Розділ V Парафія церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Кальника

§ І. Історія будівництва та реконструкції храму

В кінці ХVІІІ ст. село Кальник входило до складу Вінницького повіту Брацлавського воєводства. Повіт “у церковному відношенні ділився на дві частини. Східна частина примикала до животівської, західна – до кальницької” протопопії⁵⁹¹.

До 1772 р. у селі Кальнику існувала Кальницька греко-католицька протопопія Переяславської єпархії, до якої входило 18 парафій сіл Тягуна, Дубровинців, Яструбенців, Купченців, Юрківки, Пархомівки, Паріївки, Вільшанки (передмістя Лінців), Гайсина (передмістя Липовця), Зозова, Митилинців, Росоші, Коробівки та містечок: Кальника, Нового Дашева, Старого Дашева та Липовця. Її очолював протопіп кальницький Григорій Леневич⁵⁹². Згодом вони поступово, під впливом політичних та військових подій Росії на Правобережжі наверталися до православ’я – справжнього “благочестя” напередодні та після третього поділу Речі Посполитої у 1794–1795 роках⁵⁹³.

Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) на правобережних українських землях розгоряється запекла боротьба між уніатами, яких підтримували католики і польські власники українських маєтностей, та православними. Похід проти православ’я очолив Львівський уніатський митрополит Леон Шептицький. Йому протистояв православний єпископ Переяславський Іларіон. Обидві сторони використовували нелюдські форми боротьбі за парафії: наїзди, фізичне знущання над священнослужителями (обрізання борід і волосся на голові, мордобій, биття палицями, стягнення податків, їзда на святенниках тощо) та церковним начинням. Обидві ворогуючі сторони скрупульозно збирали конкретні факти подій і використовували у протистоянні перед польським королем.

У цю боротьбу включився кальницький протопіп Григорій Леневич, який став затятим поборником переходу до православ’я. 12 червня 1776 р. на день Св. Онуфрія Леневич разом з чечельницьким протопопом Романовським і “російською військовою командою” прибули у с. Янів і застали на цвинтарі тамтешнього уніатського вікарія Василя Скородинського, зажадавши від нього ключів від церкви. Оскільки при ньому їх не було, “то схопили його ґвалтовно і хотіли церкву відкрити, головою його об двері церковні п’ятнадцять раз так сильно вдарили, що з рота, носа і очей залився кров’ю, напівмертвий упав на землю”⁵⁹⁴. Після чого його віддали під солдатську варту, де голодного й без води витримали три доби. Так же вони вчинили і з уніатським священиком с. Гущинці, захопивши храм, а священика Заблоцького вигнали із села. На його місце призначили “посполитого сина Даниїла Поцибу, який назвався Лозенським”⁵⁹⁵. Ці та інші приклади уніатський митрополит Леон Шептицький надав польському корою щоб переконати його в тому, що православну церкву потрібно ліквідувати.

Асиметрично діяли й православні священики, які збирали подібні безчинства уніатських служителів щодо їх церкви. Ось один приклад. 1 червня 1778 р. Брацлавський уніатський декан Іван Розворович з “товаришем польським” Броднецьким і чотирма жовнірами “наїхали на містечко Красне” напали на будинок вікарія тамтешнього православного Свято-Воскресенського храму Петра Зборовського і стали вимагати 20 руб. податку званого subsidium charitativum⁵⁹⁶. Не отримавши грошей, уніати разом з жовніри вирвали на голові і бороді священика волосся, стали бити лозами поки він не впав без пам’яті. Привівши його до тями, Броднецький став вимагати від нього 8 руб. Віддавши 5 руб., священик попросив його відпустити у місто, де б він зміг зайняти ще 3 руб. Жовніри, які його супроводжували, били його по щокам і “ногами топтали”. Коли він віддав їм позичені три рублі, то один із жовнірів сів на священика і наказав везти його через все місто верстви півтори⁵⁹⁷.

Кальницький протопіп Григорій Леневич, разом з Животівським (Семен Переровський), Смілянським (Іоан Радзиловський) та іншими протопопами Переяславської єпархії, 1 вересня 1778 р. підписав “доношение” (доповідну) єпископу Іларіону, де були висловлені всі знущання уніатів щодо православного священства. Зокрема, у ньому наголошувалося, що вигнаному з парафії православному служителю Божому не дозволяли жити серед посполитих і користуватись землею⁵⁹⁸. До Варшави була відправлена делегація православних священиків єпархії з низкою документів, щоб донести до короля свої біди.

