§2. Джерельна база та історіографія історії церкви

Різдва Пресвятої Богородиці

Джерельна основа дослідження діяльності кальницької церкви Різдва Пресвятої Богородиці, парафії та її священнослужителів є цілком достатньою.¹²⁰ Це, насамперед, архівні матеріали фонду № 127 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, де зберігаються клірові відомості, метричні та сповідальні книги кальницької церкви¹²¹. Частина метричних книг з 1875 р. по 1917 р. є важливим комплексом документів Державного архіву Вінницької області. Ще за радянської доби частину матеріалів Київського історичного архіву було передано на місця задля покращення виявлення потрібних вихідних матеріалів родоводу окремої особистості тієї чи іншої області України.

Низка документів з цієї проблеми зберігається в інших справах фонду № 127. Матеріали розкривають життя й діяльність кліриків церкви, проведення реставраційних робіт сільського храму в 60-х та 80- х роках ХІХ ст., спроби спорудження нового храму на початку ХХ ст., соціальне єство кальницької громади під час обговорення актуальних питань релігійного життя сільської парафії¹²². Персоніфіковане бачення соціальних проблем в історії села Кальника цього періоду стало можливе через документальні матеріали, які зберігаються у справах Липовецького й Уманського духовних правлінь, зокрема з життя священика Стефана Бошковського, його судові тяжби з духовною та світською владою¹²³.

Надзвичайно великою інформативністю насичені справи фонду №  712 “Київської семінарії”, де зберігаються особові справи слухачів Київської семінарії, зокрема Сергія Оппокова, відомостями про кількість навчальних духовних закладів Київської єпархії, їх фінансове забезпечення у 1829 р. про заборону особам духовного звання одружуватися з “нареченими низького походження”¹²⁴.

Архівні матеріали про розвиток церковного життя кальницької парафії відкладались і в інших адміністративних управлінських органах влади. 13 листопада 1889 р. за № 17911 був розісланий циркуляр Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора графа О. П. Ігнатьєва, який вимагав від Церковно-будівельного присутствія подати повну картину побудованих та реставрованих храмів за період дії Височайше затверджених 7 грудня 1867 р. правил. Весною 1890 р. така інформація надійшла від губернського архітектора Київської губернії М. С. Іконникова. У ній є матеріали, що стосуються й кальницького храму Різдва Пресвятої Богородиці¹²⁵.

Нормативні документи місцевого значення, розроблені місцевою адміністрацією стосовно церкви зібрані у фонді № 17 Київського губернського церковно-будівельного присутствія, в якому є офіційні матеріали, які відтворюють методи й прийоми розробки проектів будівництва нових і реконструкції старих храмів Київської губернії, документи, які фіксували, коли і за яких умов потрібно виконувати подібні роботи. Вони просякнуті “турботою” місцевої влади про відновлення “стародавньоросійського надбання”, остаточного знищення польсько-католицького впливу поміщиків на місцеве населення шляхом будівництва добротних, великих і “красивих” православних церков, їх внутрішнього оздоблення¹²⁶.

В іншій справі цього ж фонду є документи політико-національного характеру, які розкривають засоби політичного і релігійного тиску на польських поміщиків краю, відтворюють прийоми примусу до них щодо виконання “Височайшого повеління” Миколи І від 4 квітня 1852 р., яке вимагало будівництва і реконструкції православних храмів у їхніх маєтках. Тут зберігається й інший документ, що визначав стосунки місцевої влади з власниками помість, вимоги якого мали виконувати місцеві поміщики та адміністрація губернії при будівництві православних храмів, внутрішнє і зовнішнє оформлення, з яких матеріалів і де будувати їх¹²⁷.

Невелику справу про надання допомоги для будівництва церкви в с. Кальнику в 1911–1917 рр. розшукала Марія Казьмирчук в архві Санкт-Петербурга в фонді № 799 “Господарське управління при Синоді”¹²⁸. На жаль, опрацювати її не довелося у зв’язку з режимом і драконівською формою обслуговівання користувачів працівниками цієї поважної наукової установи.

