- •Контрольні питання з Історії держави і права зарубіжних країн для студентів і курсу усіх форм навчання Частина і
- •1. Предмет і метод науки історії держави і права зарубіжних країн та її місце в системі юридичних наук.
- •2. Специфічні риси політичної організації давньосхідних суспільств (Східна деспотія).
- •3. Державний лад Вавилона в часи Хаммурапі.
- •4. Загальна характеристика Законів царя Хаммурапі, їхня структура.
- •5. Правовий статус основних груп населення за Законами царя Хаммурапі.
- •6. Регулювання майнових відносин за Законами царя Хаммурапі.
- •7. Злочин і покарання за Законами царя Хаммурапі.
- •8. Суспільний і державний лад Стародавнього Єгипту.
- •9. Основні джерела для вивчення історії Індії із середини II - до середини I тисячоріччя до н. Е.
- •10. Державний лад Стародавньої Індії і положення індійських царів в імперії Маур’їв.
- •11. Загальна характеристика Законів Ману.
- •12. Регулювання майнових відносин за Законами Ману.
- •13. Злочин і покарання за Законами Ману.
- •14. Основні риси суспільного і державного ладу Стародавнього Китаю. Реформа Шан Яна.
- •15. Джерела й основні риси права Стародавнього Китаю.
- •16. Утворення Афінської держави. Реформи Тесея.
- •17. Реформи Солона і Клісфена в Афінах. Плутарх про реформи Солона. Аристотель про реформи Клісфена.
- •18. Державний лад Афін у V–IV ст. До н. Е. Реформи Ефіальта і Перикла.
- •19. Рабовласницька демократія в Афінах у V ст. До н. Е. Народні збори. Рада п’ятисот. Геліея.
- •20. Суспільний і державний лад Спарти.
- •21. Основні риси Афінського права.
- •22. Періодизація історії держави і права Риму.
- •23. Виникнення держави в Стародавньому Римі. Реформи Сервія Туллія.
- •24. Правове положення населення Римської республіки.
- •25. Державний лад Римської республіки.
- •26. Характеристика принципату і домінату як двох етапів в історії Римської імперії.
- •27. Джерела Римського права найдавнішого періоду.
- •28. Джерела Римського права класичного періоду (преторське право і право народів).
- •29. Законодавство римських імператорів класичного періоду — найважливіше джерело права (едикти, рескрипти, декрети, мандати).
- •30. Джерела Римського права посткласичного періоду (Інституції Юстиніана, Дигести, Кодекс).
- •31. Зобов’язальне право класичного і посткласичного періодів Риму. Розподіл договорів на основні групи.
- •32. Публічне і приватне право класичного і посткласичного періодів Риму.
- •33. Право приватної власності за Законами XII таблиць.
- •34. Делікти за Законами XII таблиць.
- •35. Манципація — спосіб відчуження речей за Законами XII таблиць.
- •36. Сільські сервітути за Законами XII таблиць.
- •37. Нексум — договір позики в Римі за Законами XII таблиць.
- •38. Злочин і покарання в Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.
- •39. Процес у Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.
- •40. Ранньофеодальна франкська монархія. Реформи Карла Мартелла.
- •41. Державний лад франків при Меровінгах.
- •42. Походження Салічної правди і її загальна характеристика.
- •§ 1. Якщо хтось вкраде молочне порося і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.
- •§ 4. Якщо хтось вкраде річну свиню і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол., не враховуючи вартості вкраденого і відшкодування збитків.
- •§ 3. Якщо ж до переселенця протягом 12 місяців не буде ви сунуто протесту, він має залишитися недоторканним, як й iнші сусіди.
- •43. Злочин проти особистості по Салічній правді.
- •§ 2. Якщо ж вбитий не перебував на королівській службі, вбивця засуджується до сплати 24 тис. Ден., що становить 600 сол.)
- •§ 2. Якщо ж у нього покалічена рука залишиться висіти, засуджується до сплати 2 тис. 500 ден., що становить 62,5 сол.
- •§ 3. Якщо хтось відірве великий палець на руці або на нозі, засуджується до сплати 2 тис. Ден., що становить 50 сол.
- •§ 5. Якщо ж хтось відірве другий палець, саме той, яким натягують лук, засуджується до сплати 1 тис. 400 ден., що становить 35 сол.
- •§ 1. Якщо хтось назве іншого виродком, засуджується до сплати 3 сол.