Уніати продовжували захоплювати православні храми, але турбувались, щоб надати цим діям видимості законності й справедливості. Ними були розроблені таємні інструкції, як організовувати захоплення храмів. Одну таку інструкцію уніатський офіціал надав “прикажчику Кальницькому, який був у складі Дашівського ключа”⁵⁹⁹. У ній говорилось, що необхідно переконати громаду села, що би вона письмово вимагала запровадження уніатської віри. За умови, що всю громаду переконати в цьому неможливо досить схилити двох–трьох її представників, які б підписали таке звернення, “що ця громада зі спадкоємцями своїми одностайно бажає бути” в уніатській вірі⁶⁰⁰.

7 грудня 1867 р. Олександр ІІ схвалив прийняті Сенатом правила про будівництво нових та ремонт старих храмів у дев’яти західних губерніях імперії. Ухвала складалася з 58 параграфів і стосувалась різних сторін діяльності церковно-будівельного присутствія. “Розділ 6. Загальні правила для облаштування церков” дозволяв будувати цегляну церкву тоді, коли у приході було не менш як 1500 прихожан обох статей, у населених пунктах, де є католицькі костели, де є чудотворні ікони, де буде значний приплив паломників, де є відповідний будівельний матеріал⁶⁰¹. Дерев’яні храми будувались або відновлювались тоді, коли під церквою був кам’яний підмурівок, а в середині і зовні дерев’яні стіни шалювались дошками і фарбувались олійними фарбами. Дах мав бути із залізним покриттям⁶⁰².

Самодержавний уряд дбав про підтримання храмів у належному стані, особливо в другій половині ХІХ ст., коли більшість приміщень церков вимагали ремонту. Відповідно до розпорядження Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, генерал-лейтенанта графа Олексія Павловича Ігнатьєва було складено відомості побудови нових та реконструкції старих храмів з 1868 по 1890 роки. За цей період у Київській губернії було побудовано і відремонтовано 603 храми,* з них 63 в Липовецькому повіті на загальну суму 363583 руб.** Із інструкції відомо, що необхідно було подати інформацію генерал-губернаторові про храми: 1. відбудовані або відремонтовані на кошти прихожан і “за рахунок церковно-будівельного кредиту”; 2. “відомість про число новозбудованих і капітально відбудованих церков, за той же період, за рахунок прихожан без допомоги скарбниці”⁶⁰³.

25 березня 1890 р. генерал-губернатор О. П. Ігнатьєв отримав дві відомості від архітектора Київської губернії Михайла Степановича Іконникова, рідного брата відомого історика України, професора Університету Св. Володимира Володимира Степановича Іконникова, 2 карти: м. Києва і Київської губернії, на яких були відзначені “новозбудовані і відремонтовані храми”. За ці роки в губернії з допомогою держави було побудовано та реконструйовано 134 церкви, з них 17 цегляних і 117 дерев’яних, на які витрачено 1 888892 руб. 57 коп. (держава виділила 1 189364 руб. 36 коп.). На власні кошти прихожан без допомоги держави побудували нових 203 храмів, із них кам’яних 13 і 190 дерев’яних та капітально відбудовано 345 храмів, із них 23 цегляних і 322 дерев’яних на загальну суму 2 438403 руб.⁶⁰⁴

У Липовецькому повіті з 1868 по 1890 рік прихожанами за допомогою держави було відновлено 6 дерев’яних храмів (у с. Чернявка, Нападовке, Летичеві, Кам’янці, Хринівці, Княжій Криниці), на кошти міністерства – 32 122 руб. 78 коп. і на пожертви прихожан – 31 181 руб. 99 коп.⁶⁰⁵ 39 храмів цього ж повіту відреставрували парафіяни: 1 кам’яну і 38 дерев’яних церков на загальну суму 787673 руб. За цією відомістю в селі Кальнику мала бути побудована “нова дзвіниця та іконостас”, а також проведено капітальний ремонт на 6 843 руб.⁶⁰⁶

Коли був збудований дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці в с. Кальнику достеменно невідомо, про це у клірових книгах 30–50 -х років ХІХ ст. писалось так: “Побудована в якому саме році і чиїм коштом невідомо”⁶⁰⁷. З другої половини цього ж сторіччя в таких книгах у розділі “Про церкву” почали писати, що дерев’яна церква була побудована “старанням прихожан” у 1700 році⁶⁰⁸.