Матеріали Першого Всеросійського перепису жителів села та парафіян кальницької церкви, хоча і не в повному обсязі, збереглися в документах Державного архіву Київської області. Вони цінні тим, що змальовують соціальний, освітянський, економічний та релігійний стан односельців наприкінці ХІХ ст., спростовують ряд хибних постулатів російської дореволюційної та радянської історіографії про життєвий рівень жителів села, конкретизують низку питань соціальної, духовної історії сільської спільноти та окремих односельців¹²⁹.

У Державному архіві Вінницької області є плани церковного землеволодіння. Відомо, що кальницька церква довгий час не мала спеціальних “геометричних планів”. Перший, як нам відомо, був складений 27 вересня 1851 р., а 21 липня 1870 р. провели “поправку”. Про історію складання “спеціального плану” церковних земель та розподіл церковної землі між священиком і паламарем у 1891 р. розповідає наявний план. Земля кальницького причту була розкидана по чотирьох ділянках не рахуючи присадибної¹³⁰.

Надзвичайно інформативний “План церковної садиби в с. Кальник Київської губернії Липовецького повіту” за 1907 р. знаходиться у музеї с. Кальника (фото № 1), який займає одну з кімнат місцевої школи. Тут зібрані світлини різних років і найширшої тематичної гами, зокрема кальницької церкви, предмети матеріальної культури, книги, у тому числі кальничанина, відомого польського письменника Ярослава Івашкевича, праці краєзнавців про рідний Кальник та інші експонати, що проливають світло на розвиток релігійного життя кальничан.

Важливим напрямком дослідження соціальної історії села Кальника є навчання дітей священиків у духовних і світських середніх та вищих навчальних закладах. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. діти кліриків активно торували дорогу до київських гімназій та університету Св. Володимира, зокрема С. М. Оппоков і Л. В. Лещенецький, про що свідчать архівні документи¹³¹. Щоправда, вони не закінчили його, оскільки завадили події революційних потрясінь 1917 р. та національно-визвольних рухів 1918–1921 рр. Вони чи не єдині, хто з кальничан навчався в гімназії. Так, Леонід Лещенецький 28 травня 1918 р. закінчив навчання у 2-й київській чоловічій гімназії і отримав “Тимчасове посвідчення (замість атестату зрілості)”, у тому ж році вступив до університету¹³². У студентських справах кальничан зберігаються традиційні документи: прохання обох претендентів до університетського начальства про зарахування, свідоцтва Київської консисторії, документи про закінчення середніх навчальних закладів, приписне свідоцтво до військових дільниць та інші, які розкривають соціальний, освітянський стан юнаків-кальничан.

Соціальна проблема “Священство й каральні органи радянської влади” є актуальною й на часі. Під прес тотального більшовицького тиску потрапив останній священик дореволюційного та радянського часу Віктор Петрович Лещенецький. Його радянська влада заарештовувала двічі. У 1938 р. він був засуджений до 8 років виправних трудових таборів і направлений до Карело-Фінської АР, де через рік й помер. Його слідчу справу ми поки що не віднайшли. Деяка інформація є в приватному архіві Віктора Васильовича Мацька. Проте нам пощастило знайти справу підслідного священика “Михайлівської церкви Звенигородського передмістя м. Умані” Тимофія Петровича Лещенецького – брата кальницького священика, хрещеного батька Леоніда Лещенецкого. Ця невеличка справа розкриває ганебну практику радянських каральних органів фабрикувати звинувачення в “контрреволюційній” діяльності, знущань і гонінь на ні в чому не винних людей, перетворюючи їх на ворогів радянської влади¹³³.

Майновий, демографічний та духовний розвиток київської парафії, зокрема свценницького кліру розкривають друковані джерела. Це, перш за все, матеріали з “Киевских епархиальных ведомостей”, “Памятных книжек Киевской епархии”. На жаль, останнє видання не тільки мало знане, але їхні щорічні видання збереглися дуже погано. Нами виявлено, поки що дві такі книги за 1882 і 1910 роки. Так, в останьому числі коротко переповідається про кількість землі, якими володіла церква села, посадовий оклад священика і пономаря, називається прізвища, ім’я панотця і пономаря¹³⁴.

