- •Контрольні питання з Історії держави і права зарубіжних країн для студентів і курсу усіх форм навчання Частина і
- •1. Предмет і метод науки історії держави і права зарубіжних країн та її місце в системі юридичних наук.
- •2. Специфічні риси політичної організації давньосхідних суспільств (Східна деспотія).
- •3. Державний лад Вавилона в часи Хаммурапі.
- •4. Загальна характеристика Законів царя Хаммурапі, їхня структура.
- •5. Правовий статус основних груп населення за Законами царя Хаммурапі.
- •6. Регулювання майнових відносин за Законами царя Хаммурапі.
- •7. Злочин і покарання за Законами царя Хаммурапі.
- •8. Суспільний і державний лад Стародавнього Єгипту.
- •9. Основні джерела для вивчення історії Індії із середини II - до середини I тисячоріччя до н. Е.
- •10. Державний лад Стародавньої Індії і положення індійських царів в імперії Маур’їв.
- •11. Загальна характеристика Законів Ману.
- •12. Регулювання майнових відносин за Законами Ману.
- •13. Злочин і покарання за Законами Ману.
- •14. Основні риси суспільного і державного ладу Стародавнього Китаю. Реформа Шан Яна.
- •15. Джерела й основні риси права Стародавнього Китаю.
- •16. Утворення Афінської держави. Реформи Тесея.
- •17. Реформи Солона і Клісфена в Афінах. Плутарх про реформи Солона. Аристотель про реформи Клісфена.
- •18. Державний лад Афін у V–IV ст. До н. Е. Реформи Ефіальта і Перикла.
- •19. Рабовласницька демократія в Афінах у V ст. До н. Е. Народні збори. Рада п’ятисот. Геліея.
- •20. Суспільний і державний лад Спарти.
- •21. Основні риси Афінського права.
- •22. Періодизація історії держави і права Риму.
- •23. Виникнення держави в Стародавньому Римі. Реформи Сервія Туллія.
- •24. Правове положення населення Римської республіки.
- •25. Державний лад Римської республіки.
- •26. Характеристика принципату і домінату як двох етапів в історії Римської імперії.
- •27. Джерела Римського права найдавнішого періоду.
- •28. Джерела Римського права класичного періоду (преторське право і право народів).
- •29. Законодавство римських імператорів класичного періоду — найважливіше джерело права (едикти, рескрипти, декрети, мандати).
- •30. Джерела Римського права посткласичного періоду (Інституції Юстиніана, Дигести, Кодекс).
- •31. Зобов’язальне право класичного і посткласичного періодів Риму. Розподіл договорів на основні групи.
- •32. Публічне і приватне право класичного і посткласичного періодів Риму.
- •33. Право приватної власності за Законами XII таблиць.
- •34. Делікти за Законами XII таблиць.
- •35. Манципація — спосіб відчуження речей за Законами XII таблиць.
- •36. Сільські сервітути за Законами XII таблиць.
- •37. Нексум — договір позики в Римі за Законами XII таблиць.
- •38. Злочин і покарання в Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.
- •39. Процес у Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.
- •40. Ранньофеодальна франкська монархія. Реформи Карла Мартелла.
- •41. Державний лад франків при Меровінгах.
- •42. Походження Салічної правди і її загальна характеристика.
- •§ 1. Якщо хтось вкраде молочне порося і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.
- •§ 4. Якщо хтось вкраде річну свиню і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол., не враховуючи вартості вкраденого і відшкодування збитків.
- •§ 3. Якщо ж до переселенця протягом 12 місяців не буде ви сунуто протесту, він має залишитися недоторканним, як й iнші сусіди.
- •43. Злочин проти особистості по Салічній правді.
- •§ 2. Якщо ж вбитий не перебував на королівській службі, вбивця засуджується до сплати 24 тис. Ден., що становить 600 сол.)
- •§ 2. Якщо ж у нього покалічена рука залишиться висіти, засуджується до сплати 2 тис. 500 ден., що становить 62,5 сол.
