон.
- •75. Виникнення феодальної держави в Болгарії. Закон Судний людям.
- •76. Виникнення Сербської держави. Законник Стефана Душана.
- •77. Виникнення і розвиток Арабського халіфату.
- •78. Особливості суспільного і державного ладу Арабського халіфату.
- •79. Джерела мусульманського права. Коран, Суна, Іджма, Фетва, Кияс, Фірмани.
- •80. Право власності за мусульманським правом.
- •81. Шлюбно-сімейне і спадкове право за мусульманськими законами.
- •82. Злочин і покарання за мусульманським правом.
- •83. Особливості розвитку феодальної держави в Китаї.
- •84. Джерела права феодального Китаю.
- •85. Особливості розвитку феодального суспільства і держави в Японії.
- •86. Джерела права феодальної Японії.
- •87. Передумови утворення Російської централізованої держави. Місце церкви в цьому процесі.
- •88. Правове положення населення Росії в XV ст. Розвиток процесу покріпачення селянства.
- •89. Формування і зміцнення самодержавної влади в Московській державі. Боярська дума.
- •90. Розвиток російського феодального права. Судебники 1497 р. І 1550 р. Загальна характеристика.
- •91. Форми феодальної власності на землю за Судебниками 1497 р. І 1550 р.
- •92. Злочин і покарання по Судебниках 1497 р. І 1550 р.: поняття, види.
- •93. Станово-представницька монархія в Росії. Земські собори: склад, компетенція.
- •94. Соборне уложення 1649 р.: історія прийняття, джерела.
- •Глава XI "Суд про селян" встановлює повне і загальне закріпачення селян.
- •95. Правове положення населення за Соборним уложенням 1649 р.
- •Глава XVI Соборного уложення узагальнила всі існуючі зміни у правовому статусі помісного землеволодіння:
- •96. Злочин і покарання за Соборним уложенням 1649 р.
- •Глава XXII Соборного уложення, "Указ, за які провини кому чинити смертна кара, і за які провини смертю не стратити, а чинити, покарання" передбачає покарання за злочин проти особистості.
41. Державний лад франків при Меровінгах.
На величезній території Римської імперії було розсіяно безліч варварських племен: готи, франки, бургунди, алемани, англосакси та ін.
Римляни дедалі частіше використовували германців як найманих солдатів і поселяли їх на своїх кордонах. У V ст. вищі звання римських магістратів почали носити вожді варварських племен, що очолювали союзні Риму армії, які уклали угоду про перехід під владу Риму.
Занепад імператорської влади, зростаюча непопулярність римського правління створювали сприятливі умови королям — союзникам Риму для розширення повноважень, для задоволення їхніх політичних претензій. Вони часто з посиланням на імператорське доручення присвоювали всю повноту влади, стягували податки з місцевого населення тощо.
Вестготи, наприклад, поселені Римом як його федерати у 412 р. в Аквітанії (Південна Франція), згодом розширили територію свого Тулузького королівства за рахунок територіальних завоювань, визнаних у 475 р. римським імператором. У 507 р. це королівство було підкорене франками. У 476 р. влада в Західній Римській імперії була захоплена одним з варварських воєначальників Одоакром. Він був убитий у 493 р. засновником королівства остготів Теодоріхом І, який установив своє одноособове правління у всій Італії. Це королівство занепало в 555 р. Виникали і поглиналися в результаті кривавих війн, міжусобиць і інші «племінні держави» варварів.
Але особливу роль у Західній Європі судилося відіграти салічним (приморським) франкам, які входили до союзу германських племен, що склався в III ст. на північно-східному кордоні Галлії, провінції Римської імперії.
Салічні франки на чолі зі своїм вождем Хлодвігом (481-511 pp.) у результаті переможних війн у Галлії, іноді в протиборстві, іноді в союзі з Римом, створюють велике королівство, що простиралося на 510 р. від середньої течії Рейну до Піренеїв. Хлодвіг же, утвердившись як представник римського імператора, стає володарем земель, повелителем єдиного, уже не племінного, а територіального королівства. Він набуває право диктувати власні закони, стягувати податки з місцевого населення та ін.
Галлія, однак, ще довго перебувала під владою Східної Римської імперії (Візантії). Тільки в VIII ст. титул римського імператора був присвоєний франкському королю Карлу Великому. Завдяки впливу Риму і римської християнської церкви Галлія всупереч географічній роздробленості зберігала протягом століть своєрідну єдність, перетворившись в ході тривалого еволюційного процесу на ту Франконію, що стала прародителькою майбутньої Франції і Німеччини, а також територіальною першоосновою розвитку західної християнської цивілізації.
Завойовницькі війни франків прискорили процес створення Франкської держави. Глибинні ж причини становлення франкської державності коренилися в розпаді франкської вільної общини, у її класовому розшаруванні, що почалося ще в перших століттях нової ери.