Виняткової ваги набувають документи приватних архівів. Зокрема, надзвичайно вагомі матеріали зібрав відомий краєзнавець, палкий пропагандист історичної слави с. Кальника, колишній вчитель місцевої школи і голова селищної ради В. В. Мацько. Ці матеріали можемо розділити на кілька видів і типів. До видового віднесемо поділ джерел на письмові та зображальні. Зберігає він значні кіно-фото документи про історичну минувшину, сучасну історію та сільську людність. Серед його раритетів є рукописи останніх тридцяти й більше років, опубліковані праці його попередників, маловідомі праці місцевих краєзнавців, матеріали польових робіт з археологічних вивчень місцевості, ґрунтів та інших природних явищ.

В нашій праці друкуються кілька оригінальних світлин церкви Різдва Пресвятої Богородиці, надані нам краєзнавцем, які розкривають трагічну долю чудової архітектурної будівлі (фото № 2, 3, 4), будинок останнього священика Віктора Петровича Лещенецького (фото № 5) та курінь Івана Богуна (фото № 6). Ми маємо надані краєзнавцем його ранні праці, зокрема машинописний нарис “З історії церкви та релігійних вірувань в с. Кальнику та околицях...” (на 4 сторінках), про кальницьку церкву, про долю священика та деякі витяги з оригіналів архівних документів, які він збирав серед жителів. Наприклад, “метричну довідку” Ф. Г. Підопригори про його доньку “Теклю, якій зараз 2 роки” за підписом священика Віктора Лещенецького*. Шкода, що цей архів, на нашу думку, упорядкований не належним чином: не сформовані фонди, відповідні описи і справи, що ускладнює можливість зробити наукове відсилання до конкретного документу. І гловний брак полягає у тому, що дуже неповноцінно ці матеріали використовуються, хоча В. В. Мацько зараз активно переводить їх на технічні носії^*.

Приватні архіви, ми переконані, є у поета-вінничанина, автора кількох змістовних літературних праць з окремих сюжетів історії с. Кальника Віктора Федоровича Сокола, який народився, ріс і мужнів на кальницькій землі. Героїзмом й мужністю, звитяжною боротьбою й мирною благородною працею односельчан пронизані його поетичні твори, зокрема “Стояла церква”:

Стояла церква посеред села,

Прекрасної була архітектури –

Шедевром будівничої культури

На сотню верств одна така була¹³⁵.

До палких прихильників сивої минувшини села Кальника його храмів, збирачів архівних та опублікованих матеріалів належить виходець з села, вихованець історичного факультету колишнього Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а зараз вчитель середньої школи №2 м. Гайсина Геннадій Олександрович Таченко. Він, будучи студентом, підготував дипломну роботу, в якій зробив вдалу спробу написати історію села Кальника від найдавніших часів до сьогодення, де були оприлюднені цікаві матеріали про кальницьку церкву та її священнослужителів.

Надзвичайні архівні й опубліковані матеріали зберігає особистий архів сім’ї Тетяни та Сергія Голубєвих. Тетяна Іванівна – народилася у с. Кальнику. Із золотою медаллю закінчила кальницьку середню школу і прилучилася до вивчення сивої давнини рідного села. Серед різноманіття документів, у першу чергу, відзначимо фотографії про різні події та роки с. Кальника, спогади сучасників, власні щоденники, листи її матері С. П. Моторної (Ящук) до різних осіб, де концентруються цінні факти з історії цього населеного пункту.

Низка матеріалів, у тому числі праці про історію с. Кальник, написані відомим краєзнавцем 60–80-х років минулого сторіччя Іваном Васильовичем Пилипчуком і зберігаються в одному примірнику в музеї з історії с. Городок Іллінецького району Вінницької області. Цей музей заснував Марчук Михайло Володимирович (1925–1998), з яким товаришував краєзнавець. Він і подарував для музею свої рукописи. Зараз цей музей очолює донька Марчука М. В. Олена Михайлівна Васильківська, завдячуючи її люб’язній допомозі ми отримали ксерокопію праць І. В. Пилипчука*.