- •§ 3. Якщо хтось відірве великий палець на руці або на нозі, засуджується до сплати 2 тис. Ден., що становить 50 сол.
- •§ 5. Якщо ж хтось відірве другий палець, саме той, яким натягують лук, засуджується до сплати 1 тис. 400 ден., що становить 35 сол.
- •§ 1. Якщо хтось назве іншого виродком, засуджується до сплати 3 сол.
- •44. Судовий процес у Франкській державі.
- •§ 2. Якщо ж хтось, викликавши іншого до суду, сам не з'явиться і якщо його не затримає будь-яка законна перешкода, засуджується до сплати 15 сол. На користь того, кого він викликав до суду.
- •§ 4. Якщо ж відповідач буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаний до суду).
- •45. Виникнення і розвиток сеньйоральної монархії у Франції. Реформи Людовіка IX.
- •46. Станово-представницька монархія у Франції в XIV–XV ст. Генеральні штати.
- •47. Зміни в правовому положенні станів у період абсолютної монархії у Франції.
- •48. Джерела феодального права у Франції.
- •49. Джерела права на півдні Франції (рецепція римського права, міське право, канонічне право, королівське законодавство).
- •50. Основні риси права феодальної власності на землю у Франції.
- •51. Державна регламентація виробництва і торгівлі у Франції в період абсолютизму.
- •52. Сімейне і спадкове право у Франції в XVI–XVII ст. (майорат).
- •53. Каральний характер кримінального права у Франції в XVI–XVII ст.
- •54. Судовий процес феодальної Франції.
- •55. Утворення і розвиток ранньофеодальної держави в Англії.
- •56. Норманське завоювання і його вплив на суспільний лад Англії в XI–XIII ст. Реформи Генріха II.
- •57. Утворення станово-представницької монархії в Англії. Виникнення парламенту.
- •58. Прийняття Великої хартії вольностей 1215 р. В Англії і її основні положення.
- •59. Абсолютна монархія в Англії і її особливості.
- •60. Правове положення різних груп населення Англії по Великій хартії вольності 1215 р.
- •61. “Загальне право” і судовий прецедент у феодальному праві Англії.
- •62. “Суди справедливості” і “право справедливості” у феодальному праві Англії.
- •63. Злочин і покарання за феодальним правом Англії.
- •64. Становлення і розвиток ранньофеодальної держави в Німеччині. “Священна Римська імперія”.
- •65. “Золота булла” 1356 р., видана німецьким імператором і чеським королем Карлом IV.
- •66. Органи станового представництва в Німеччині (рейхстаг і ландтаг).
- •67. Особливості абсолютизму в Німеччині.
- •68. Саксонське і Швабське зерцала.
- •69. “Кароліна” як найважливіше джерело права феодальної Німеччини в XVII ст.
- •70. Еволюція суспільного і державного ладу Візантії. Імператор і центральний державний апарат.
- •71. Загальна характеристика і джерела права у Візантії.
- •72. Кодификація Юстиніана у Візантії.
- •73. Роль Еклоги у Візантійський судах.
- •74. Законотворча діяльність візантійських імператорів македонської династії (іконопочитателів) Василя I і Лева VI. Прохірон.
- •75. Виникнення феодальної держави в Болгарії. Закон Судний людям.
- •76. Виникнення Сербської держави. Законник Стефана Душана.
- •77. Виникнення і розвиток Арабського халіфату.
- •78. Особливості суспільного і державного ладу Арабського халіфату.
- •79. Джерела мусульманського права. Коран, Суна, Іджма, Фетва, Кияс, Фірмани.
- •80. Право власності за мусульманським правом.
- •81. Шлюбно-сімейне і спадкове право за мусульманськими законами.
- •82. Злочин і покарання за мусульманським правом.
- •83. Особливості розвитку феодальної держави в Китаї.
- •84. Джерела права феодального Китаю.
- •85. Особливості розвитку феодального суспільства і держави в Японії.
- •86. Джерела права феодальної Японії.
- •87. Передумови утворення Російської централізованої держави. Місце церкви в цьому процесі.
