Тема: Україна у роки Першої світової війни (1914 – 1918 рр.).

План

1. Україна у воєнних планах Росії і країн Троїстого союзу.

2. Позиції українців щодо воюючих сторін.

3. Успіхи російської армії у Галичині у 1914 р.

4. Нищення українства російською окупаційною владою.

5. Воєнні дії у Західній Україні в 1915 – 1916 рр.

6. Бойовий шлях легіону УСС.

7. Національний рух у Наддніпрянщині у 1915 – 1916 рр.

8. Союз визволення України та українські молодіжні організації.

9. Назрівання революційної кризи у Наддніпрянщині.

10. Загострення українського питання в Австро-Угорщині.

1. Україна у воєнних планах Росії і країн Троїстого союзу.

Першу світову війну (1 серпня 1914 р. – 11 листопада 1918 р. )розпочали два воєнно-політичні блоки - Антанта (Росія, Франція, Велика Британія), з одного боку, і Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) - з іншого. Війна велася за перерозподіл уже поділеного світу, за розширення економічних і політичних впливів, за нові ринки збуту. Війна з обох сторін мала несправедливий, грабіжниць­кий, імперіалістичний характер.

У цій війні Україна - найбільша серед бездержавних країн Європи, яка мала до того ж величезні матеріальні та людські ресурси, надзвичайно вдале географічне положення, - стала об'єктом зазіхань агресивних держав Європи. Це перетворюва­ло її на зону особливої міжнародної уваги. Суть «українського питання», яке постало в тогочасній міжнародній політиці, по­лягала у відсутності на населених українцями територіях Європи незалежної української держави, територіальній роз­членованості України, незадовільному матеріальному і націо­нально-культурному становищі її населення. «Українське питання» було однією з важливих причин дестабілізації між­народних відносин в Європі, що підштовхувало два воєнно-полі­тичних блоки до конфлікту.

Вступаючи у війну, Російська імперія планувала, зокрема, захопити землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Це дозволяло розв'язати дві проблеми: по-перше, розширити кордони російських володінь, послабивши або зни­щивши противників на Заході; по-друге, ліквідувати організа­ційні центри українського визвольного руху в Галичині, яку зовсім не випадково називали «українським П'ємонтом», порів­нюючи з історичною областю в Італії, що стала центром бороть­би за об'єднання і звільнення країни з-під іноземного гніту.

Грабіжницький характер своїх намірів російська пропаган­да прикривала заявами про прагнення зібрати воєдино всі російські землі, до яких вона відносила й українські етнічні те­риторії.

Австро-Угорська імперія прагнула в ході війни зміцнити позиції в Західній Україні і приєднати до своїх володінь інші населені українцями території, зокрема Волинь і Поділля. Це дозволило б їй посилити вплив на інші слов'янські народи імперії (поляків, чехів, словаків), претендувати на ке­рівну роль у слов'янському світі.

Зі свого боку, Німецька імперія добивалася розширення те­риторій за рахунок українських земель Сходу і Півдня - най­більш розвинутих в економічному відношенні. Загарбання України серед німецьких політиків вважалося найважливішим кроком для розгрому Російської імперії. «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії», - писав ще у 1897 р. німецький публі­цист Пауль Рорбах. Крім того, південний схід України розгля­дався як зручний плацдарм для подальшого наступу на Схід, аж до Індійського океану. Німецьке командування надавало воєнним діям в Україні особливого значення, вважаючи її те­риторію одним із найголовніших театрів світової війни.

У Німеччині не виключали створення на відвойованих від Росії територіях формально самостійної Української держави.

Усі воюючі сторони обстоювали виключно власні інтереси і були байдужими до запитів українського народу. Водночас, усі _Вони неодноразово заявляли, що війна ве­деться заради визволення малих народів, до яких відносили й український. Як показав розвиток подій, це була чиста демаго­гія, за якою приховувалося прагнення залучити на свій бік укра­їнців і використати їхні воєнні традиції, матеріальні та людські ресурси у боротьбі зі своїми противниками.

Однак історія має власну логіку, яка не співпадає ні з таєм­ними планами, ні з демагогічними заявами імперських урядів. Досвід історії показує, що найчастіше розпад багатонаціональ­них імперій спричинювали війни, які різко загострювали всі внутрішні суперечності в державі й призводили до політичних переворотів чи народних революцій. Та правителі імперій, як правило, цих уроків не пам'ятають і саме війни вважають ефек­тивним засобом зміцнення своєї могутності.