Евристичне опрацювання архівних документів є нагальним завданням сучасних подільських краєзнавців і дослідників. Насамперед, необхідно звернути увагу на виявлення й запровадження в науковий обіг матеріалів з клірових, сповідальних (за 1819, 1822, 1823 рр.) та метричних книг (за 1797 р.) церкви с. Кальника. Невелика дещиця цих документів була вже опублікована професором Г. Д. Казьмирчуком та кандидатом історичних наук, асистентом кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету імені Тараса Шевченка М. Г. Казьмирчук¹³⁶. Значний пласт документів з цієї проблеми автори опублікували у новітній синтетичній праці, де, крім клірових книг, оприлюднені метрична книга за 1797 р. та документи про прихожан села Кальника за декілька десятків років, які характеризують динаміку розвитку населення села, його соціальний та релігійний зріз¹³⁷.

Правові основи життя й діяльності священиків визначають укази й рескрипти російських царів, виданих у різні роки на ім’я Сенату. Їх можна звести у один розділ “Про духовенство”. Одним з перших були укази, зокрема 27 вересня 1732 р., про заборону “попам і дияконам” продавати і всіляким чином віддавати записаних за ними у “подушний оклад місцевих причетників”¹³⁸ та “Про дозвіл людям духовного звання купувати землю” від 14 травня 1804 р.¹³⁹ Щоб посилити контроль за священиками та причетниками уряд наказав 22 вересня 1768 р. завести “шнурові книги”, де фіксувалося їхнє майно “при передачі місця одної особи іншій”¹⁴⁰.

Церкві та церковникам заборонялося купувати заселені маєтки, як і давати свої капітали під заставу мирянам¹⁴¹, чітко визначалося церковне землеволодіння. Земля мала складатися з двох наділів: “землі присадибні для церковного причту” і земля, відведена для них приходом¹⁴². Ці землі завжди залишалися “недоторканною церковною власністю”, яка захищалася від всіляких спроб нею заволодіти¹⁴³. Звичайно, було безліч прикладів спроб власників сіл, їх посесорів захоплювати церковні землі. Держава зробила рішучий крок у законодавчому забезпеченні кліриків землеволодінням запровадженням складання планів земельних наділів, які були у користуванні причетників.

Законодавчі акти визначали права й обов’язки органів місцевого управління, які безпосередньо впливали на життя парафіян та стосунки з церквою. Це, насамперед, законоположення про сільський сход, сільського старосту та волосне правління. В них не тільки фіксувалися всі можливі “Приговори” сільської громади з різних життєвих питань, але й визначалися стосунки мирян з церковним кліром¹⁴⁴.

Низка документів друкувалася в офіційних довідниках та періодичній пресі. Зокрема, цікавими є повідомлення про “вільні (рос. праздные – Авт.) місця священика” в церкві Св. Різдва Пресвятої Богородиці, кількість прихожан, майновий стан священика та відзнаки, які отримували священнослужителі та староста церкви¹⁴⁵.

Статистичні дані про кількість кам’яних та дерев’яних храмів, що були у Київській єпархії подаються в “Адрес-календарях” єпархії за кожний рік. На жаль, нам невідомо, коли вони розпочали виходити з друку й скільки їх чисел бачили читачі. Кілька з них знаходяться: один за 1894 рік у Відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського, два за 1890 та 1901 роки – у Відділі бібліографії цієї ж бібліотеки. Їх цінність полягає в тому, що маємо можливість конкретно виявити який спеціальний навчальний заклад закінчив священик, скільки йому років, якою нагородою відзначений, назву храму, кількість прихожан та церковної землі, якою володіли клірики¹⁴⁶. Для ілюстрації наведемо деякі дані з книги за 1894 р. За нашими підрахунками, в єпархії цього року, без київських, нараховувалося 1480 храмів, з яких приходських 1302, кам’яних (без київських) 128 та 1262 дерев’яних¹⁴⁷. Ці збірники допоможуть також поставити й дослідити важливу й невивчену проблему – “Церковне землеволодіння Київської єпархії”, його вплив на розв’язання соціальних проблем села.