Присвята храму Різдву Пресвятої Богородиці у Липовецькому повіті було широко розповсюдженим явищем, пов’язаним з народженням Пресвятої діви Марії. Протоієрей Серафим Слобідський у підручнику для сім’ї та школи “Закон Божий” розповідає про те, що серед жителів галілейського міста Назарета жив нащадок царя Давида Іоаким із своєю дружиною Анною, в яких не було дітей. Благочестиве подружжя благало у Бога послати їм дитину. “Вони дали обіцянку (обітницю): якщо у них народиться немовля, посвятити його служінню Богу”⁶⁰⁹. За терпіння, велику віру і любов до Бога й одне до одного Господь послав Іоакимові та Анні велику радість – дитя. Божий Ангел порадив дати йому ім’я Марія – “по-єврейськи” Володарка, Надія⁶¹⁰, тобто їй було наперед “призначено Богом бути Матір’ю Сина Божого, Спасителя світу”⁶¹¹. Різдво Пресвятої Діви Марії святкується православною церквою як одне з великих релігійних свят 8 вересня (21 вересня за новим стилем).

Кальницький дерев’яний храм з такою ж міцною дзвіницею, “з одним холодним” престолом “в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці забезпечений посередньо” необхідним начинням. За штатом, затвердженим у 1842 р., кальницька церква була віднесена до V класу, в якій Божу службу проводили священик та дячок. Інколи замість дячка священику допомагав паламар. У штаті церкви в інші роки служили священик, дяк та паламар. Завше при церкві працювала проскурниця – жінка, яка пекла ритуальні хлібці. Останню посаду, як правило, займала або колишня попадя-вдова, або набожна сільська жінка, призначена Липовецьким духовним правлінням, напевне, за рекомендацією місцевого священика.

В кожному храмі, присвяченому Різдву Пресвятої Богородиці, була храмова ікона. У той час це були ікони, мальовані олійними фарбами. Якого змісту була храмова ікона церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Кальника, достеменно невідомо. Один із зразків такої мальованої олійною фарбою ікони зберігається в храмі Святого Успенія міста Переяслава-Хмельницького (фото № 7). Пізніше, з розвитком друкарських та фотопослуг, почали друкувати літографічні ікони. Вони різняться за методом відтворення й композиційним розташуванням фігур на малюнку. Як правило, на іконах зображено Іоакима, Анну та двох прислужниць, які із захопленням дивляться на маленьку Марію. Звичайно, ікони різнились розмірами і матеріалам, з якого виготовлялись. Храмова ікона Різдва Пресвятої Богородиці в кальницькому храмі розміщувалась в іконостасі з правого боку крайньою ⁶¹².

Плин віків не дозволяє з впевненістю сказати, який за рахунком був храм, побудований у Кальнику в 1700 р. Дерев’яні конструкції не є вічними. Через пару сотень років їх потрібно було реставрувати, або будувати новий храм. За період, який ми розглядаємо, у кальницькому храмі було проведено значні реставраційні роботи у 60-х та 80-х роках ХІХ ст. та спроба будівництва нового храму на початку ХХ ст., а в роки Першої світової війни – споруджено цегляний храм. Збереглося три, принаймні відомі поки що нам, архівні справи, в яких йдеться про те, що прихожани с. Кальника, “бажаючи ... прикрасити свій приходський храм”, звертались до церковного правління за дозволом розпочати ці роботи, у тому числі: “О устройстве и освящении пределов при церкви с. Кальника Липовецкого уезда”⁶¹³, “О возобновлении иконостаса и устройстве жертвенников и горячего места в церкви с. Кальника”⁶¹⁴ та “По прошению общества крестьян с. Кальника Липовецкого уезда употребить 600 дубов, растущих на церковной земле на постройку церкви”⁶¹⁵.

