21. Внутрішня і зовнішня політика Директорії унр. С. Петлюра.

Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією — Українським Національним союзом. Директорія складалася з п'яти осіб: А. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець. Пізніше її склад змінювався. Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці уряд Директорії проголосив: · поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради; · проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю; · запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції; поновлення 8-годинного робочого дня; право на діяльність профспілок і проведення страйків; · поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію. В УНР почалося формування органів влади і було створено новий уряд — Раду Міністрів. Передбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції. 23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — законодавчого органу влади в УНР. Однак ніяких життєво важливих рішень прийнято не було, і Конгрес припинив свою роботу. У зовнішній політиці уряд Директорії орієнтувався на країни Антанти (Великобританія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками. У 1919—1920 pp. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія. Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями із селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отамани відмовлялися виконувати накази й діяли самочинно). У рядах керівників Директорії не було єдності в поглядах на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його супротивники відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами. Змагання за владу між різними політичними партіями послабило авторитет Директорії серед населення. Затягувалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер. Така ситуація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор'євим, Махном. Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональних інтересів. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України. Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другу війну проти УНР. Директорія залишила Київ, її керівництво опинилося в міжнародній ізоляції, оскільки країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р. Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії. )

22. Закарпаття в роки Світової і Великої Вітчизняної воєн.

Добившись підписання з СРСР договору про ненапад, Гітлер приступив до здійснення своїх задумів. Підрозділи вермахту, вчинивши напад на Польщу, о 4 годині 45 хвилин 1 вересня 1939 р. розв’язали другу світову війну. Незважаючи на впертий опір польських військ, до яких було мобілізовано й 150 тис. українців, німецькі дивізії, маючи істотну перевагу в силах, бойовій підготовці й технічній оснащеності, швидко просівалися на схід і 8 вересня вийшли до Варшави. До 15 вересня основні сили польської армії були розбиті.

Акт агресії змусив уряди Великобританії й Франції, зв’язаних з Польщею зобов’язаннями про подання негайної допомоги, оголосили 3 вересня війні Німеччині. Проте в перші місяці війни їх участь в ній була символічною. Після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не приступати до активних бойових дій проти Німеччини. Почалася „дивна війна”, яка стала логічним наслідком і продовженням мюнхенської політики правлячих кіл Великобританії та Франції.

Вступ Червоної Армії на територію Західної України; включення останньої до складу СРСР і воз’єднання з Українською РСР.

Відповідно до радянсько-німецького пакту СРСР теж почав воєнні акції по захопленню території, які згідно з таємним протоколом ввійшли до сфери його інтересів. 17 вересня радянські війська без оголошення війни перейшли кордон Польщі і за 12 днів майже без опору зайняли Галичину та Західну Волинь. В цій операції було задіяно 54 стрілецьких і 13 кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад і 11 артилерійських полків. Було створено два фронти: Український, яким командував С.Тимошенко, і Білоруський під командуванням М.Ковальова. Загальна чисельність війська становила 600 тис. червоноармійців; вражала і кількість застосованої військової техніки: 4 тис. танків, 5500 гармат, 2 тис. літаків. А Польща на кордоні з СРСР, який становив 1400 км., мала лише прикордонну охорону з 25 батальйонів. Вона не чекала удару зі сходу і всі сили кинула для відбиття нападу Німеччини.

Парадоксальність цієї розбійницької акції СРСР проти Польщі полягає у тому, що об’єктивно інтереси українського населення, яке впродовж віків боролося проти національного гноблення, співпали з загарбницькими планами Сталіна. Саме тому західні українці дивилися на Червону армію як на визволительку і зустрічали її хлібом та сіллю.

Таким чином, агресія Гітлера і Сталіна проти Польщі була брутальним порушенням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, не була юридично обґрунтована, отже, мала незаконний характер. Це визнав навіть Сталін у радянсько-польській угоді від 30 липня 1941 р., коли радянсько-німецькі домовленості щодо Польщі були анульовані. Але восени 1939 р. радянсько-німецький альянс ставав все міцнішим і був закріплений договором „Про дружбу і кордони” від 28 вересня 1939 р.

У жовтні 1939 р. на зайнятих радянськими військами західноукраїнських землях відбулися вибори в Народні Збори. Вони проводилися під контролем радянських представників, за їх сценарієм і режисурою. Наприкінці жовтня на своїх перших засіданнях Народні Збори звернулися з проханням прийняти західноукраїнський регіон до складу УРСР і СРСР. П’ята сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. задовольнила це прохання.

Входження Бессарабії та Північної Буковини до СРСР і приєднання цих земель до УРСР.

Таємний протокол пакту Молотова Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв’язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний несподіваними успіхами гітлерівських військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних кордонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод про розподіл сфер впливу. Молотов 23 червня 1940 р. звернувся до німецького посла в Москві з заявою, в якій вказував на неможливість зволікання з бессарабським питанням. В заяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину, що обґрунтовувалося низкою обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це стало несподіванкою для Німеччини, оскільки в таємному протоколі пакту питання про Північну Буковину не ставилося. Проте не бажаючи погіршень відносин з СРСР і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям, Німеччина погодилась на територіальні поступки.

Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту ультимативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії і Північної Буковини. Залишена без підтримки Німеччини Румунія змушена була підкоритися. Червона армія вступила в Чернівці, Хотин і Акерман і вийшли на нові кордони Румунії. Сьома сесія Верховної Ради СРСР 2 серпня 1940 р. включила заселені переважно українцями Північну Буковину та Бессарабію до складу УРСР. Після воз’єднання в складі Української РСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилося на 8.8 млн.. чол.. і на середину 1941 р. становило майже 41.7 млн. жителів, а її територія розширилась до 565 тис. кв. км.

23. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність 1917-1920рр.

Історичне значеним та уроки боротьби українського народ в 1917.1920рр.

Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної української держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, яка тривала, країни Атланти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття території УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Атланти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став окупантом.

Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни-переможниці беззастережно підтримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили у міжнародну ізоляцію і були безсилі перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців і уклала мир з Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — поклала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.

Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все-таки з'явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголошення державної незалежності у 1991 р.

Разом з тим поразка національної революції у 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.

Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності. Саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки.

Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.

Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращення життя основної маси населення.

Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, добиватися підтримки незалежності України основними зарубіжними країнами.