Літературу з історії церкви умовно можна поділити на кілька періодів: 1-й. Дореволюційний до 1917–1920 рр.; 2-й. Радянський; 3-й. Сучасний (з 1990-х років і по сьогодення) та – 4-й. Діаспорний. Ці праці об’єднує тема наукових пошуків, а роз’єднує – документальна база і ставлення авторів праць до ролі й місця православної церкви в суспільно-економічному, соціальному та культурному житті. Наукові й публіцистичні дослідження поділяються на узагальнюючі¹⁴⁸ й присвячені окремим проблемам історії православ’я¹⁴⁹.

Кожний період має певні особливі властивості. Якщо праці першого періоду пронизує лояльне ставлення до церкви, її слуг Божих, акцентуванням уваги на окремих недоліків, як-от: пияцтві священиків та кліриків¹⁵⁰, або побіжно про Кальницьку протопопію¹⁵¹. Професор Імператорського університету Св. Володимира В. Я. Шульгін у 70 -х роках ХІХ ст. опублікував надзвичайної вартості огляд розвитку Південно-Західного краю у 30–70 -х років цього ж століття, де подав стислу характеристику православного духовенства. В ньому він звернув увагу на те, що священики краю багато в чому поступалися католицьким ксьондзам, зокрема вони не були справжніми духовними пастирями для українського православного селянства, їхня малоосвіченість не дозволяла бути “учителями народу”. Грубість і невихованість, як і залежність від поляків, власників маєтків та бюрократичного церковного начальства, перетворювали їх на простих людей, що турбувалися тільки про задоволення своїх життєвих потреб¹⁵².

Класичним взірцем дослідження історії окремої парафії є праця священика Серапіона Брояновського, котрий подав глибоко історичні роздуми з церковної історії Богоявленського приходу м. Паволочі. Він розглянув минуле приходу на тлі історичного розвитку краю, історію будівництва приходської церкви, зміст і збереження церковного архіву, діяльність церковноприходської школи та її покровителів, і послідовність православних священнослужителів у храмі¹⁵³. Фінансування початкової освіти, зокрема церковно-приходських шкіл Липовецького повіту, ролі в цьому питанні священства та Синоду розповідають роздуми члена “Комітету про потреби сільськогосподарської промисловості” поміщика С. Я. Леонтьєва ¹⁵⁴.

На другому періоді, радянському, переважала негативна оцінка, зловтішання над недоліками у діяльності священства, ганьблення всіх сторін діяльності церкви та її священнослужителів, заперечення позитивних характеристик діяльності церкви у суспільному житті. Діаспорна література пронизанао описом оспівування ідей боротьби церкви з радянським режимом і поцінування етичних цнот священства і кліру. Але радянської літератури з історії церкви замало*. Далась взнаки також та обставина, що до недавніх пір (до 1989 – Авт.) “у радянській історичній науці церковна проблематика не вважалася пріоритетною”¹⁵⁵.

Сучасні дослідження – це спроба свіжого й об’єктивного вивчення історії православної церкви як феномену суспільного явища. В цьому сенсі необхідно назвати фундаментальні дослідження університетської церковної школи в особі О. П. Крижанівського, В. М. Мордвінцева, В. І. Ульяновського. Зокрема, заслуговують уваги дослідників і читачів матеріали про розвиток церковного землеволодіння, методи й форми пограбування селян священством, їх лихварська діяльність. Вихованцями цієї школи є представники молодої генерації: кандидат історичних наук, науковий співробітник Національного історико-культурного “Заповідника Києво-Печерська Лавра” К. К. Крайній та молодий доктор історичних наук В. В. Ластовський¹⁵⁶. Поза межами Київського національного університету імені Тараса Шевченка плідно працюють оригінальні вчені О. О. Крижановська та В. С. Перерва¹⁵⁷. В розробках останніх аналізуються як загальні, так і конкретно-локальні проблеми¹⁵⁸. До останніх ми з повним правом відносимо історію кальницької парафії, зокрема соціальні аспекти її діяльності. Роль священства у розвитку освіти в Київській губернії другої половини ХІХ ст. фундаментально дослідив В. С. Перерва. Це найповніша праця, де розкрито історія шкільництва практично в усіх селах губернії¹⁵⁹, за винятком Липовецького повіту, землі якого зараз відносяться до Вінницької області.

