Законодавчі акти України про вивчення державної мови

Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи.

Серед шести тисяч мов, які налічуються в сучасному світі, більшість не мають своєї писемності й державного статусу, ними послуговується незначна кількість мовців. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років. Наша мова, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. Іноземні дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською. Показово, що 1934р. в Парижі було проведено своєрідний конкурс мов світу, на якому українська посіла третє призове місце, після французької та перської. Українська літературна мова сформувалася на базі середньо-наддніпрянських говірок. Основоположником нової української літературної мови є Тарас Шевченко, який своїм творчим подвижництвом підніс її на високий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури.

“Закон про мови”, який було прийнято 1989р., попри всі негаразди набуває юридичної сили і дає змогу українській мові посісти належне їй місце державної мови, що й закарбовано в 10 ст. Конституції України 1996р. :”Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих за своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциту й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися закони, постанови та розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відлунюють у сьогоденні.

Мова як суспільне явище. Функції мови у суспільстві

Історія української культури зберегла чимало свідчень, що влучно характеризують суспільну функцію мови в житті народу. Адже думка й мова завжди поруч як засоби самовираження особистості. О.О.Потебня писав: ”Мова є засобом не виражати готову думку, а створювати її... вона не відображення світогляду, який вже склався, а діяльність, що його становить.”

Оскільки мова – явище суспільне, то не лише загибель суспільства призводить до зникнення мови, а й умирання мови спричиняє зникнення нації котра не вберегла свою, дану Богом, мову. Мертвою стає мова, якою перестають спілкуватися в усіх сферах. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих як для цього суспільства, так і для самої мови.

Мова охоплює всі сфери суспільного життя: освіту, науку, мистецтво та ін. Вона тісно пов’язана з поступом суспільства. Збагачення мови є однією із сталих ознак її розвитку. Ось чому мова більше набуває, ніж втрачає, бо те, що зникає з активного вжитку, ще довго лишається в її запасі, а часом постає знову, повертається з новим лексичним значенням.

Мова – акумулятор усіх змін у політичному й економічному житті суспільства, знаряддя розвитку мислення в процесі пізнання об’єктивного світу, отже – засіб творення духовної культури. Це складний і тривалий процес, що має різні форми вияву. Тут великого значення набувають національні особливості.

Національна мова входить до поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція розвитку суспільної думки, науки, мистецтва знаходять відбиття у мові. Саме це засвідчує історія українського народу, його багата культура.

Мова – обов’язків компонент еволюції суспільства, вона відбиває досягнення творчої думки і є сполучним елементом усіх поколінь. Щоб дослідити співвідношення мови й культури в суспільстві, треба вивчати функції мови, її роль у суспільному житті. Дуже вагомий і важливий тут – національний офіційно-діловий стиль мови, який відображає рівень освіти нації та її культури. Його вивчення, правильне використання значно підвищують престиж української нації, особливо тепер, у період побудови нової держави.

В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.

Українська мова – одна з найпопулярніших слов’янських мов. Вона привертає увагу мовознавців світу не лише мелодійністю, а й широкими можливостями віддання змістових нюансів. Нею захоплюються, її вивчають, досліджують не лише в Україні, а й далеко за її межами.

- Естетичну функцію. Мова – першоджерело культури, оскільки вона є її знаряддям, і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури, її робітнею і храмом. Ось чому виховання відчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

- Культурологічну функцію. Культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові. Для глибинного пізнання нації необхідне знання його мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв’язку культур між народами. Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління.

- Номінативну функцію. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвізацією – “омовленням” світу. Мовні одиниці, передусім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак і подій. У назвах зафіксовано не лише певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але й її помилкові уявлення, ірреальні, уявні сутності тощо.

Ці функції виявляються в конкретних ситуаціях, коли мовець застосовує певний набір мовних засобів, які якнайкраще виражають мету і завдання цієї ситуації. Безперечно, таких життєвих ситуацій безліч і описувати всі використані або можливі в них мовні засоби недоцільно. Проте напевне можна сказати, що протягом багатьох віків у межах літературної мови виробились функціональні різновиди, які відповідають сферам суспільного життя: виробництву, побуту, науці, мистецтву, засобам масової інформації.

Оскільки мова – явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відсутність чи не –

повнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, в свою чергу, відбивається на долі народу.

Мова – сучасна літературна

(визначення, норми, риси, походження, форми)

Літературна мова – відшліфована форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова виникає на підставі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки.

