84.Жанр сонету. Його національні варіанти в літературі доби Відродження.

Соне́т (іт. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування.

Припускають, що зародкові початки сонета губляться в поезії провансальських трубадурів, але постав він в Італії. Першими сонетами вважають твори Ф. да Барберіні й А. да Темпо. Остаточної форми йому надав, встановив чисельність рядків і порядок рим Ф. Петрарка (1304 — 1374). Сонет - особая форма стихотворения, зародившаяся в XIII веке в поэзии прованских трубадуров. Из Прованса сонетная поэзия перешла в Италию, где достигла совершенства в творчестве Данте Алигьери, Франческо Петрарки, Джованни Боккаччо.Классический итальянский сонет состоит из четырнадцати строк и делится на две части - октаву (восмистишие), включающую два катрена (четверостишия), и секстет (шестистишие), распадающийся на два терцета (трехстишия). От итальянских поэтов форму сонета переняли в XVII веке испанцы, французы и англичане. Своего высшего расцвета сонетная поэзия достигла в Англии в конце XVI-начале XVII века.К форме сонета обращались Томас Уайет, Генри Хоуард, граф Сарри, Филип Сидни, Эдмунд Спэнсер. В последнее десятилетие XVI века написал свои “Сонеты” и Шекспир. В то время была разработана другая форма сонета, которая получила название английской, или шекcпировской. В шекcпировском сонете тоже четырнадцать строк, но он состоит из трех четверостиший и заключительного куплета (двустишия).С самого зарождения сонетной поэзии стихотворения посвящались, одному лицу. Так возникали циклы сонетов, связанные внутренним единством. Посвящения объединяют и “Сонеты” Шекспира. В подлиннике 126 сонетов обращены к другу, остальные - к возлюбленной. Однако в русских переводах некоторые сонеты, посвященные другу, обращены к женщине. В ряде случаев это объясняется отсутствием в английском языке грамматической категории рода, что часто затрудняет однозначное определение адресата сонета. Начало XVI века было временем, когда слава сонетов Петрарки распространилась не только по всей Италии, но и за ее пределы. В Испании одновременно работали два превосходных сонетиста: Хуан Боскан и Гарсиласо де ла Вега – с них начинается история этой формы в испанской литературе. Множество превосходных сонетов можно найти у Сервантеса, Лопе де Вега и других авторов. Испанцы смело развивают композицию, основанную на антитезе. 

85. Франческо Петрарка – перший гуманіст і найвизначніший лірик Відродження.

Франче́ско Петра́рка, також просто Петрарка (іт. Francesco Petrarca, *20 червня 1304, Ареццо — †18 липня 1374, Арква) — італійський поет та літописець, ранній гуманіст. Один із засновників гуманізму, його називають «батьком гуманізму».Гуманізм (від лат. humanus - людський) став ідейною основою культури Відродження.  Гуманісти виступили проти диктатури католицької церкви в духовному житті суспільства. Вони критикували метод схоластичної науки, заснований на формальній логіці (діалектиці) , відкидали її догматизм і віру в авторитети, розчищаючи тим самим шлях для вільного розвитку наукової думки.      Зародження ренесансної літератури в другій половині XIV ст. зв'язано з іменами Франческо Петрарки і Джованни Боккаччо. Вони стверджували гуманістичні ідеї достоїнства особистості, зв'язуючи його не з родовитістю, а з доблесними діяннями людини, його волею і правом на насолоду радостями земного життя.   Явище Петрарки величезне. Воно не покривається навіть найвищим визнанням його власних літературних заслуг. Особистість, поет, мислитель, суспільний діяч - у ньому нероздільні. Ось уже більш шістисот років людство шанує великого італійця насамперед за те, що він, мабуть, як ніхто інший, сприяв настанню нової епохи відкриття світу і людини, яка називається Відродженням.      Франческо Петрарка (1304-1374) був першим великим гуманістом, поетом і громадянином, який зумів зрозуміти цілісність передвідроджувальних течій думки й об'єднати їх у поетичному синтезі, який став програмою прийдешніх європейських поколінь. Своєю творчістю він зумів прищепити цим прийдешнім різноплемінним поколінням Західної і Східної Європи свідомість - нехай не завжди чітку - деякої духовної і культурної єдності, доброчинність якого позначається й у сучасне наше століття.   Петрарка - родоначальник нової сучасної поезії. Його "Книга пісень" надовго визначила шляхи розвитку європейської лірики, ставши свого роду незаперечним взірцем. Якщо спочатку для сучасників і найближчих послідовників у себе на батьківщині Петрарка був великим реставратором класичної стародавності, провісником нових шляхів у мистецтві і літературі, непогрішним учителем, то, починаючи з 1501 року, коли стараннями Пьєтро Бембо і типографщика Альдо Мануціо Ватиканський кодекс "Книги пісень" ("Canzoniere" ) був відданий широкої гласності, почалася епоха петраркізму, причому не тільки в поезії, але й в області естетичної і критичної думки. Петраркізм вийшов за межі Італії. Мало того, Петрарка проторував своїм поетичним спадкоємцям шлях до пізнання задач і сутності поезії, пізнанню морального і цивільного покликання поета.Особливо відомі сонети Петрарки, котрі вважаються зразком жанру. Мова творів Петрарки, Данте та Бокаччо (відомі також як «три корони» = іт. tre corone) заклала основу сучасної італійської мови, зокрема першого словника італійської Vocabulario degli Accademici della Crusca виданого 1612 року.Якщо латинські твори Петрарка мають велике історичне значення, то світова слава його як поета заснована винятково на його італійських віршах. Сам Петрарка ставився до них із зневагою, як до «дрібниць», «дрібничкам», які він писав не для публіки, а для себе, прагнучи «як-небудь, не заради слави, полегшити скорботне серце». Безпосередність, глибока щирість італійських віршів Петрарки обумовила їхній величезний вплив на сучасників і пізніші покоління.Свою кохану він називає Лаурою й повідомляє про неї тільки те, що вперше побачив неї в церкві Санта-К'яра 6 квітня 1327 р. і що рівно через 21 рік вона померла, після чого він оспівував її ще 10 років, розбивши збірник присвячених їй сонетів і канцон (звичайно називаний «Canzoniere») на 2 частини: «на життя» й «на смерть мадонни Лаури». Подібно поетам «dolce stil nuovo», Петрарка ідеалізує Лауру, робить її осередком усяких досконалостей, констатує що очищає й облагороджує дію її краси на його психіку. Але Лаура не губить своїх реальних обрисів, не стає алегоричною фігурою, безтілесним символом істини й чесноти. Вона залишається реальною прекрасною жінкою, якою поет любується, як художник, знаходячи всі нові фарби для опису її краси, фіксуючи те своєрідне й неповторне, що є в даній її позі, даній ситуації.