8 січня 1868 р. сільський староста Андрій Гезенко скликав сільський сход, на якому 34 господарі (церковний староста Калістрат Калачник, члени громади Семен Тищенко, Іван Музика, Олександр Журковський, Марко Василевський, Гордій Мазуренко, Гнат Куценко, Мефодій Хоменко, Семен Швець, Іван Дідик, Іван Паламарчук, Олекса Мошноріз, Іван Марусич, Григорій Баніт, Леонтій Калачник, Іван Семенов, Василь Мельник, Михайло Могила, Тимофій Тищенко, Данило Могила, Тимофій Дяченко, Пилип Діденко, Кондартій Музика, Ярема Мазуренко, Іван Святенко, Захарій Баніт, Гаврило Сеньків, Йосип Куценко, Семен Казмирчук, Кіндрат Вознюк, Євдоким Брацюк, Василь Бибик, Антон Баніт) погодились на пропозицію сільського священика Василя Войнарського розширити храм за рахунок прибудови нових бокових вівтарів та спорудження нової дзвіниці біля храму⁶¹⁶.

Приходський священик Василь Захарович Войнарський “разом з громадою селян погодились добровільно привести у благоліпність церкву”. Священик звернувся до благочинного 4-го округу Липовецького повіту, священика Стефана Левитського з проханням виклопотати у Київської духовної консисторії дозвіл на розширення храму з прибудовою дзвіниці⁶¹⁷. Це клопотання розглянули в Києві і 29 січня 1866 р. і, відповідно до рішення, схваленого Чигиринським єпископом Порфирієм, “відправили до єпархіального архітектора для складання нового плану і фасаду”⁶¹⁸.

Відповідно до “переробленого” архітектором плану від 16 квітня (фото № 9) та отриманого “благовоління” від митрополита всі дерев’яні роботи були завершені (витрати – 1311 руб. 68 коп. сріблом), за винятком опоряджувальних робіт всередині храму (фарбування), оскільки на це потрібно було витратити ще 400 руб.,⁶¹⁹ які потрібно було знайти.

Таке саме прохання, але на ім’я митрополита Київського і Галицького Арсенія 1 вересня 1868 р. направив благочинний священик 2 -го округу Лука Кисилевич, в якому висловлюється бажання селян розширити кальницький храм, але наголошується на тому, що о. Войнарський просить отримати дозвіл від його високопреосвященства освятити храм до 8 вересня – “христового” храмового свята⁶²⁰.

Тільки через 20 років, того ж ХІХ ст., при тому ж самому священику Василю Захаровичу Войнарському влітку 1888 р. заходилися реставрувати храм. 142 прихожани кальницької церкви з 204 селян-господарів, які мали право голосу, 18 квітня того року зібралися на сход і в присутності священика та старости села Федора Левченка повели неквапливу розмову про необхідність проведення оновлюваних робіт на іконостасі, будівництва нового жертовного та горного місць. Було з’ясовано, що на такі роботи громада вже має “піклувальні суми, в готовності 2579 руб. 80 коп.”, а тих, що не вистачало, приход “зобов’язувався поповнити до закінчення робіт”⁶²¹. На сході було обрано “уповноважених із селян, які під судом і слідством не були: Дмитра Ісидорова Суховерхого, Кирила Пилиповича Мацькова, Макарія Баніта, Андрія Гезенка, Якима Степанишина, Тихона Маценка, Сильвестра Музику, Івана Войченка, Василя Куценка, Петра Калачника, Андрія Бибика і Семена Могилу” для “вище зазначеної потреби”⁶²². Цей “Наказ” “за них, неписьменних, і за себе підписали: Кіндрат Музика, Спиридон Качалай”, а сільський староста Федір Левченко приклав примітивний штамп – печатку, на якій було написано “Кальницький сільський староста”⁶²³.

Відповідно до прийнятого тоді ієрархічного чинопочитання, благочинний 3-го округу Павло Стефановський у рапорті на ім’я єпископа Уманського і вікарія Київської митрополії Іринея писав про бажання селян Кальника оновити зовсім старий іконостас, який вимагав “виправлення і позолоти знову; жертовник і горне місце необхідно зробити заново”⁶²⁴. Благочинний прохав ієрарха “затвердити” план робіт. Усі відповідні документи: копія угоди між громадою та підрядниками, виписка зазначених робіт і малюнок старого іконостаса додавались до звернення. Консисторія отримала ці матеріали 7 липня 1888 р. На проханні благочинного чиновник митрополичої канцелярії написав резолюцію “Дозволяється ...”. Крім того, Консисторія наказала: “План передбачуваного облаштування іконостасу в церкві села Кальника відіслати на розгляд Київського єпархіального архітектора”⁶²⁵.