Держава франків за своєю формою була ранньофеодальною монархією. Вона виникла в перехідному від общинного до феодального суспільстві, що уникло у своєму розвитку стадії рабовласництва. Це суспільство характеризується багатоукладністю (поєднанням рабовласницьких, родоплемінних, общинних, феодальних відносин), незавершеністю процесу створення основних класів феодального суспільства. З огляду на це ранньофеодальна держава несе на собі значний відбиток старої общинної організації, установ племінної демократії.
Держава франків пройшла у своєму розвитку два основних періоди (з кінця V до VII ст. і з VIII до середини IX ст.). Межа, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій (на зміну Меровінгам прийшли Каролінги). Вона стала початком нового етапу глибокої соціально-економічної і політичної перебудови франкського суспільства, у ході якої поступово складалася власне феодальна держава у формі сеньйоріальної монархії.
В другому періоді в основному завершується створення великої феодальної земельної власності, двох основних класів феодального суспільства: замкненого, ієрархічно у подвійному підпорядкуванні, пов'язаного васально-ленними узами класу феодалів, з одного боку, і експлуатованого ним залежного селянства — з іншого. На зміну відносній централізації ранньофеодальної держави приходить феодальна роздробленість.
В V—VI ст. у франків збереглися ще общинні, родові зв'язки, відносини експлуатації серед самих франків не були розвинені, нечисленною була і франкська служива знать, яка сформувалася у правлячу верхівку в ході військових походів Хлодвіга.
Найбільш яскраво соціально-класові розбіжності в ранньокласовому суспільстві франків, як свідчить Салічна правда — правова пам'ятка франків, що відноситься до V ст., виявлялися у становищі рабів. Рабська праця, однак, не набула значного поширення. Раб, на відміну від вільного общинника-франка, вважався річчю. Його крадіжка прирівнювалася до крадіжки тварини. Шлюб раба з вільним спричиняв втрату останнім волі.
Салічна правда вказує також на наявність у франків інших соціальних груп: служива знать, вільні франки (общинники) і напіввільні селяни (літи). Розбіжності між ними були не стільки економічними, скільки соціально-правовими. Вони були пов'язані головним чином з походженням і правовим статусом особи або тієї соціальної групи, до якої ця особа належала.
Важливим фактором, що впливав на правові розбіжності франків, була приналежність до королівської служби, королівської дружини, до державного апарату. Ці розбіжності найбільше дістали вияв в системі грошових відшкодувань, що слугували охороні життя, майнових та інших прав окремих осіб.
Поряд з рабами існувала особлива категорія осіб — напіввільні літи, життя яких оцінювалося половиною вергельду вільного в 100 солідів. Літ — це неповноправний житель общини франків, який особисто і матеріально залежить від свого господаря. Літи могли вступати в договірні відносини, обстоювати свої інтереси в суді, брати участь у військових походах разом зі своїм господарем. Літ, як і раб, міг бути відпущений на волю своїм господарем, у якого, однак, залишалося його майно. За злочин літу призначалося, як правило, таке саме покарання, що і рабу, наприклад, смертна кара за викрадення вільної людини.
Право франків свідчить і про початок майнового розшарування франкського суспільства. В Салічній правді йдеться про господарську челядь або двірських слуг-рабів (виноградарів, конюхів, свинопасів і навіть золотарів), які обслуговують господарство.
Водночас Салічна правда свідчить про достатню міцність общинних порядків, про общинну власність на поля, луги, ліси, пустища, про рівні права общинників-селян на общинний земельний наділ. Саме поняття приватної власності на землю в Салічній правді відсутнє. Вона лише фіксує зародження алоду, передбачаючи право передачі наділу в спадщину по чоловічій лінії. Подальше поглиблення соціально-класових розбіжностей у франків було безпосередньо пов'язане з перетворенням алоду на первісну форму приватної феодальної земельної власності. Алод — відчужуване, успадковуване землеволодіння вільних франків — склався в процесі розкладу общинної власності на землю. Він становив основу виникнення, з одного боку, вотчинного землеволодіння феодалів, а з іншого — земельного держання залежних від них селян.
Процеси феодалізації у франків отримали могутній імпульс у ході завойовницьких війн VI—VII ст., коли до рук франкських королів, служивої аристократії, королівських дружинників переходить значна частина галло-римських маєтків у Північній Галлії. Служива знать, зв'язана тією чи іншою мірою васальною залежністю від короля, який привласнив право розпорядження завойованою землею, стає великим власником земель, худоби, рабів, колонів. Вона поповнюється частиною галло-римської аристократії, яка переходить на службу до франкських королів.
Зіткнення общинних порядків франків і пізньоримських приватновласницьких порядків галло-римлян, співіснування і взаємодія різних за характером суспільних укладів прискорило створення нових, феодальних відносин. Вже в середині VII ст. у Північній Галлії починає складатися феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську (домен) і селянську (держання). Розшарування «рядових вільних» у період завоювання Галлії відбувалося й у силу перетворення общинної верхівки на дрібних вотчинників за рахунок присвоєння общинної землі.
