7. Національний рух у Наддніпрянщині у 1915 – 1916 рр.

Антиукраїнська політика царського уряду, особливо яскраво продемонстрована під час російської окупації Галичини, сприяла наростанню антиросійських настроїв у Наддніпрянщині. Наприкінці вересня 1914 р. Рада ТУПу зібралась на нове засідання, на якому більш рішуче було заявлено про нейтраль­ну позицію організації у війні. На засіданні була прийнята де­кларація, яка застерігала «проти шовіністичного осліплення і захопленні псевдовизвольним чадом», зривала машкару з того «удавано патріотичного трансу, в який упала ледь не вся громадськість Росії, навіть недержавних націй», закликала до боротьби з реакцією і урядом за справжню волю, особливо ви­користовуючи «ганебні події окупації Галіцїї».

Незгода з офіційною оцінкою війни як «народної», «визвольної» назрівала і в кадетській партії. На з'їзді партії у лютому 1916 р. з критикою ЦК виступив, серед інших, делегат від м. Лубни Д. М. Дяченко. «Щоб війна провадилась заради малих народнос­тей, — виголосив у промові на з'їзді Д. М. Дяченко, - це неправда!»

Велике враження на громадськість Росії справив відкритий лист єпископа Никона під назвою «Орли і ворони», написаний 4 червня 1915 р., у якому автор гостро критикував «чорних кру­ків» серед російського духовенства й адміністрації, які були іні­ціаторами русифікації Галичини. В 1915—1916 рр. на адресу вищих російських урядовців і депутатів Державної Думи були надіслані петиції відомих письменників і громадських діячів з вимогами надати свободу українському слову і друку, поверну­ти із заслання всіх українців, засуджених за політичними спра­вами, погодитися на надання Україні автономії.

З вимогою надати Україні національно-культурні права, у т. ч. права автономії, у грудні 1916 р. знову виступило Товарис­тво українських поступовців. При цьому вкотре було оголоше­но про нейтралітет українців у світовій війні.

Царський уряд не розраховував на тривалу війну. Урядові тилові служби виявилися не готовими забезпечити армію боєприпасами, продовольством, спорядженням, достатньою громадських кількістю госпіталів, не зуміли організовано прийняти біженців, нагодувати, розмістити їх, надати медичну допомогу. Ось чому після поразок російської армії в 1915 р. уряд зму­шений був допустити громадські організації до справи забезпе­чення армії продовольством і спорядженням, до опіки над госпіталями, над біженцями та населенням прифронтової зони. Виник ряд впливових організацій, зокрема Воєнно-промисло­вий комітет, Союз міст, Союз земств та ін., які для виконання покладених на них завдань отримували державні субсидії. В цих організаціях брала участь і українська інтелігенція, пра­гнучи з їхньою допомогою полегшити страждання, які принес­ла війна землякам. Йшлося, таким чином, не про допомогу Царизму у веденні ним несправедливої війни, а про допомогу жертвам цієї війни. Особливо посилилась активність української інтелігенції у 1915 р., коли після відступу російських військ з Галичини ан­тиукраїнські настрої всередині російських урядових кіл трохи послабшали. Влітку було дано дозвіл на утворення в Києві «То­вариства допомоги населенню Півдня України, що постражда­ло від воєнних дій». Товариство поставило за мету опіку над біженцями та допомогу заарештованим і висланим в Росію га­личанам та іншим жертвам російської окупації в Західній Укра­їні. Тоді ж українські діячі стали співпрацювати з Комітетом Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Через деякий час комітет, очолений відомим діячем Товариства укра­їнських поступовців (ТУП) Ф. Штейнгелем, майже повністю опинився під контролем поступовців. Члени комітету викорис­товували надані йому державні кошти на організацію дитячих будинків для дітей-сиріт. По суті ці будинки стали українськи­ми школами. Допомогу з фондів комітету одержували біженці й поранені українці.