3.2.1 Дсту 3017-95 Видання. Основні види: Терміни та визначення

З проблемами типології книги тісно пов'язана проблема уніфікації і стандартизації книгознавчої і книговидавничої тер­мінології, тобто проблема створення професійної мови книжко­вої справи, де б кожен термін мав чітке і однозначне тлумачення.

Стандарт (від анг. standart) означає: норма, зразок. У широко­му розумінні цей термін тлумачиться як еталон, який береться для співставлення з ним інших подібних предметів, товарів чи послуг. Стандартизація у видавничій справі - це створення і 60

Тема 3. ТипОйоіія кіш.-іі

тстосування державних, галузевих стандартів, стандартів та ТЄХНІЧ них умов підприємства. Об'єктами стандартизації є терміни 1.1 ті шачєння, технологічна документація, видавничо-поліграфіч­не оформлення видань, класифікація обкладинок і палітурок, обладнання, технологія, поліграфічні матеріали (друкарські фар-Ои, папір, фототехнічні матеріли і т. д.), технічні вимоги до якості напівфабрикатів і готової продукції, методи контролю та випро­бувань та ін.

Необхідність розробки державних видавничих стандартів дик-Гується не лише власними потребами визначення рівня культури національного книговидання та рівня сервісних послуг по­тенційному споживачеві кожного видання, а й нагальною не­обхідністю залучення вітчизняного книговидання до створення шальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації власної держави чи окремо взятого видавця у цьому процесі.

Саме це обумовило виникнення у 1946 році Міжнародної організації зі стандартизації (ISO), нормативні положення якої кладуться в основу при розробці відповідної національної доку­ментації.

Друковані видання, як відомо, відзначаються надзвичайною різноманітністю. Причому видання одного і того ж виду можуть розрізнятися за різними ознаками. Тому питання полягає не лише в тому, щоб привести в певну систему не лише окремі види ви­дань, а й основні ознаки, за якими вони розрізняються.

Це завдання вирішує стандартизація термінів, що відбиваєть­ся в так званих Державних стандартах. У колишньому Радянсь­кому Союзі було прийнято три стандарти „Видання. Основні види: Терміни та визначення" (1970, 1979, 1990 pp.). Сам перелік років нидання цих стандартів показують, що у книговидавничій справі, як і в інших галузях, немає „вічних" стандартів і що через певний проміжок часу прийняті стандарти потребують уточнення, по­глиблення і подальшого розвитку.

До речі, останній загальносоюзний стандарт діяв у незалежній Україні до лютого 1995 року. З 23-го лютого 1995 р. вступив у дію новий стандарт ДСТУ 3017-95 „Видання. Основні види: Терміни та визначення", розроблений фахівцями Книжкової палати Ук­раїни. В ньому були враховані (на жаль, не в повній мірі), як по­передній досвід розробки загальносоюзних стандартів, так і ре­комендації міжнародного стандарту ISO 5127/2.

61

Низовий М.А. Вступ до книгознавства

Тема 3. Типологія книги

Розробка і прийняття даного стандарту мали велике значенн Перш за все тому, що це був перший український стандарт у ці; справі і мав навести певний термінологічний лад (при майже пов­ному безладді) у книговидавничій справі України, яка досить по­вільно і важко переходила до ринкових відносин.

Зрозуміло, не варто було розраховувати, що перший „власний" стандарт відразу буде бездоганним. Дійсно, чимало визначень в ньому носять дискусійний характер, а деякі з них, на нашу думку, взагалі, сумнівні, на що ми, в необхідних випадках, будемо звер­тати увагу.

Почнемо з одного із основних, в цілому, і основного для дано­го стандарту поняття „видання", яке визначається як „документ, що пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений, друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформа­цію, призначену для поширення, і відповідає вимогам стандартів, іншим нормативним документам щодо їхнього видавничого офор­млення і поліграфічного виконання".

Перша примітка до цього визначення пояснює, що „під доку­ментом слід розуміти матеріальний об'єкт, що містить інформа­цію, закріплену створеним людиною способом для її передаван­ня в часі та просторі", тобто підкреслює всеосяжність даного тер­міна, незалежно від характеру матеріального носія і знакових систем передачі інформації.

Друга примітка уточнює: „Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матері­альних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну до­поміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим".

Ця примітка ще раз наголошує, що в даному стандарті мова йде не взагалі про видання (адже воно може бути не тільки друко­ваним), а лише про друковані видання, що, зрозуміло, зменшує універсальність цього визначення. В цілому, це визначення хибує багатослівністю, що є чи не найбільшим недоліком для будь-яких стандартизованих визначень.

Наприклад, навіщо в ньому подавати: „...і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконання", коли попереду сказано, що видання пройшло „редакційно-ви­давниче опрацювання"? Чи не входить в оте „опрацювання" і 62

і пнжідність видання будь-яким нормативним документам? А

> не входить, то, взагалі, навіщо згадувати про таке „опрацю-

ііиііііи", а не відразу визначати: „Видання — документ, опрацьо-цшіий і виготовлений друкуванням, тисненням або іншим спосо­бом у відповідності з існуючими нормативними документами, шо містить інформацію, призначену для поширення та використан-

нм"?

Другим загальним поняттям у цьому стандарті є „видавнича її і індукція", яка визначається як „сукупність видань, призначе­них до випуску або випущених видавцем (видавцями)". Тут та-іи*є примітка, яка уточнює, що „видавцем є юридична особа, шо здійснює видавничу діяльність, вступає у правові, майнові, пнробничі відносини з суб'єктами інших сфер економіки і куль­тури відповідно до чинного законодавства".

У цьому визначенні є також певні недоліки. Наприклад, чи

можна назвати видавничою продукцією сукупність видань, лише

призначених до випуску"? Адже можна навести безліч прикладів

оголошених до друку видань, які (з різних причин) так і не стали

„нидавничою продукцією".

Вважаємо також недоречною „примітку" до цього терміна, бо иидавцем може бути не лише „юридична особа", а той, хто видав книгу, тобто, автор, чи будь-яка фізична особа, яка вирішила ви­дати книгу в порядку індивідуальної трудової діяльності. Тут до­речнішим було б згадати „замовника", адже кожне видання має індивідуальний (персональний) номер замовлення.

Однак, і цей елемент не обов'язковий у даному визначенні. Гадаємо, більш прийнятним було б: „Видавнича продукція - су­купність видань, випущених для розповсюдження та викорис­тання".

Взагалі, коли при стандартизованих визначеннях (дефініціях) подаються примітки, та ще й по декілька, то є всі підстави вважа­ти таке визначення недосконалим і, природно, тимчасовим. Це, зрозуміло, стосується й визначення поняття „видання" у ДСТУ 3017-95. Однак його недоліки найменше відбиваються на дру­кованих книжкових виданнях, тому варто коротко розглянути запропоновану цим стандартом класифікацію друкованих видань за основними напрямами.

На першому місці Держстандарт справедливо подає класифі­кацію друкованих видань за цільовим призначенням, бо вона відпо-

63

Низовий М.А. Вступ до книгознавства