Процеси феодалізації в V—VII ст. на півдні Галлії не одержали настільки бурхливого розвитку, як на півночі. У цей час розміри франкської колонізації тут були незначні, зберігалися великі маєтки галло-римської знаті, продовжувала широко використовуватися праця рабів і колонів, але глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок повсюдного зростання великого церковного землеволодіння.
V—VI ст. у Західній Європі були відзначені початком могутнього ідеологічного наступу християнської церкви. Служителі десятків монастирів, храмів, які знову виникали, виступали з проповідями про людське братерство, про допомогу бідним і стражденним, про інші моральні цінності.
Населення Галлії під духовним впливом священнослужителів, очолюваних єпископами, почало усе більше сприймати християнські догмати, ідею спокути, покладаючись на заступництво святих отців заради отримання прощення при переході в інший світ. В епоху нескінченних воєн, руйнувань, повсюдного насильства, хвороб, в умовах домінування релігійної свідомості увага людей, природно, концентрувалася на таких питаннях, як смерть, посмертний суд, відплата, пекло і рай.
Страх перед чистилищем і пеклом церква почала використовувати у своїх корисливих інтересах, збираючи і накопичуючи за рахунок і правителів, і простих людей численні пожертвування, у тому числі і земельні. Збільшення обсягів церковного землеволодіння почалося з земельних відмов церкви від Хлодвіга.
Зростання ідеологічної й економічної ролі церкви не могло рано чи пізно не виявитися в її владних домаганнях. Однак церква в цей час ще не була політичним утворенням, не мала єдиної організації. Вона являла собою деяке духовне співтовариство людей, кероване єпископами, з яких за традицією найважливішим вважався єпископ Риму, що одержав згодом звання папи римського.
У діяльність церкви як «христових намісників» на землі дедалі більше втручалися і королі, які з метою зміцнення своєї вкрай нестабільної влади призначали єпископів зі своїх наближених, скликали церковні собори, головували на них, виступаючи іноді і з проблем богослов'я. У 511 р. на скликаному Хлодвігом Орлеанському церковному соборі було прийняте рішення, що жоден мирянин не може бути введений у церковний сан без королівського дозволу. Наступним рішенням Орлеанського церковного собору в 549 р. було остаточно закріплене право королів контролювати призначення єпископів.
Це був час дедалі тіснішого переплетіння світської і релігійної влади, коли єпископи й інші релігійні діячі засідали в урядових органах, а цивільна адміністрація на місцях здійснювалася єпархіальними управліннями. За Дагобера І на початку VII ст. відправлення церковних функцій стало невід'ємною частиною шляху до пошани, пройшовши який наближені короля ставали місцевими правителями — графами і єпископами одночасно; частими були випадки, коли єпископи управляли містами і сільськими поселеннями навколо, карбували гроші, збирали податі з земель, що підлягали оподаткуванню, контролювали ринкову торгівлю та ін.
Самі ж єпископи, володіючи великими церковними господарствами, почали посідати усе більш високі місця у феодальній ієрархії, чому сприяли і незаборонені шлюби священиків з мирянами, представниками феодальної верхівки.
Бурхливим зростанням феодальних відносин характеризуються VII—IX ст. У цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, шо призвів до повсюдного утвердження великої феодальної земельної власності, до втрати общинником землі і волі, до посилення приватної влади феодальних магнатів. Цьому сприяли деякі історичні чинники. Зростання великого землеволодіння, що почалося з VI—VII ст. і супроводжувалося суперечками між землевласниками, виявило усю слабкість королівства Меровингів, у якому то тут, то там виникали внутрішні кордони в результаті виходу з підпорядкування місцевої знаті або опору населення стягуванню податків. До того ж до кінця VII ст. франки втратили ряд земель і реально займали територію між Луарою і Рейном.
Однією зі спроб вирішити проблему зміцнення державної єдності в умовах повсюдної непокори центральній владі став церковний собор «прелатів і знатних людей», що пройшов у Парижі в 614 р. Едикт, прийнятий собором, закликав до «покладення краю заколотам і нахабним вилазкам зловмисників», загрожував покаранням за розкрадання і зловживання владою чиновникам, збирачам податків на торгових місцях, але водночас обмежував і право цивільних суддів і збирачів податків на церковних землях, закладаючи в такий спосіб законодавчі підвалини їхнього імунітету. До того ж за рішенням собору єпископи повинні були надалі обиратися «духовенством і народом», за королем зберігалося лише право схвалювати результати виборів.
До ослаблення влади франкських королів призвело насамперед виснаження їх земельних ресурсів. Лише на основі нових наділень, надання нових прав землевласникам, встановлення нових сеньйоріально-васальних зв'язків могло відбутися в цей час посилення королівської влади і відновлення єдності франкської держави. Таку політику і почали проводити Каролінги, які фактично правили країною ще до переходу до них королівської корони в 751 р.