16 січня 1889 р. Київська консисторія заслухала “рапорт” благочинного 3-го округу Липовецького повіту, священика Павла Стефановського про те, що “відновлений іконостас у Богородичній церкві села Кальника ним, благочинним, освячений”⁶²⁶. Тульчинські майстри брати Мартин та Іван Борецькі пофарбували всередині церкву, оновили іконостас, побудували нове горне місце і жертовник, на що громада с. Кальника витратила “3000 руб., а церковної суми використано більш як сто рублів”⁶²⁷.

На початку ХХ ст., а саме 31 грудня 1900 р. “прихожани Різдва Пресвятої Богородиці церкви с. Кальника 3-го благочинного округу” на сільському сході, скликаному сільським старостою Андрієм Войченком, “в кількості 141 домогосподарів, мали роздуми” про те, що ще 14 лютого 1899 року було схвалено “постанову про будівництво у нашому селі нового храму”⁶²⁸. В “Ухвалі” писалось, що нинішній храм проіснував більш як 200 років, а тому прийшов від років у цілковиту непридатність⁶²⁹. Назріла необхідність побудувати новий. Для цього на тому ж сході селяни ухвалили ще одну постанову влаштувати грошовий збір “протягом 10 років по одному карбованцю на рік з кожної душі чоловічої та жіночої статі, розпочинаючи з 16-річного віку”⁶³⁰. Таким чином, через десять років передбачалось зібрати “капітал близько 10 тисяч руб. сріб.”⁶³¹, але цих грошей було замало. Щоб зарадити цьому селяни запропонували використати для будівництва храму “церковну дубину у кількості 600 штук дубів, що знаходиться на церковній землі, яка нами дідами й батьками і нашими спеціально зберігалась”⁶³². Для організації спорудження храму сход обрав із свого середовища уповноважених: Василя Гегу, Кирила Мацька, Павла Гегу і Михайла Баніта, яким доручалось клопотатись перед вищестоящим “духовним начальством Київської єпархії про дозвіл на використання означеної дубини на будівництво нового храму в нашому селі”⁶³³.

Ця ухвала зберігалась у сільській церкві, а копія з неї була видана на руки уповноваженим з метою подання разом з іншими матеріалами духовному начальству Київської єпархії. На ухвалі за селян учасників сходу, які були неписьменними, розписався Дмитро Суховерхий. Вона ж була завірена сільським старостою та волосним старшиною Мельником, з прикладенням гербової печатки Дашівського волосного правління⁶³⁴.

Копія “Ухвали Кальницького сільського сходу” збереглася. Вона заслуговує того, щоб бути цілком зацитованою, оскільки свідчить не тільки про рівень юридичного оформлення такого важливого документа, а й про серйозне ставлення селян до задуманої справи, їх вміння адекватно відповідати на виклик суспільно-правових норм, рівень юридичної обізнаності керівників сільських та волосних громад. Ось цей документ повністю: “1899-го року лютого 14 дня Кальницький сільський сход Дашівської волості 2-го мирового участку Липовецького повіту Київської губернії, скликаний у кількості 149 осіб із 204 -х домогосподарів, які мають право голосу на сході, і селян із колишніх однодворців у кількості 24 осіб слухали пропозицію місцевого священика Віктора Лещенецького про будівництво в нашому селі нового храму і ухвалили: 1. Побудувати в селі Кальнику новий храм з огляду на те, що існуючий храм, побудований в 1700 році і відповідно проіснував 198 років, став дуже старим; 2. Для побудови нового храму учинити розкладку між селянами на десять років; 3. Для цього кожний селянин чоловічої і жіночої статі, розпочинаючи з 16-ти років, зобов’язаний вносити щорічно по одному руб. сріблом; 4. Гроші на будівництво храму мають вноситись кожним селянином касиру по півріччю у травні і жовтні місяці кожного року по п’ятдесят копійок; 5. Касиром для збирання означених сум одноголосно обрали місцевого селянина Михайла Баніта; 6. Головний контроль над збиранням грошей проводить місцевий священик; 7. Зібрані суми ні в якому разі не можуть зберігатись у касира, а після кожного зібрання мають бути внесені до Державного банку; 8. Ця ухвала дійсна протягом десяти років, тобто з 1899-го по 1909 рік, і ніхто не має права її змінити; 9. Ця ухвала за належним оформленням у Дашівському волосному управлінні має зберігатись при справах церкви, в чому й підписуємось. Оригінал за належними підписами селян, сільського старости і засвідчені Дашівським волосним правлінням.