- •44. Судовий процес у Франкській державі.
- •§ 2. Якщо ж хтось, викликавши іншого до суду, сам не з'явиться і якщо його не затримає будь-яка законна перешкода, засуджується до сплати 15 сол. На користь того, кого він викликав до суду.
- •§ 4. Якщо ж відповідач буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаний до суду).
- •45. Виникнення і розвиток сеньйоральної монархії у Франції. Реформи Людовіка IX.
- •46. Станово-представницька монархія у Франції в XIV–XV ст. Генеральні штати.
- •47. Зміни в правовому положенні станів у період абсолютної монархії у Франції.
- •48. Джерела феодального права у Франції.
- •49. Джерела права на півдні Франції (рецепція римського права, міське право, канонічне право, королівське законодавство).
- •50. Основні риси права феодальної власності на землю у Франції.
- •51. Державна регламентація виробництва і торгівлі у Франції в період абсолютизму.
- •52. Сімейне і спадкове право у Франції в XVI–XVII ст. (майорат).
- •53. Каральний характер кримінального права у Франції в XVI–XVII ст.
- •54. Судовий процес феодальної Франції.
- •55. Утворення і розвиток ранньофеодальної держави в Англії.
- •56. Норманське завоювання і його вплив на суспільний лад Англії в XI–XIII ст. Реформи Генріха II.
- •57. Утворення станово-представницької монархії в Англії. Виникнення парламенту.
- •58. Прийняття Великої хартії вольностей 1215 р. В Англії і її основні положення.
- •59. Абсолютна монархія в Англії і її особливості.
- •60. Правове положення різних груп населення Англії по Великій хартії вольності 1215 р.
- •61. “Загальне право” і судовий прецедент у феодальному праві Англії.
- •62. “Суди справедливості” і “право справедливості” у феодальному праві Англії.
- •63. Злочин і покарання за феодальним правом Англії.
- •64. Становлення і розвиток ранньофеодальної держави в Німеччині. “Священна Римська імперія”.
- •65. “Золота булла” 1356 р., видана німецьким імператором і чеським королем Карлом IV.
- •66. Органи станового представництва в Німеччині (рейхстаг і ландтаг).
- •67. Особливості абсолютизму в Німеччині.
- •68. Саксонське і Швабське зерцала.
- •69. “Кароліна” як найважливіше джерело права феодальної Німеччини в XVII ст.
- •70. Еволюція суспільного і державного ладу Візантії. Імператор і центральний державний апарат.
- •71. Загальна характеристика і джерела права у Візантії.
- •72. Кодификація Юстиніана у Візантії.
- •73. Роль Еклоги у Візантійський судах.
- •74. Законотворча діяльність візантійських імператорів македонської династії (іконопочитателів) Василя I і Лева VI. Прохірон.
- •75. Виникнення феодальної держави в Болгарії. Закон Судний людям.
- •76. Виникнення Сербської держави. Законник Стефана Душана.
- •77. Виникнення і розвиток Арабського халіфату.
- •78. Особливості суспільного і державного ладу Арабського халіфату.
- •79. Джерела мусульманського права. Коран, Суна, Іджма, Фетва, Кияс, Фірмани.
- •80. Право власності за мусульманським правом.
- •81. Шлюбно-сімейне і спадкове право за мусульманськими законами.
- •82. Злочин і покарання за мусульманським правом.
- •83. Особливості розвитку феодальної держави в Китаї.
- •84. Джерела права феодального Китаю.
- •85. Особливості розвитку феодального суспільства і держави в Японії.
- •86. Джерела права феодальної Японії.
- •87. Передумови утворення Російської централізованої держави. Місце церкви в цьому процесі.
- •88. Правове положення населення Росії в XV ст. Розвиток процесу покріпачення селянства.
- •89. Формування і зміцнення самодержавної влади в Московській державі. Боярська дума.
- •90. Розвиток російського феодального права. Судебники 1497 р. І 1550 р. Загальна характеристика.
- •91. Форми феодальної власності на землю за Судебниками 1497 р. І 1550 р.
- •92. Злочин і покарання по Судебниках 1497 р. І 1550 р.: поняття, види.
- •93. Станово-представницька монархія в Росії. Земські собори: склад, компетенція.
- •94. Соборне уложення 1649 р.: історія прийняття, джерела.
- •Глава XI "Суд про селян" встановлює повне і загальне закріпачення селян.
