kyiv_rus_slip

Оксана Сліпушко

ЛІТЕРАТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Навчальний посібник

Рецензенти:

Микола Жулинський – академік НАН України,

Ростислав Радишевський – член-кореспондент НАН України

ЗМІСТ Вступ. Суспільно-політичне і культурне значення літератури

українського Середньовіччя.

РОЗДІЛ 1. Доба Українського Середньовіччя: культурний і духовний контексти.

1.1.Проблема інтерпретації літератури Середньовіччя.

1.2.Методологія вивчення і питання періодизації книжності Київської Русі. 1.3.Осередки києворуських книжників.

1.4.Образ як синтез вимог жанру і світогляду книжника.

1.5.Перекладна література Київської Русі: синтез історичного і художнього первнів.

1.6.Світоглядні та естетичні засади книжності Раннього Середньовіччя. 1.7.Агіографія та ходіння: становлення і розвиток концепту святості. 1.8.Система художніх цінностей у літературі Високого Середньовіччя. 1.9.Підсумкові зауваги.

РОЗДІЛ 2. КНИЖНИКИ І ТВОРИ ДОБИ РАННЬОГО

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.

2.1.Іларіон Київський.

2.2.Григорій.

2.3.Лука Жидята.

2.4.Федосій Печерський.

2.5.Анонімний твір «Сказання про Бориса і Гліба».

2.6. Нестор.

2.7.Традиція руського літописання і «Повість врем’яних літ».

2.8.Яків Мних.

2.9.Данило Паломник.

РОЗДІЛ 3. КНИЖНИКИ І ТВОРИ ДОБИ ВИСОКОГО

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.

3.1.Володимир Мономах.

3.2.Клим Смолятич.

3.3.«Слово про князів».

3.4.Данило Заточеник.

3.5.Кирило Турівський.

3.6.Київський літопис.

3.7.«Слово о полку Ігоревім».

3.8.Галицько-Волинський літопис.

3.9.Києво-Печерський Патерик.

3.10.«Слово про погибель Руської землі».

3.11.Житія руських «святих жон».

3.12.Житійні твори.

3.13.Перекладна література.

3.14.Серапіон.

POSTSCRIPTUM

ВСТУП

Суспільно-політичне і культурне значення літератури українського Середньовіччя

Въ началЂ бЂ Слово, й Слово, бЂ къ Богу, и Богъ бЂ Слово.

Сєй бЂ исконии къ Богу. Все тЂмъ быша, и бєз Нєго ничтожє бысть, єжє бысть.

(Євангеліє від Іоанна)

Політичне і культурне значення літератури українського Середньовіччя,

передусім книжності Київської Русі, визначається її внеском у розбудову основ державності та нації, у формування політичного статусу народу. Києворуська книжність заклала основи сучасної державності, культури і духовності, дала поштовх для розвитку української нації. Духовна спадщина Київської Русі – вагомий етап у розвитку політичного, культурного і релігійного життя на теренах сучасної України.

Книжність Києворуської держави перейнята образним світом Святого Письма,

у контексті інтерпретацій якого поставали оригінальні тексти, створені відповідно до руської історичної та культурної дійсності. Формування свідомості книжників Київської Русі відбувалося відповідно до канонів релігійної християнської традиції, візантійської патристики, а також руського історико-культурного контексту. Фактично завдання києворуського книжника полягало у посередництві між софійністю (мудрістю) Божою та читачем, створенні тексту, здатного впливати на реципієнта. Метою цього впливу було формування християнської релігійної свідомості, моралі, відповідного способу життя та інших чинників суспільних і художніх.

Стратегічно важливе значення у розвитку середньовічної літератури відіграла церква. Зважаючи на три головні іпостасі церкви (релігійну, соціальну і ментальну), слід наголосити, що в аспекті релігійному церква у Русі постає як сфера збереження традиції й теології. У соціальному аспекті вона виконувала одну

зголовних ролей у житті держави, насамперед централізаційну, єднаючи регіони держави в єдине ціле. Також соціальна роль церкви давала змогу зберігати стійкість релігійної свідомості. В емоційному, ментальному плані релігія – це форма світовідчуття, що є специфічною для кожного народу. Історія у літературі Київської Русі постає як форма пам’яті, представлена у межах певного літературного жанру. Еволюція свідомості окремих осіб, як правило державних і церковних лідерів, вела до розвитку свідомості цілих груп, що визначало свідомість народу загалом. У середньовічній книжності розгляд світських проблем завжди подано у релігійній перспективі, через призму християнських цінностей.