Від часу свого виникнення стара (що продовжувала традиції мови Київської Русі) і нова (утворена на народно-розмовній основі) українська літературна мова гідно служила нашому народові в усіх царинах його матеріального й духовного життя.

Упродовж віків випрацьовувались певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов’язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936р. видатний діяч українського відродження професор І.Огієнко (Іларіон), “...в нашій літературі мусить бути тільки всеукраїнський соборний правопис”.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов’язково правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова і його форма, словосполучення й будь-яке речення. Але слід пам’ятати, що мовна норма – категорія історична, оскільки піддається змінам разом із розвитком суспільства. Норма – це сукупність загальнопов’язаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Цій засаді не суперечить така риса норми, як історична змінність. У ході розвитку літературних мов на зміну застарілим мовним явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повнокровне існування мови. Коли б норми змінювалися часто, діти погано розуміли б своїх батьків і вже зовсім не розуміли б дідів.

Нормалізація літературної мови включає в себе широке коло наукових проблем, пов’язаних насамперед із виникненням мов, з

історією їх розвитку, з їх функціонуванням за певних суспільно – історичних умов. Традиція культури мови, основним змістом якої є прагнення знайти найкращу форми для висловлювання думок, зароджується одночасно з появою літератури цією мовою. Проблема нормативності – одна з начільніших проблем у дослідженні мови, стилістики та культури мовлення.

Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

Мовні норми	Регулюють правильність	Приклади
Орфоепічні й акцентні	Належної вимови звуків і звукосполучень, наголошування та інтонації	Інцидент, а не інцидент
Графічні	Передача звуків	Робочі, а не робочи; чотирма, а не чотирма
Орфографічні	Написання слів відповідно до останнього видання “Українського правопису”	Гніт у бочці – гніт у лампі; феєрверк, а не феєрверк
Лексичні	Слововживання у властивих їм значеннях за змістом на сучасному етапі	Надійшло, а не прийшло повідомлення; настала, а не наступила зима
Морфологічні	Уживання морфем	Найперший, а не самий перший; протягом, а не на протязі року
Синтаксичні	Керування, узгодження, поєднання і розміщення слів, речень	Повідомлення надіслані за призначенням, а не За призначенням
Стилістичні	Відбору мовних елементів до умов спілкування	Він кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга
Пунктуаційні	Уживання розділових знаків

Ці правила оберігають літературну мову від проникнення в суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхитати,

спотворити її структуру. Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати:

- фонетичні – їх порушення утруднює передумови вимови: збіг декількох приголосних, зіяння, зсув наголосу;

- лексико-фразеологічні – їх порушення переформатовує значеннєве наповнення слів і не розкладених словосполучень: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких словосполучень;

- морфологічні – їх порушення чинить збурення у словозмінних парадигмах: збочення у відмінкових формах, аномальне ступенювання;

- синтаксичні – їх порушення ламають нормативну забудову мовних словосполучень і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, змішування прямої та непрямої мови;

- орфографічні – їх порушення суперечить вимогам сучасного правопису: відкидання великої літери, довільне її використання, відмова від дефісів;

- пунктуаційні – їх порушення не відповідає чинним правилам уживання розділових знаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтування засобами пунктуації.

Літературна мова має дві форми вживання:

1. Писемну.

2. Усну.

Культура усного й писемного спілкування передбачає досконале знання та послідовне дотримування всіх мовних норм.

Пилинський М.М . Мовна норма і стиль К., 1976. С.9:

“Як би ми не розглядали питання культури мови – у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв’язках з мисленням і психологічними факторами, - всі вони неминуче обертаються навколо поняття норми. В якому б аспекті ми не розглядали норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характером: з одного боку – мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого – норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов’язана саме з суспільно-комунікативною функцією мови.”

Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки. Культура писемного й

усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами і послідовно дотримуватись їх.

Культура української мови. К., 1990. С.9:

“Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.”

Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики. Особливо слід зупинитися на орфографічних нормах.

Орфографічні норми охоплюють правила написання слів та їх частин. Слова в українській мові пишуться за такими принципами:

1. фонетичними (пишуться так, як і вимовляються): випробувати, підрозділ, дата, бланк;

2. морфологічним (позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови): підписуєшся, укладається, безстроковий, зчитувати;

3. історичним (традиційним) (букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм): дзвінок, рівень, меншості, зосереджений, черговий;

4. смисловим (диференціюючим) (різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення): напам’ять – на пам’ять, Кривий Ріг – кривий ріг.