Новітня історіографія проблеми з цієї теми незначна¹⁶⁰. Фрагментарне висвітлення діяльності приходу й причту церкви Різдва Пресвятої Богородиці за ці роки подано у нашій попередній монографії¹⁶¹. Сюжети життя священнослужителів розглянув Григорій Казьмирчук, який зробив першу спробу визначити наступність священиків кальницької церкви¹⁶². Деякі уточнення у це питання внесла магістр історії Марія Казьмирчук, конкретизувавши початок служіння Богові іншого священика¹⁶³. Вона ж уперше зайнялася вивченням недослідженого аспекту “соціально-становий розвиток парафії”¹⁶⁴. Питання соціальної діяльності кальницького кліру в галузі освіти було розглянуто в спеціальній брошурі. В ній наголошувалося, що в спеціальній літературі робота священства в організації церковноприходської школи, одно-, а пізніше двокласного сільського міністерського училища висвітлювалася неоднозначно – від зневажливого заперечення до необ’єктивного вихваляння, що є, безперечно, невірно¹⁶⁵.

Звичайно, це незначна дещиця того розмаїття соціальних, культурних та побутових аспектів проблеми, що чекають нагального дослідження. Без них, як і без вивчення складу сім’ї та побуту священицької родини, а також тих соціальних змін, які відбувалися в селянській родині протягом цілого століття – перехід від так званої “розширеної” до нуклеарної сім’ї ¹⁶⁶, неможливо висвітлити цілісну картину трансформації суспільства, показати зміни, що відбулися на побутовому рівні одного села як характерної соціокультурної одиниці феодального суспільства, як це зроблено зарубіжною історіографією ¹⁶⁷.

Важливим напрямком вивчення змін у кальницькому суспільстві є дослідження ролі й місця церкви, окремих священнослужителів у розвитку освіти на селі. Наші сучасники вже започаткували нове бачення ролі церкви у цьому питанні, визначивши один з напрямків розвитку освітянських проблем, закцентувавши увагу на церковнопарафіяльній освіті¹⁶⁸. Освітянські візії в селі Кальнику мали значно ширший діапазон, зокрема наявність окремого жіночого навчального закладу, діяльність одно-, а згодом і двокласного міністерського сільського народного училища, ролі церкви у розвитку освіти та конкретних священнослужителів-педагогів¹⁶⁹.

Виняткової ваги набуває проблема виникнення й діяльність парафії церкви Різдва Пресвятої Богородиці у с. Кальнику. Тут жило й працювало не одне покоління кліриків. Одні з них увійшли в історію як ординарні особистості, які, крім власних інтересів, не цікавились нічим, навіть долею своїх парафіян, інші звитяжно працювали на славу Господа Бога, розбудовували сільський храм, докладали зусиль до виховання моральних чеснот жителів села, зокрема це стосується священиків Василя Войнарського та братів Михайла й Миколи Оппокових – рідних дядьків Михайла Грушевського по материнській лінії¹⁷⁰. Звернення до вивчення діяльності “рядових” священнослужителів, висвітлення їх ролі в суспільно-релігійному житті окремої парафії є надзвичайно актуальним завданням сучасної соціальної історії України.