- •95. Правове положення населення за Соборним уложенням 1649 р.
- •Глава XVI Соборного уложення узагальнила всі існуючі зміни у правовому статусі помісного землеволодіння:
- •96. Злочин і покарання за Соборним уложенням 1649 р.
- •Глава XXII Соборного уложення, "Указ, за які провини кому чинити смертна кара, і за які провини смертю не стратити, а чинити, покарання" передбачає покарання за злочин проти особистості.
32. Публічне і приватне право класичного і посткласичного періодів Риму.
Відповідно до теорії римських юристів усю сукупність правових наказів належало поділяти на дві частини — право приватне і право публічне. До останнього, згідно з визначенням Ульпіана (III ст. н. е.), належать усі ті норми, що «стосуються становища Римської держави» як єдиного цілого; і навпаки, «приватне право» має справу з тим, що стосується «користі окремих осіб» (Дигести, 1, 1, § 2).
Отже, храми і дороги, наприклад, були об'єктом регулювання «публічного права»; відносини, пов'язані з правом власності, сімейні, спадкові та інші вважалися галуззю «приватного права».
У судовій практиці і юриспруденції Риму в класичний період був вироблений поділ права на публічне і приватне. Цей поділ, що відобразив притаманне будь-якому класово-антагоністичному суспільству протиріччя між приватним і суспільним інтересом, залишив глибокий слід у подальшій історії права.
Поділ права на публічне і приватне, що у працях римських юристів пояснювався суто логічно й окремо від класового змісту права, мав у собі об'єктивні розбіжності в методах правового регулювання. Публічне право мало імперативний характер, воно містило в собі відносини влади — підпорядкування. У приватному праві діставали вияв відносини формально рівних осіб, але таких, які перебувають в умовах експлуататорського суспільства завжди в економічно нерівному становищі. Його суб'єкти мали певну правову і господарську автономію. Охорона приватних інтересів здійснювалася лише з ініціативи заінтересованих осіб.
Римські юристи стверджували, що публічне право як вираження «суспільного інтересу» стоїть вище приватного («приватні угоди не повинні змінювати публічного права»). Але публічне право класичного і посткласичного періодів було менш розробленим, ніж приватне право. Крім того, у зв'язку з кризою республіканських порядків, а потім і з утвердженням монархічого устрою «суспільний інтерес», що лежить в основі публіч ного права, у римській юриспруденції усе більш відверто пов'язувався з інтересами імператорів. У період імперії вірнопідданицько налаштованими юристами по суті було створене нове публічне право, що поривало з республіканськими і демократичними традиціями, обґрунтовувало сваволю римських імператорів.
Приватне право, де колективні інтереси панівного класу реалізовувалися шляхом захисту інтересів окремих його представників, які виступали як власники, у класичний період одержало значно глибшу і більш тонку розробку. Відображаючи об'єктивні потреби розвиненого торгово-грошового обігу, воно перебороло колишній формалізм і охопило ширше коло відносин, пов'язаних з товарним виробництвом. Саме тому К. Маркс вказував, що «...римське приватне право — це приватне право в його класичному вираженні»'. Римське приватне право в класичну епоху досягло високого для свого часу рівня юридичної техніки. Саме приватне право Риму дуже вплинуло на подальшу історію права, було сприйняте багатьма феодальними і буржуазними правовими системами.
Речове право. Правове регулювання речових відносин посідало центральне місце в римському приватному праві. Саме поняття речового права ще не було відоме римським юристам, але вони чітко відрізняли речові позови (actiones in rem) від особистих позовів (actiones in personam), пов'язаних із зобов'язальними відносинами.
Для практичних цілей римські юристи класичної і посткласичної епохи використовували цілий ряд класифікацій речей, з якими в майновому обігу були пов'язані різні наслідки. Це вже відомий нам поділ речей на манциповані і неманциповані, що поступово втратив своє попереднє значення, а також на рухомі і нерухомі, подільні і неподільні, замінні (визначені родовими ознаками) і незамінні (індивідуально визначені) речі тощо.