Що ця справжня копія відповідає оригіналові вірна, в тому підписом і прикладенням казенної печатки Дашівське волосне правління засвідчує. 1901-го року, січня 24 дня.

Волосний старшина Мельник.

Волосний писар (підпис)”⁶³⁵.

Духовна консисторія зажадала від місцевого причту (священика та дяка) надати свою думку щодо доцільності будівництва нової церкви. Отець Віктор, який раніше підтримував клопотання приходу про будівництво храму, немовби забувся, що був присутній на тому сільському сході, добре знаючи про те, що будівництво храму можливе тільки при виділенні 600 дубів на зведення зовнішніх стін, почав заперечувати проти доцільності будівництва. Причт зрозумів, що громада замахнулась на їхнє майно. У “Відзиві” священик Віктор Лещенецький та паламар Володимир Крижановський відписали на вимогу Консисторії від 28 лютого 1901 р. та благочинного протоієрея Павла Стефановського, які перші забили тривогу, не бажаючи виділити сільській громаді 600 дубів із діброви. Причт кальницької церкви писав, що “при Св. Р. Богородичної церкви с. Кальника справді на церковно-причтовій землі проростає дубовий ліс. Цей ліс знаходиться у користуванні місцевого причту: використовується для опалення і ремонту у випадках необхідних причтових будівель і охороняється контролем цього ж причту”⁶³⁶.

Священнослужителі кальницької церкви вважали вимоги уповноважених громади с. Кальника про відпуск церковного лісу на передбачуване будівництво нового храму “необґрунтованими, оскільки існуючий храм може ще довгий час існувати”⁶³⁷. Громадяни села мають достатньо своїх коштів для того, щоб побудувати самим храм, так як постійно заробляють на місцевому цукровому заводі. Церковний же ліс служить тільки єдиною допомогою причту в підтримці причтових будівель, оскільки прихожани не беруть ніякої участі матеріальними засобами в підтримці причту. “А тому причт не може погодитись з вимогою, викладеною в проханні уповноважених від громади селян с. Кальника щодо вирубки церковного лісу на передбачуване будівництво нового храму”⁶³⁸. Причт “слізно” прохав Консисторію зробити відповідне розпорядження про те, щоб сільська громада с. Кальника “взагалі не поширювала свої права на церковну цінність, вважаючи її немовби своєю”⁶³⁹.

Благочинний 3-го округу Павло Стефановський наприкінці травня 1901 р., враховуючи висновки причту с. Кальника, переконує Київську консисторію, інколи слово в слово повторюючи його аргументи, в недоцільності вирубки 600 дубів для майбутнього храму. Навіть більше того, протоієрей перекручує факти, твердячи, що прихожани ніякої допомоги ніколи храму й причту не надавали, що все, що має кальницький храм було “побудоване правлінням місцевого бурякоцукрового заводу без будь-якої допомоги з боку прихожан”,⁶⁴⁰ що будівництво нового приміщення храму на найближчі десять років не потрібне, оскільки приміщення існуючої церкви ще досить міцне.

Проте прихожани й далі наполягали на доцільності спорудження нового храму з матеріалів церковної діброви. Вони звертались до митрополита Київського та Галицького Флавіана. Священнослужителі церкви самі посприяли цьому своїми корисливими діями, оскільки священик Віктор Лещенецький та паламар Володимир Крижановський 17 листопада 1905 р. звернулись до Київського лісового комітету з проханням надати дозвіл на порубку дубини. Сільська громада відразу ж відреагувала адекватно. Митрополитові Флавіану вони писали після “Рішення” уповноважених від 20 грудня 1905 р.: “приходський священик с. Кальника Віктор Лещенецький поставив за мету продати означену дубину і виручені гроші взяти у свою користь”⁶⁴¹. У новій “Ухвалі” уповноважені переповідають свої митарства, листування з Київською консисторією, де вони наполегливо добивались дозволу на будівництво храму, про відмову причту церкви дозволити вирубку 600 дубів для цієї мети.