В сучасному літературному світі активно розробляється проблема родоводу всесвітньовідомого російського письменика, в жилах якого текла українська кров, Федора Михайловича Достоєвського. Дослідження керівника Липовецького районного архіву Вінницької області Олександра Рогового і московського дослідника Миколи Богданова проливають світло на одного з представників кальницького священика Іоана Стефановича Черняка (роки священства у Кальнику – 1839–1845) та його дружини Теклі Достоєвської. Письменник – нащадок молодшої сестри батька Теклі, тобто його тітки. Опублікована у Росії невеличким накладом їх книжка “Родословие Достоевского”¹⁷¹, якої, на жаль, немає у Національній бібліотеці України НАН України ім. В. Вернадського, та інтерв’ю Віктора Мельника з О. Роговим на цю тему¹⁷², свідчать про те, що тема отримала потужний поштовх. Назріла доцільність більш детельно дослідити питання “Родовід Достоєвських у долі Кальника”.

У телефоній розмові 17 серпня 2009 р. з Миколою Богдановим вималювалась цікава лінія життя кальницьких священників. Виявляється, що Іоана Черняка у церкві замінив його зять Василь Войнаровський, який одружився з його донькою Олімпіадою. Їхня донька Софія, яка одружилась з учителем Кальницького сільського однокласного міністерського училища Георгієм Доброжанським була матір’ю відомого американського генетика Феодосія Григоровича Доброжанського. Ми детально зупинились на цій візії, щоб звернути увагу дослідників на доцільність подальшої співпраці вчених різних країн та регіонів нашої Вітчизни задля швидкого й глибокого дослідження цікавої сторінки історії села.

Частково ця проблема знайшла своє розв’язання в нашій статті, опублікованій у новітньому кафедральному часописі “Соціальна історія” та доповіді “Достоєвські у Кальнику: історіографія питання” на VІІ-й Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 140-річчю заснування першого українського культурного освітнього товариства на Буковині “Буковинська Бесіда”. Звичайно, що нові документи, які чекають на свого дослідника дозволять вивчити низку питань, піднятих в статті і доповід,і не тільки конкретизувати їх, але, маємо надію, й значно поглибити¹⁷³.

Ось короткі тези доповіді. Рід Достоєвських має багатовікову історію. З Московщини він перебрався до Литви, а після на Волинь та Вінниччину. У жилах представників цього роду текла різна кров: татарська, литовська, руська і українська. Безпосередньо рід письменника Федора Михайловича Достоєвського по чоловічій лінії в кінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. перебрався в Україну. Десь у цей час змінюється їхній соціальний статус – із власників землі (бояри, земняни) вони потрапили до стану священнослужителів, зокрема й православного віросповідання, зберігаючи за собою дворянські привілеї.

Довгий час у літературі та друкованих джерелах, як твердить донька письменника Любов Достоєвська, писалося про те, що невідомо, “в яких містах” України жили Достоєвські¹⁷⁴. Тільки у новітніх дослідженнях чітко прослідковується український слід у житті діда, батька і сина – майбутнього відомого російського письменника Федора Михайловича Достоєвського. Цю царину сьогодні досліджують лікар москвич Микола Богданов і директор Державного архіву Липовецького району Вінницької області, українець Олександр Роговий. Вони ж першими поставили питання про проживання в с. Кальнику тітки Федора Михайловича Теклі.

До опублікованих джерел, які розкривають появу роду у Литві (Пінську) належить грамота князя Федора Івановича Ярославича. Він видав грамоту боярам Данилу і Гаврилу Іртищивим на “маєтності Полкотичі”. У цій грамоті перераховуються двори, які отримали брати. Зокрема, у Достоєві Данило отримав “Олексієвське дворище”¹⁷⁵. Науковці вважають Данила родоначальником роду Достоєвських¹⁷⁶ Важливим джерелом вивчення української гілки роду є лист двоюрідної сестри Н. М. Глембоцької до Ф. М. Достоєвського від 25 листопада 1879 р.¹⁷⁷, а також фрагменти спогадів доньки письменника Любові¹⁷⁸. Проливає світло на кальницьких Достоєвських складений М. В. Волоцьким їх родовід¹⁷⁹.