Особливе місце в майнових відносинах у Римській державі, де економіка мала аграрний характер, посідала земля. Поряд із землями, які ще в найдавніший період перейшли в приватну власність окремих рабовласників, тривалий час існувала також державна земля, що розглядалася як громадська (ager publicus). Після прийняття закону Ліцинія боротьба навколо цієї землі не тільки не послабилася, а й розгорілася з новою силою. Нобілітет розкрадав ці землі, створював на них великі рабовласницькі латифундії, з якими не могли конкурувати дрібні селянські господарства. Оскільки надзвичайні законодавчі заходи, яких вжили брати Гракхи з метою перерозподілу землі на користь дрібних власників, не дали результату, логічним підсумком усього попереднього розвитку Риму став аграрний закон 111 р. до н. е., який передбачив, що землі, які становлять громадський фонд, більше не підлягають переділу. Це остаточно закріпило приватну власність на землю, зробило її неподільно панівною.
Потреби майнового обігу і розширення території Римської держави привели до появи в класичну епоху нових видів права власності. Оскільки відома попередньому періоду квіритська власність мала яскраво виражений національно-римський характер і ставала дедалі більш архаїчною з огляду на цілий ряд умовностей, необхідних для її придбання, саме життя потребувало вироблення нових і менш складних форм закріплення власницьких інтересів. У межах преторського права за допомогою особливих юридичних засобів була створена конструкція так званої преторської, або бонітарної власності. Претор у тих випадках, коли через недотримання формальностей квіритського права набувач речі не міг одержати статус квіритського власника, брав під захист інтерес покупця, фактично закріплюючи придбану ним річ у складі його майна (in bonis).
Для захисту прав бонітарного власника претори використовували й інститут давності володіння, відомий квіритському праву. Претор визнавав бонітарну власність так, якби таке право виникло на основі набувальної давності. Отже, бонітарний власник, який володіє річчю, отримав захист претора від вимог з боку квіритського власника, чиє право на річ ставало «голим». Згодом претори почали надавати бонітарному власнику юридичну підтримку і на той випадок, коли з огляду на ті чи інші обставини останньому доводилося вимагати повернення речі від інших осіб (у тому числі і від квіритського власника). З цією метою застосовувався особливий Публіціанів позов (actio in rem Publiciana).
У зв'язку з розширенням кордонів Римської держави, включенням до неї нових провінцій і зростанням кількості іноземців одержали визнання і правовий захист також провінційна власність (для римських громадян) і власність перегринів.
Римські юристи спеціально не розробляли саму конструкцію права власності як таку, але вони розкрили його юридичний зміст шляхом визнання різних повноважень, що належать власнику речі. До цих повноважень вони відносили: право володіння, право користування, право розпорядження, право на плоди чи доходи, що приносить річ, право витребування своєї речі від третіх осіб. Право власності розглядалося як найбільш повне панування особи над річчю, як абсолютне і необмежене право. Таке розуміння приватної власності було використане і розвинене згодом у буржуазному праві.
У римському праві класичного і посткласичного періодів значна увага приділялася способам набуття права власності, оскільки розвиток майнового обігу вимагав великої точності юридичних відносин і максимальної зрозумілості в питанні про титул (юридичну підставу) набуття права власності.
Поряд з манципацією, що використовувалася усе рідше, а в період домінату практично вийшла з ужитку, вирішального значення набула так звана традиція (tradicio) як основний спосіб переуступки права власності. Зручність цього способу полягала в його простоті і неформальному характері. При традиції право власності набувалося в силу самого фактичного передання речі лише за умови наявності «справедливої», тобто законної підстави (iusta causa).
У класичний період, особливо в «праві народів», більш детально були розроблені і інші способи набуття права власності, деякі з них були відомі ще з найдавніших часів. Це — заволодіння покинутими речами, а також речами, що не мали господарів (наприклад, продуктами рибного лову, полювання тощо). Це також і речі, захоплені у ворога. Відповідно до рескрипту Адріана, знайдений скарб ділили порівну між тим, хто знайшов його, і власником землі, на ділянці якого він був виявлений.
До особливих способів набуття права власності належало створення нової речі з чужого матеріалу (специфікація). Між основними школами юристів (сабіньянцями і прокульянцями) велися суперечки з приводу того, кому в цьому випадку належить річ — її виготовлювачу чи власнику матеріалу. Право власності могло виникнути також шляхом об'єднання речей. Так, якщо на ділянці, що належала одній особі, був збудований будинок з матеріалів, власником яких була інша особа, земельний власник набував право власності на збудований на його ділянці будинок. Подальший розвиток у класичний період одержала набувальна давність (usucapió). У преторському праві було розширене коло осіб, які могли набувати право власності за давністю володіння. Так, після 10 років добросовісного і безперервного володіння це право визнавалося навіть за перегринами. У посткласичний період (за імператора Юстиніана) у результаті безперервного володіння річчю протягом понад 30 років право власності визнавалося навіть у разі відсутності законного титулу, тобто «справедливої підстави володіння» (так звана екстраординарна набувальна давність).