- •88. Правове положення населення Росії в XV ст. Розвиток процесу покріпачення селянства.
- •89. Формування і зміцнення самодержавної влади в Московській державі. Боярська дума.
- •90. Розвиток російського феодального права. Судебники 1497 р. І 1550 р. Загальна характеристика.
- •91. Форми феодальної власності на землю за Судебниками 1497 р. І 1550 р.
- •92. Злочин і покарання по Судебниках 1497 р. І 1550 р.: поняття, види.
- •93. Станово-представницька монархія в Росії. Земські собори: склад, компетенція.
- •94. Соборне уложення 1649 р.: історія прийняття, джерела.
- •Глава XI "Суд про селян" встановлює повне і загальне закріпачення селян.
- •95. Правове положення населення за Соборним уложенням 1649 р.
- •Глава XVI Соборного уложення узагальнила всі існуючі зміни у правовому статусі помісного землеволодіння:
- •96. Злочин і покарання за Соборним уложенням 1649 р.
- •Глава XXII Соборного уложення, "Указ, за які провини кому чинити смертна кара, і за які провини смертю не стратити, а чинити, покарання" передбачає покарання за злочин проти особистості.
20. Суспільний і державний лад Спарти.
Утворення Спартанської держави
В історії Греції VI—IV ст. до н. е. найпомітнішу роль відігравали дві держави: Афіни і Спарта. В історії Афін та Спарти можна спостерігати риси, типові для історичного розвитку й інших рабовласницьких полісів античної Греції.
Територія Спарти — Лаконіка — розташована у південній частині Пелопоннеса. Це родюча долина, яка спускається до моря і зрошується річкою Еврот. З трьох боків долина оточена горними височинами; морське її узбережжя незручне для мореплавства. У глибоку давнину на території Лаконіки, як і на території суміжних з нею Арголіди і Мессенії, знаходився ряд центрів мікенської культури. В «Іліаді» згадується, що в Лаконіці існувало 12 окремих общин, підвладних легендарному цареві Менелаю. Серед цих общин була і давня Спарта. Пам'ятками мікенської культури в Лаконіці є поховання давніх Амікл (сучасне село Вафіо), визначні за багатством і художністю знайдених в них речей, та ін.
У XII—XI ст. до н. е., в час свого переселення на Пелопоннес, дорійці вторглися і в Лаконіку. Корінне ахейське населення цієї місцевості частково було знищене або поневолене переможцями, частково з ними асимілювалося, частково втекло у гори або переселилося на більш далекі території. Під час цього вторгнення вочевидь і було зруйноване давнє місто Спарта. Відоме пізніше під цією назвою місто на річці Ев-рот, судячи із розкопок, виникло пізніше, — за усіма ознаками, у IX ст. до н. е. Можливо, ця пізніша Спарта виникла внаслідок злиття двох общин — дорійської й ахейської, оскільки з двох династій, які спільно царювали в подальшому у Спарті, одна вважала себе за походженням дорійською, інша — ахейською.
Суспільний лад Спарти
У Спарті склалося своєрідне класове рабовласницьке суспільство, яке зберегло суттєві пережитки первіснообщинних відносин. Панівний клас становили спартіати. Лише вони вважалися повноправними громадянами. При збереженні спільної власності громадян на землю належність до панівного класу підтримувалася наданням кожному спартіату у користування земельного наділу (клеру) разом з прикріпленими до нього рабами (ілотами), праця яких забезпечувала існування самого спартіата та його сім'ї. Земля була поділена на 9 тисяч приблизно однакових неподільних і невідчужуваних клерів. Їх не можна було продати, подарувати, заповісти.
Жили спартіати в умовах, які нагадували своєрідний військовий табір. Їх повсякдення суворо регламентувалося. Головним обов'язком вважався військовий, до якого дітей готували із семи років. Їх віддавали на державне виховання у спеціальні школи. Особливі посадові особи (педономи) виховували у них дисциплінованість, хоробрість і беззаперечне виконання вказівок старших, розвивали силу і витривалість, навчали воєнним навичкам. Навчання закінчувалося у 20-річному віці. З 20 до 60 років спартіати несли військову службу. Дорослі чоловіки об'єднувалися у вікові та інші союзи, які визначали їх соціальний статус. Небагато громадян належало до привілейованого корпусу 300 вершників.