Нововиявлені архівні документи М. Богдановим, О. Роговим та І. Волгіним не тільки конкретизують це питання, але й висвітлюють його нові аспекти. Вони ж спростовують багато невірних висновків. Наприклад, довгий час в літературі була панівною думка про те, що батько письменника, будучи 15-ти річним юнаком дуже посварився із своїм батьком Андрієм Михайловичем, залишив сім’ю і без грошей та всілякої допомоги перебрався до Москви, де вступив до Медико-хірургічної академії. Письменник Ігор Волгін, розшукавши документи (Відомість про учнів Подільсько-Шаргородської семінарії) спростовує цю хибну гіпотезу. Документи свідчать: 20-річний Михайло Достоєвський був відправлений до Москви у складі групи семінаристів для опанування медичних знань¹⁸⁰.

Автори сучасних праць, щоб розкрити це питання звертаються до клірових книг (ф. 127) та матеріалів Київських єпархіальних відомостей оскільки кальницька гілка Достоєвських – це вихідці із духівництва. Родоначальником цього напрямку була Текля Михайлівна Достоєвська – дружина священика Івана Черняка. У них було 10 дітей, але не всі вони прожили належне життя. Донька Черняків, Олімпіада Іванівна, одружившись із священиком Василем Захаровичем Войнаровським започаткує нову побічну гілку кальницьких Достоєвських, які прорвуть священицькі мури, залишать помітний слід у світському житті: освіті, революційному русі та науці. Їхня донька Софія одружиться з учителем кальницького Міністерського однокласного сільського училища, а після наглядачем Немирівської гімназії Г. К. Доброжанським, матиме кілька дітей. Славу їх роду здобуде всесвітньо відомий генетик Феодосій Григорович. Войнаровські (двоюрідні племінники й племінниці): Іван – долучився до революційних зрушень на межі ХІХ–ХХ ст., у засланні закінчить Тобольський університет; Петро – студент Київського університету Св. Володимира, учасник Першої світової війни, служив у Червоній армії, розстріляний денікінцями; Сергій – помер у 20 -річному віці від сухот; Ольга і В’ячеслав – їх життя та діяльність потребують ще вивчення.

Сини Івана Черняка працювали на ниві Богослужіння у різних селах Правобережної України. Петро першим розпочав свою діяльність як наставник Богуславського духовного повітового училища. Його учнем був згодом відомий письменник Іван Нечуй-Левицький, який залишив про нього теплі згадки. Пізніше Петро Черняк висвятиться на священика і розпочне служіння у різних селах Чигиринського, Липовецького та інших повітів Київської губернії. Антоній Черняк навчався разом з Іваном Нечуєм-Левицьким у Київській духовній семінарії, після її закінчення служив, у селах: Даньківці, Липовці, Самгородку, де будував храми, відкривавав церковноприходські школи.

Виявлені, систематизовані й частково використані нами архівні та опубліковані документи дозволяють поставити й частково розв’язати поставлений сюжет кальницької історії. Нагальним завданням є подальший пошук та опрацювання документальних матеріалів, виявлення нащадків роду Достоєвських як у нашій державі, так і за кордоном, зокрема в Державному архіві Вінницької області.

Отже, аналіз джерел і літератури переконує в тому, що синтетичної праці про кальницьку парафію до цього часу не створено¹⁸¹. Наявні архівні джерела дозволяють сподіватися, що це завдання найближчим часом буде реалізоване. Нами опрацьовано значний пласт архівних та опублікованих документів, що сприяють висвітленю життя й діяльності священнослужителів церкви, ролі їхньої сім’ї в соціально-культурному й релігійному розвитку суспільства, еволюції свідомості прихожан, їхньої участі в розв’язанні церковно-освітянських проблем. Дослідження окреслених проблем має вагу золота – не металу, за яким ганяється більшість земних мешканців, – а золота пам’яті, так необхідного сьогодні, щоб не втратити останніх людських чеснот. Девізом більшості парафіян, мабуть, були слова “Хто робить добро іншим, робить найбільше добро самому собі”.