6. «Розкуркулення селянства».

Події набували таких загрозливих масштабів, що ігнорувати їх було неможливо. 21 лютого 1930 р. у Москві відбулася нарада партійних керівників РСФРР і УСРР за участю Політбюро ЦК ВКП(б), що розглянула заходи щодо виправлення становища. На початку березня 1930 р. Й. Сталін виступив у «Правді» зі статтею «Запаморочення від успіхів», де засуджував «перегини». Але го­ловна відповідальність за «викривлення партлінії» покладала­ся на місцеве керівництво. Тоді ж було опубліковано Примірний статут сільськогосподарської артілі, котрий давав колгоспникам право мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку. 14 березня ЦК ВКП(б) ухвалив спеціальну постанову, якою за­жадав від парторганізацій усунути допущені помилки.

Ці документи дещо заспокоїли селянство. Почався масовий його відплив з колгоспів. Лише наприкінці 1930 р. цей процес було припинено.

У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна ідеологія зображувала їх як куркулів, лютих ворогів радянської влади, жорстоких експлуататорів. Насправді лише невелика їх части­на використовувала найманих селян. Як правило, основою їх­нього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селянства була найміцніше зв'яза­на із землею й не бажала з нею розлучатися.

З 1927—1928 рр. у політиці держави щодо заможного селянс­тва з'являються нові акценти. Було посилено оподаткування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, реманент. Ситуація поставила за­можних власників перед необхідністю ділити землю між чле­нами сім'ї, розпродавати майно й худобу та переїжджати до міста. Йшло вибіркове «розкуркулювання». Внаслідок цього кількість заможних господарств зменшилась. Прискорення колективізації загострило питання про долю куркульства. В грудні 1929 р. на конференції істориків-марксистів Й. Сталін поставив завдання «ліквідації куркульства як класу». Напри­кінці січня була опублікована постанова ЦК ВКП(б) «Про захо­ди по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації».Особливо інтенсивно терор проти заможних селян провади­вся в перші місяці 1930 р. На 1 червня було «розкуркулено» 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8 % їхньої загальної кількості. Конфісковано й передано в колгос­пи худоби, різноманітного реманенту, будівель на суму 90-95 млн крб. Характерно, що під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, які не погоджувалися йти в колгоспи. їх називали «підкуркульниками». По суті, кампа­нія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Загроза «розкуркулення» висіла над селянами й примушувала їх вступати у колгоспи.

Прагнення радянського керівництва розгорнути новий наступ на селянство відбилося в листі ЦК ВКП(б) «Про колек­тивізацію», надісланому на місця у вересні 1930 р. Передба­чалося, що протягом 1931 р. в Україні в основному завершиться суцільна колективізація основних сільськогосподарських районів. Це призвело до нового прискорення темпів ко­лективізації наприкінці 1930 - на початку 1931 р. Якщо на 1 січня 1931 р. у колгоспах було 34,4 % господарств, то на 1 листопада - 69,3 %.

У 1931 р. тривала ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих селян, які не бажали колективізува­тися. Внаслідок цього навесні та влітку було «розкуркулено» ще 23,5 тис. сімей, або близько 150 тис. чол. Випадки «розкур­кулення» траплялися й у наступні роки. Всього в Україні за роки колективізації експропрійовано близько 200 тис. селян­ських господарств. Разом з усіма членами сімей це становило приблизно 1,2-1,4 млн. чол. Понад половину з них - близько 860 тис. чол. - виселили на Північ і до Сибіру. Ця безправна категорія населення називалася «спецпереселенцями», зазна­вала нелюдських страждань, використовувалася на найваж­чих роботах. Багато з них, особливо літніх людей, дітей, жінок, загинуло.

Створивши колгоспи, держава установила над ними всеосяжний контроль. Першою ж заповіддю були поставки державі. Розподіляти на трудодні після поставок, як правило, було нічого, бо розміри цих поставок зазда­легідь не визначалися. За вироблену продукцію колгоспи одер­жували від держави суто символічну плату. Колгоспники покладалися в основному на свою присадибну ділянку. Вони перетворювалися на людей «нижчого гатунку», головне суспі­льне призначення яких - забезпечення індустріалізації деше­вим хлібом. Примусити їх погодитися з такою роллю можна було лише позаекономічними методами. І, справді, сталінське керівництво, ввівши у 1932 р. паспортну систему в місті, фак­тично прикріпило селян до землі, зробило їх державними крі­паками, об'єктом середньовічної експлуатації.