Для підтримання єдності спартіати повинні були брати участь у громадських трапезах (сісситіях), які влаштовувались за рахунок встановлених щомісячних внесків. Порції учасників сіс-ситій були рівними. Почесні частки отримували посадові особи. Однаковими були одяг і озброєння воїнів. Підтриманню єдності спартіатів сприяли і встановлені Лікургом правила проти розкошів. Заборонялося спартіатам і торгувати, для них спеціально встановлювалися важкі і незручні в обігу залізні монети.
Однак ці обмеження не могли запобігти майновому розшаруванню, яке підривало єдність і рівність спартіатів. Оскільки земельні наділи спадкувалися старшими синами, інші могли отримати лише виморочні наділи. Якщо таких не було, вони переходили у розряд гіпомейонів (падші люди) і втрачали право на участь у народних зборах кількість гіпомейонів неухильно зростала, а кількість спартіатів відповідно скорочувалася — з 9 до 4 тисяч на кінець IV ст. до н. е.
Періеки І — мешканці периферійних гірських неродючих районів Спарти — займали у правовому відношенні проміжне становище між спартіатами та ілотами. Вони були вільними, мали майнову правоздатність, але не користувалися політичними правами і перебували під наглядом особливих посадових осіб — гармостів. На них поширювався військовий обов'язок. Вони мали брати участь у війнах як важкоозброєні воїни. Основне заняття періеків — торгівля і ремесло. За своїм становищем вони були близькими до афінських метеків, але на відміну від останніх, вищі посадові особи держави могли стратити їх без суду.
Ілоти — поневолені мешканці Лаконії і Мессенії — були власністю держави, тобто колективною приватною власністю панівного класу. Вони надавалися у розпорядження спартіатів, обробляли їхню землю і віддавали їм близько половини врожаю (у хатніх роботах спартіати використовували рабів з військовополонених). Хоча у Спарті, як і в Афінах, експлуатація рабської праці стала основою суспільного виробництва, колективне спартанське рабоволодіння відрізнялося від класичного рабства. Ілотія була специфічною формою рабства. Ілоти жили зі своїми сім'ями на території ділянки, користувалися певною господарською самостійністю. Власник ділянки не міг вимагати від своїх ілотів поставок понад встановлену норму. Право розпоряджатися ілотами цілком належало державі і здійснювалося нею через особливих посадових осіб. Хоча власник ділянки, до якої були прикріплені ілоти, не мав права ні продати їх, ні вбити, становище ілотів під гнітом спартанської експлуатації було надзвичайно тяжким, а поводження з ними — жорстоким. Це постійно підштовхувало ілотів до повстання. Для того, щоб зменшити небезпеку повстань ілотів і придушити їх волю до опору, спартанська верхівка регулярно проводила так звані криптії — організовані масові убивства тих ілотів, які видавалися найбільш небезпечними і неблагонадійними. Ці масові знищення беззбройних ілотів розглядалися як «воєнні тренування» спартанської молоді.
Ілоти брали участь у війнах Спарти як легкоозброєні воїни. Вони могли викупитися на волю, а в усьому іншому були цілком безправними.
Державний устрій Спарти
Державний устрій рабовласницької Спарти сформувався в результаті перетворення військової демократії на державну організацію, яка зберігала деякі риси родоплемінної організації влади.
Це привело до «лікургового устрою», який склався, як зазначалося, на VI ст. до н. е. Деякі історики розглядають його як переворот, пов'язаний із завершенням завоювання Мессенії і встановленням ілотії, що вимагало консолідації общини спартіатів шляхом урівнення їх в економічному відношенні і політичних правах, перетворення її на військовий табір, який панував би над поневоленим населенням.