Характерною рисою києворуської літератури є синтез духовно-культурної спадщини Русі та Візантії. Книжність формується як софіологічна, екзистенційна,

здомінуванням християнського світобачення. Визначальні проблеми буття особистості, зокрема свобода волі, віра і т. п., осмислюються через образи і символи, як наприклад у слові «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» Іларіона Київського.

Творчість в інтерпретації руського книжника є подією божественною і сакраментальною, це пророча відповідь Богу. Яскравим свідченням цього є звертання Нестора на початку його агіографічних творів до Бога з проханням послати йому творче натхнення.

Християнство принесло та утвердило на Русі софіологію – вчення про мудрість. Церква на Русі стала могутньою етнооб`єднуючою силою з її старослов’янською мовою. Ідея софійності була закарбована у твердині Софійського Собору та знайшла ментальне втілення у пам`ятках літератури.

Софійність розумілася руськими творцями літератури як премудрість, сукупність Божих енергій, що доступні людині, хоча саме Божество залишається для неї незбагненним. Образ Софії у руській книжності, архітектурі, іконографії має вагоме значення. Софія – це символ світла, божественна основа творіння.

Книжники бачать Софію у світі та Софію у Божественній сутності, Софію

«тварну» (реальну) та Софію божественну.

Цілком правомірно наголошував О. Мишанич, що «ми повинні більше уваги приділити літературі Київської Русі, досліджувати і видавати її як питомо нашу дорогоцінну спадщину, активна присутність якої відчувається в усій українській літературі наступних століть» [302, с. 228]. Необхідно вивчати літературу Києворуської держави, відкриваючи її глибокий символічний підтекст, що дає змогу будь-які образи у системі середньовічної писемності розглядати, як наголошував Л. Гумільов, у двох іпостасях: прямому значенні й символічному

[100, с. 117–123]. Софійність літератури українського Середньовіччя постає в образах, у внутрішній сутності яких нерозривно і гармонійно поєдналися руська традиція і християнська. П. Толочко зазначає, що «від київського півдня і до новгородської півночі, а також від Карпат і до Волго-Окського міжріччя, отримала поширення єдина православна культура з її хрестовокупольними соборами,

мозаїчним і фресковим живописом, іконами, церковною утваррю, культами єдиних святих, в тому числі вітчизняних, єдиними святами, молитвеною літургією» [385, с. 20]. Вивчення середньовічної книжності передбачає реконструкцію тих смислів, які визначали її сутність і спрямування. Загалом книга у добу Київської Русі репрезентувала собою описи церковно-літургічного і церковно-повчального характеру, які викладали і тлумачили християнське віровчення [237, с. 11]. Слід зауважити і на тому, що поняття «християнство», «чудо» і «книга» у перші роки поширення й утвердження християнства на Русі були тісно і нерозривно між собою пов’язані.

РОЗДІЛ 1

ДОБА УКРАЇНСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ:

КУЛЬТУРНИЙ І ДУХОВНИЙ КОНТЕКСТ

1.1.Проблема інтерпретації літератури Середньовіччя

Перед нами особливий світ, двері в який закриті,

а ключ утрачений. Завдання науки і полягає у тому, щоб знайти цей ключ, відхилити двері у далеке минуле, у той загадковий і багато в чому чужий нашій естетичній свідомості світ,

створений письменниками Середньовіччя.

І. Єрьомін

Вперше терміни «Середньовіччя», «Середні Віки» з`являються у працях італійських гуманістів другої половини ХІІІ–ХVІ ст. Ними позначали історичний проміжок від занепаду античності до початку епохи Ренесансу. У такому значенні терміни використовувалися західноєвропейськими істориками у пізніші часи.

Загалом період європейського Середньовіччя окреслюється 600–1500 рр. як епоха з власним культурним, політичним і релігійним світоглядом. В історії кожного народу Середньовіччя має власні хронологічні межі, відмінні світоглядні особливості, хоча загальний суспільний і культурний контекст вкладається у систему європейського Середньовіччя. У ХІХ ст. даний термін набуває характеру наукового.

