5. Основні риси філософії Джованні Піко делла Мірандоли.

Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко дел-ла Мірандола (1463 - 1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність - це свобода. Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої.

Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманістичних ф поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія — жива).

Серед значного числа праць філософа, проблеми естетичної теорії порушуються у знаменитій "Промові про гідність людини" (написана як вступ до диспуту європейських філософів, що його планував автор). До цієї ж події він підготував "900 тез стосовно філософії, каббалістики, теології", обговорення яких планувалося на публічному диспуті в Римі. Звинувачений Папою Інокентієм VIII у єретизмі, він зазнав переслідувань з боку інквізиції, а диспут, заборонений Папою, так і не відбувся. Проблеми естетики розглядаються також в листі Дж. Мірандола до Б. Барбаро та в "Коментарі до канцони про любов Джироламо Бенів'єні".

5. Якоб Бьоме як представник християнського неортодоксального містичного теїзму з пантеїстичними елементами.

Я.Беме — філософ-самоучка. Він так і не створив стрункої і послідовної філософської системи. Свої діалектичні здогадки про суперечливу природу речей і світу в цілому він виражав за допомогою поезії, повної сумбурних образів і символів із християнства, астрології, алхімії і кабали.

У творах Беме нерідко звичайні викладки біблійніх переказів, підсилені релігійним маренням і мріями, інколи доповнені глибокими спостереженнями за природою речей.

Бог і природа, за Беме, перебувають у єдності, поза природою нічого не існує. В усьому на світі коріниться суперечливість, навіть у Богові є добре і лихе начала. Саме в цьому роздвоєнні Беме вбачав джерело світового розвитку.

Творчість Беме мала, а подекуди і має дотепер значний вплив на формування філософської думки. Безпосередній вплив ідей Беме можна вгледіти у творчості західно-європейських, зокрема, німецьких філософів-ідеалістів Гегеля і Шеллінґа.

Особливої популярності чимало псевдонаукових ідей Беме зажили в Російській імперії, зокрема в часи таємних товариств, зокрема і масонських лож, у 2-й пол. XVIII — у 1-й пол. ХІХ ст.ст. Переклади творів Беме поширювались у списках. Одним з відомих перекладачів був С.І. Гамалія.

Наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст.ст. і пізніше творча спадщина Я.Беме мала вплив на формування російської релігійної і містичної філософії, зокрема її вивчали М.Бердяєв і В. Соловйов.

Линия мистического пантеизма, нашедшая свое наиболее полное и яркое выражение в творчестве Якоба Беме, восходит к давнишней средневековой традиции. Мистицизм, видевший в отождествлении бога и мира путь к глубоко индивидуальному постижению божества, а в заложенной в каждом отдельном человеке “искре” божественного огня возможность его слияния с богом помимо посреднической роли церкви, был формой духовной оппозиции католицизму и санкционированному им феодальному строю.

5. Якоб Бьоме як наступник німецької містики.

Для XVII ст. характерним лишалося захоплення науковців містицизмом. Найвидатніший німецький філософ-пантеїст, містик Якоб Беме (1575—1624) визнавав справжнім лише такий раціоналізм, який спирається на конкретний містичний досвід спілкування з надприродним.

5. Якоб Бьоме про три форми діалектики.

Основной мотив “богомудрия” Бёме—желание очистить исказившуюся, по его мнению, традицию и на этой основе установить вечный религиозный мир в обществе, а отдель- ным людям дать образец “истинного христианского процесса” (т. с. духовной практики), ведущего к спасению. Бёме расходится с господствующей традицией в вопросе о предопределении и природе зла: он недвусмысленно решает его в пользу свободы как Бога, так и человека, а зло понимает как необходимый момент свободы Бога. Центральная идея Бёме—самооткровение Бога, которое он мыслит как универсальную бытийную модель и основные модусы которого выражает терминами “в себе”, “вне (из) себя” и “для себя”. Бог в себе есть, по Бёме, вечное Ничто, “безоснова” (или “беспричина”, Ungrund), трансцендентное благо и свобода, “чистая Божественность”, вечное Единое, безначальная воля, имеющая объектом лишь себя самое. В качестве таковой она — “вечное око” и одновременно “зерцало Бога”, т. е. абсолютное и самодостаточное самосознание Бога. В силу своей неограниченной свободы эта воля. И вечно пребывает в Ничто, и является “волей к нечто”, т. е. к самооткровению, которое начинается с “самовмещения” “беспричинной воли” (Отца как лица Троицы) в себе самой как причине и сущности себя самой. Т. о.. Отец вечно рождает совечного себе Сына (“вечное Слово”, “Сердце”), Для дальнейшего откровения воля должна “выйти из-себя”, и это “исхождение” Бёме называет Св. Духом, а его результат—самообозримостью Бога, Премудростью, “произнесенным Словом”, в котором единый Бог открывает себя в качестве Троицы. В процессе самооткровения как “вечной игры” Бога воля с необходи

мостью порождает “противоволю” как принцип движения духа вне чистой Божественности. Первый этап этого движения—“вечная природа”, мир чистых сущностей, где взаимосложение воли и противоволи приводит к “сжатию”, порождающему “огненную молнию”, два аспекта которой (огонь и свет) образуют соответственно “царство мрака” (1-й принцип) и “царство радости” (2-й принцип). В последнем Слово становится “оформленным”. Результат взаимодействия двух “принципов”—материальная природа (3-й принцип) и человек. Бытие бесконечно многих сущностей, обусловленное оформлением Слова, Бёме называет “имагинацией” (т. е. “вхождением в образ”), а ее восприятие человеком в аспекте множественности — “фантазией” (наваждением). Символическое самораскрытие Слова совершается не механически, а свободно, а потому сопровождается злом (диаболом) как меональной репликой символа. Т. о., Бог в себе трансцендентен и самодостаточен, но он же, вечно разыгрывающий самооткровение, имманентен всему, что разыгрывает. Эта игра—речь Бога, разорванная паузами зла и мрака как собственным необходимым внутренним моментом, вбжзи своего источника звучащая чисто и громко, а в наибольшем отдалении от него, на уровне материальной природы—глухо, тихо и искаженно. Однако в человеческом духе, освобожденном пришествием и подвигом Христа, заключена возможность обратного вхождения в царство вечно неомраченного духа и свободы. В трактовке “христианского процесса” Бёме следует мистической традиции: человек спасается, гася в себе “самоценность” и становясь чистым проводником Слова Божьего. Обращаясь внутрь себя посредством смирения и отрешенности, душа перестает быть лишь зеркалом Духа и обретает субстанциальное тождество с ним, а звучащее Слово, получая таким образом свое эхо, познает, до каких пределов оно дошло, и становится “для себя”, символически оформляет себя. Путь восстановления изначальной целостности человека, нарушенной грехопадением, Бёме вслед за алхимиками видит еще и в достижении андрогинного единства изначального Адама (и Христа), ведущем к новому рождению человека как символического, причастного к вечности и свободного существа. “Утренняя заря” возрождения истинной религии, предвозвещающей “день Божий”, и есть смысл той миссии, к которой Бёме чувствовал себя призванным, Из многочисленных попыток усвоения идей Бёме наиболее плодотворными были в философии позднего Шеллинга и в “аналитической психологии” К. Г. Юнга.