За формою правління Спарта перетворилася на республіку, яка набула з часом аристократичного характеру. На чолі держави стояли два архагети. У літературі їх часто називали царями, хоча навіть афінський базилевс, щодо якого термін «цар» умовний, мав більшу владу, ніж спартанські архагети. Влада архагетів, на відміну від влади родоплемінних вождів, стала спадковою, хоча це не робило її тривкою. Кожні вісім років проводилося гадання по зірках, в результаті якого архагети могли бути піддані суду або усунені з посади. Іноді вони зміщувалися без цієї процедури.
В цілому становище архагетів було почесним. Вони отримували велику частину здобичі, здійснювали жертвоприношення, входили до складу ради старійшин, чинили суд у деяких спра-вах, що мали значення для усієї общини. Спочатку найповнішою була військова влада архагетів. Їм підпорядковувалося військо, в походах вони користувалися правом життя і смерті. Однак у подальшому їхні військові повноваження були суттєво обмежені.
Рада старійшин (герусія) — орган влади, успадкований від родоплемінної організації. До складу герусії входило 28 герон-тів. які довічно обиралися народними зборами з числа знатних Спартіатів, що досягли 60-річного віку. До герусії входили й обидва архагети. Спочатку герусія розглядала питання, що виносилися на розгляд народних зборів, і тим самим мала можливість спрямовувати їх діяльність. З часом її повноваження розширилися. У разі незгоди геронтів і архагетів з рішенням народних зборів вони могли перешкодити їх рішенню, покинувши збори. Герусія брала участь у переговорах з іншими державами, розглядала кримінальні справи про державні злочини і вела судові процеси проти архагетів.
У народних зборах брали участь усі спартіати, які досяли 30 років. Спершу збори скликали архагети, вони ж у них головували. Виступати на народних зборах могли лише посадові особи чи посли іноземних держав, учасники ж зборів лише заслуховували виступи і голосували. Голосування проводилося криком, а у спірних випадках учасники зборів розходилися в різні сторони.
Скликання народних зборів (крім надзвичайних) проводилося один раз на місяць. На зборах приймалися закони, обиралися посадові особи, вирішувалися питання війни та миру, союзу з іншими державами, про спадкування посади архагета, визначалося, кому з них очолювати військо у поході тощо. У вирішенні цих питань роль зборів, з огляду на процедуру, яка існувала в них, була меншою, аніж роль народних зборів у Афінах, але все ж таки применшувати її не варто. Право обрання посадових осіб, право відхиляти внесені ними пропозиції дозволяли народним зборам якщо не контролювати їх, то принаймні впливати на них, примушувати рахуватися із собою. Лише на IV ст. до н. е. вони стають пасивними, і їхня роль зменшується.
Ефори в державній організації Спарти з'явилися з VIII ст. до н. е. в результаті гострих конфліктів між родоплемінними вождями і родовою аристократією. Остання, яка отримувала найбільшу частку воєнної здобичі і мала можливість пригноблювати вільних общинників, прагнула обмежити довічну і спадкову владу вождів, які обиралися владою на певний строк з представників аристократії. Ними стали п'ять ефорів. Вони обиралися з «достойних» на один рік, діяли єдиною колегією, яка приймала рішення більшістю голосів.
Спочатку ефори вважалися немовби помічниками архагетів та здійснювали судовий розгляд справ за майновими спорами.
Із середини VI ст. до н. е. влада ефорів помітно зросла. Вони взяли під свій контроль архагетів — у поході їх супроводжували два ефори. Ефори отримали право скликати герусію і народні збори та керувати їх діяльністю. Разом з герусією вони могли запобігти прийняттю народними зборами рішення, яке не задовольняло їх. До них перейшли питання зовнішніх відносин Спарти і внутрішнє управління країною, контроль за дотриманням спартіатами встановлених порядків, суд над ними і їх покарання, оголошення війни та миру, контроль за діяльністю інших посадових осіб, яких у Спарті було набагато менше, ніж в Афінах. Діяльність самих ефорів практично не контролювалася. Вони звітували лише перед своїми спадкоємцями. Особливе становище ефорів підкреслювалося і їх правом не брати участі в загальних трапезах і мати власний стіл.