У класичний період продовжували розвиватися цивільно-правові форми захисту прав приватного власника. Найважливішою з них був віндикаційний позов. Він надавався власнику речі, що з певної причини була ним втрачена і виявлялася в третьої особи. Віндикаційний позов — це, по суті, спір про право власності, у якому справжній власник повинен був довести свій титул на спірну річ. За наявності таких доказів річ поверталася власнику незалежно від того, як вона потрапила до останнього власника. Якщо власник чужої речі був добросовісним, тобто не знав про незаконність володіння нею, він повинен був повернути власнику річ і всі плоди, одержані від неї з моменту порушення віндикаційного позову. Недобросовісний власник, крім того, засуджувався до відшкодування всіх плодів, отриманих від речі за увесь час володіння нею.
З розвитком преторського права одержав остаточне юридичне оформлення ще один самостійний вид речового права — інститут володіння (possessio). Він випливав з приватновласницьких відносин і в певному розумінні доповнював право власності. Під володінням річчю розумілося фактичне володіння нею (corpus possessionis), що супроводжувалося наміром володіти нею самостійно (animus possessionis), як на праві власності. Остання обставина відрізняла володіння від простого утримання речі (detentio), яке часто виникало на підставі договору і передачі речі держателю самим власником.
Захист інтересів власника речі здійснювався не за допомогою позовів, що слугували для захисту прав власника, а за допомогою преторських інтердиктів (наказів) про утримання володіння у випадку загрози порушення прав власника речі або про повернення вже вилученої третьою особою речі. Інтердикт, хоча і не мав такої юридичної сили, як позов, відзначався більшою простотою, оскільки позбавляв власника речі необхідності застосовувати складну процедуру доведення титулу придбання. Тому до преторського інтердикту вдавалися і власники речей, коли воліли використовувати більш швидкий шлях захисту своїх порушених прав.
В класичний період подальший розвиток отримує і такий вид речового права, як право на чужі речі (jura in ге aliena). З'являється ряд нових земельних сервітутів (пасовищних тощо), особливо міських: право прибудови до чужого будинку, право обперти свою стіну на стіну будинку сусіда, право на те, щоб сусід своїми забудовами не позбавляв світла і виду та ін. Джерела посткласичного періоду згадують про появу такого виду права на чужу річ, як суперфіцій, що виникало в зв'язку з будівництвом будинку на чужій землі. Спочатку права забудовника регулювалися договором майнового найму, оскільки будинок розглядався як підпорядкована річ, а тому ставав власністю володільця земельної ділянки. Однак потім претор став надавати ширший захист інтересам забудовника, визнав його право на будинок як речове, а не особисте, тобто таке, що випливає з договору найму.
З грецького права в цю епоху був запозичений емфітевзис — спадкова оренда землі з внесенням встановленої плати. Держатель землі (емфітевт) не міг бути зігнаний з ділянки в силу визнаного за ним претором і такого, що захищається ним, речового права, яке могло навіть переуступатися третім особам.
У класичний період одержало розвиток і заставне право. Дедалі рідшою стає давня форма застави, побудованої на довірі, коли заставлена річ вважалася власністю кредитора. Якщо боржник не виконував зобов'язання, ця річ назавжди залишалася в кредитора навіть у тому випадку, коли її вартість була більшою, ніж сума боргу. З розвитком товарного обігу дедалі частіше почала використовуватися застава, за якої заставлена річ передавалася кредитору не у власність, а в утримання, яке захищалося, як і володіння, за допомогою інтердикту (пігнус), що трохи полегшувало становище боржника. В імператорську епоху під впливом грецького права поширюється і така форма застави, як іпотека, за якої заставлена річ (зазвичай земля) залишалася в боржника. Кредитор же отримував обмежене речове право — не допускати продажу боржником заставленої землі і витребувати її у разі невиконання зобов'язання.
У класичну епоху одержали розвиток й особисті сервітути, які передбачалися, як правило, в заповітах і становили довічне право особи, на чию користь встановлювався сервітут, користуватися чужою річчю з правом одержання від неї плодів (узуфрукт) або ж без такого права (узус).