Минуло кілька років, і той же причт виступив ініціатором продажу вже 550 дубів. Кому? Навіщо? Селянський практичний розум підказав вихід з цього скрутного становища. Якщо дозвіл на порубку й продаж дубини є, то потрібно виручені гроші віддати на зберігання до Державного банку, “для користування відсотками з них ”⁶⁴². Якщо ж цього не можна зробити, то приход просив митрополита заборонити порубку лісу, а їх попередити про це через Дашівське волосне правління. Однак, ми не знаємо, чим завершився цей конфлікт між причтом кальницького храму й сільською громадою. Напевно, в ті роки храм побудований не був, хоч ця ідея жевріла в середовищі кальничан.

Та доля внесла свої корективи: при тому ж священику Лещенецькому та паламареві Андрію Тимошину дерев’яний храм 21 березня 1914 р. згорів⁶⁴³, і буквально до кінця цього ж року буле збудовано новий. Правда, є думки сучасного архітектора з смт. Іллінців та краєзнавця В. В. Мацька, що за півроку побудувати такий храм неможливо. Відповідно до законів православної церкви, замість згорілого дерев’яного завжди будували цегляний. У клірових документах записано: “Церква побудована у 1914 році старанням прихожан, субсидією від держави і Товариства Кальницького цукрового заводу”⁶⁴⁴.

27 квітня 1914 р. єпархіальне начальство “призначило видати на будівництво церкви с. Кальника із будівельного капіталу, який зберігається у консисторії”, позику в 5000 руб. “з тим, щоб ця позика була погашена за синодальною допомогою”⁶⁴⁵. Гроші в сумі 5000 руб., “видані на будівництво в Кальнику церкви”, було поділено на дві нерівні частини: 2000 руб. готівкою, “а 3000 руб.” вносились в Державний банк під 4 % річної ренти. На 1 січня 1917 р. за храмом рахувалося “непогашених відсотків на 11 руб. 67 коп.”⁶⁴⁶ 25 серпня 1917 р. Київська духовна консисторія знову слухала питання про виділення із синодального кошторису 10000 руб. “на будівництво церкви в с. Кальник Липовецького повіту”⁶⁴⁷. Тільки половина цих грошей висилалась о. благочинному після того, як із 3000 руб. будуть відраховані відсотки в еміритальну касу, яка виділяла кошти на будівництво⁶⁴⁸.

Освячення нового храму відбувалось надзвичайно урочисто. З’їхалося духовенство Дашівського благочиння, чиновники Липовецького повіту, прийшла місцева інтелігенція та селяни. Після служби в храмі відбулась хресна хода навколо церкви. Під час обходу храму в одного священика від іскри, що вилетіла з кадила, запалала борода. Це був, як казали в народі, недобрий знак. Мабуть, це був пророчий знак. Храм, який вистояв під обстрілами німецьких та радянських гармат і куль у роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, за наказом комуністичного режиму був розібраний нашим односельцем. На його місці комуністична влада, продовжуючи свої антинародні традиції, побудувала Будинок культури, чим сплюндрувала святе місце, могили священиків та відомих односельців, похованих біля храму.

Досить трагічна доля і панотця Віктора Лещенецького. Він, як свідчать документи, був останнім дореволюційним священиком. Він же відчув на собі удари більшовицького режиму. Завдяки наданим відомим знавцем історії с. Кальника Віктором Васильовичем Мацьком матеріалами про долю о. Віктора, стають зрозумілі методи боротьби радянської влади з церквою та її слугами. В складеному В. В. Мацьком “Списку жертв політичних репресій” записано: “24. Лещенецький Віктор Петрович, з 1908 року [неправильно, з 27 квітня 1898 р. – Авт.] священик Кальницької Різдво-Богородичної церкви, освіта – духовна семінарія. “Розкуркулений”, вигнаний з власного будинку і заарештований у 1931 році, але невдовзі звільнений. Вдруге заарештований 09. 08. 1838 року разом з Канчуком О. Г. і засуджений на 8 років ВТТ [Виправно-трудових таборів – Авт.]. Відбував покарання в одному з таборів Карело-Фінської АР, де через рік й помер”.

Отже, в долі кальницького храму за ХІХ і ХХ століття відбувались як позитивні, так і негативні зміни. Так, його реставрували за кошти громади, проводили перебудови, прикрашали. Сільська громада з любов’ю ставилась до свого дітища, своєчасно бажала побудувати новий. Священнослужителі ж, навпаки, виступали як гальмуюча сила, не бажаючи виділити дубину для спорудження нового храму, тобто жаліли своїх грошей і статків. Доля розпорядилась інакше: старий храм згорів, а на його місці побудували красеня з цегли.