На шляху створення державності Спарта виробила свою систему, яка відрізнялася від типової для іншої Еллади тиранії. Аристократія не була повалена, а народному правлінню було надано особливого устрою, який примирював усі інтереси всередині спартанського суспільства. Крім того, саме це суспільство було поставлене під суворий державний контроль.
Напівлегендарний цар Спарти Лікург (VIII ст. до н. е.) скористався у своїх перетвореннях досвідом давніх ахейських утворень. Першим і найважливішим із нововведень було створення ради старійшин — «у поєднанні із гарячковою і запаленою, за словами Платона, царською владою, маючи однакове з нею право голосу при вирішенні найважливіших справ, ця рада стала запорукою добробуту і розсудливості». Тим самим у новостворюваній державі повинна була встановитися рівновага між традиційною владою царів — спадкових аристократів — і владою неорганізованого натовпу, представленого народними зборами.
Другим із суттєвих перетворень був перерозподіл землі. Він мав не тільки соціальне, а й політичне значення, «щоб позбутися нахабства, злості, розкошів і ще більш загрозливих хвороб держави — багатства і бідності». За своїм задумом це був захід, подібний до тих, які проводили давньосхідні владики у періоди переходу до державної організації, щоб знизити гостроту соціального невдоволення. Для спартанців у цьому, вочевидь, і полягав шлях до соціальної згуртованості їх народу. Щоб знищити будь-яку нерівність, Лікург поширив перерозподіл і на приватну власність. Були виведені з обігу реальні гроші, які замінили непідйомною і такою, що не ходила поза Спартою, заліз ною монетою. Одним із наслідків цього було поступове зникнення крадіжок у Спарті. Але спартанці пішли далі: було передбачено існування лише найнеобхідніших ремесел і викоренення ремісницьких витворів мистецтва, які підкреслювали багатство заможних громадян. Цій же меті мали слугувати запроваджені Лікургом громадські трапези, які походили від родових бенкетів і на яких усі повинні були пригощатися звичайною їжею із звичайного посуду. Для організації цих трапез спартанці мали попередньо сплачувати невеликий податок, що був знаком добропорядного спартіата. Цілий ряд настанов спрямовувався спеціально проти розкошів. Так, наприклад, будинки належало будувати за допомогою лише сокири і пили, щоб не вдаватися до багатого оздоблення.
Закони рівності Лікург поширив і на шлюбно-сімейну сферу. Жінки були значною мірою зрівняні з чоловіками, допущені до занять спортом, військовою справою. Це мало сприяти простоті звичаїв, що, у свою чергу, сприяло б зростанню кількості шлюбів і народжуваності. Заохочувалися позашлюбні зв'язки, причому заборонялося виявляти власницькі почуття, ревнощі тощо стосовно жінок. Держава брала на себе турботу про виховання усіх без винятку дітей.
Настановами Лікурга було запроваджене єдине і обов'язкове виховання і навчання усіх спартіатів, у яких військова справа посідала головне місце. Було заборонено займатися ремеслами, мистецтвом, землеробством, торгівлею. «Нікому не дозволялося жити так, як він хоче, немов у військовому таборі; усі в місті підкорялися чітко встановленим правилам і робили ті корисні для держави справи, які були для них визначені». Спартанський спосіб життя мав охоронятися численними заборонами на спілкування з іноземцями, нововведеннями у релігійній сфері. Навіть розмовляти спартіати мали особливо: лаконічно, економлячи слова, прагнучи до нарочитої точності й образності (насправді така штучна мова також слугувала національній ізоляції від інших).
Законодавчі настанови Лікурга були викладені у так званих ретрах — відповідях оракула Аполлона на запити царя. Вони не були записаними, і їх священний зміст мав забезпечити збереження їх вимог на віки. Відповідно до задуму законодавця стабільність спартанського суспільства мала забезпечуватися і звичаями, і загальним укладом життя, і державними установами, в яких народ в цілому реалізує владу. Одна з ретр завершувалася словами: «Панування і влада нехай належать народу».