Середньовіччя – це культурно-історична епоха в історії європейського письменства, що наступила після античності та завершилася з приходом Відродження (Ренесансу), тривала протягом ІІІ–ХV ст. (в Україні – Х–ХV ст.). У

сучасній історичній науці поняття «культурно-історична епоха Середньовіччя» не є ідентичним поняттю «Середні Віки», яке в історії Європи охоплює ІV–ХVІІІ ст.

Прийнято виокремлювати наступні етапи в історії європейського літературного

Середньовіччя: темні віки (ІІІ–Х ст.), Раннє Середньовіччя (Х–ХІ ст.), Зріле Середньовіччя (ХІІ–ХІІІ ст.), Пізнє Середньовіччя (ХІV–ХV ст.). Дана періодизація з певними корективами застосовується в історії германських,

кельтських, скандинавських, слов`янських літератур. Їхня специфіка полягає у тому, що античну спадщину вони сприймали опосередковано, через інші літератури, а з прийняттям християнства на державному рівні синтезували його з етнічною язичницькою культурою.

Після падіння Давнього Риму залишилися три спадкоємці його культури:

Візантія, країни ісламського світу і Західна Європа. З 600 р. на цих територіях починається епоха Середніх Віків. Візантія користувалася грецькою мовою,

ісламські країни, котрі синтезували еллінізм і давню перську культуру, –

арабською, Західна Європа – латиною. У добу Середньовіччя визначальний вплив на Русь чинила Візантія, тому руське Середньовіччя найбільш наближене до візантійського типу. Водночас києворуська культура зазнала впливів ісламу та західної культури. Таким чином, візантійська культура, іслам і західна культура у добу Середньовіччя витворили багатогранну культурну систему, окремі складові якої мали власні неповторні риси і характеристики. Ці три складові активно взаємодіяли між собою, обмінюючись досвідом і традиціями. У результаті подальшого розвитку і розмежування політичних, культурних і духовних традицій Сходу і Заходу відбувся розкол християнства 1054 р. на православ`я і католицизм.

Фактично церковний розкол став свідченням того, що Захід відокремився від ортодоксального Сходу. Але для всієї середньовічної культури – і східної, і

західної, головною світоглядною рисою є християнська основа. Саме вона сприяла формуванню нових культурних і духовних традицій. Християнське вчення стало основою, на якій утверджувалася і розвивалася європейська середньовічна цивілізація. У контексті християнських цінностей усвідомлювалися та пояснювалися всі феномени реального життя, включаючи людину. Києворуська культура доби Середньовіччя формувалася як складова частина східнохристиянського культурного світу, в основі якого лежало православ`я. Як наголошує Ю. Пелешенко, «ця греко-слов`янсько-східнороманська спільність

спиралась на візантійську духовну спадщину й користувалась грецькою та створеною на її основі слов`янською писемністю. Утворилася своєрідна східнохристиянська єдність з власною системою стилів, жанрів та специфікою у функціонуванні. У свою чергу православнослов`янські літератури, включаючи східнороманські, стадіально і структурно, досить чітко відрізнялися від візантійського письменства» [342, с. 4].

Літератури доби Середньовіччя вступають в активні відносини, обмінюючись досвідом і традиціями. Загалом в епоху Середньовіччя існували специфічні відносини між літературами. Їхні особливості визначалися історичним розвитком народу, його місцем і роллю у світовій спільноті. Розрізняють відносини внутрішньо регіональні (між літературами, що належать до однієї культурно-

історичної спільноти) та міжрегіональні (між літературами, що належать до різних культурно-історичних спільнот). Києворуська література у контексті греко-

слов`янської культурної спільності разом із південнослов`янськими літературами створювала своєрідну підсистему, входження до якої впливало на особливості руської культури, її міжнаціональні взаємини. Насамперед це означало, що стосунки давньоруської культури з іншими духовними спільнотами відбувалися в основному у межах цієї спільноти, її міжнародний контекст був, як правило,

візантійський і південнослов`янський. Визначальним чинником формування середньовічного світогляду, духовності й ідеології було християнство. Його норми складали філософську основу для політики, культури, моральності. Крім того,

християнство визначало також геополітику середньовічних культурно-історичних спільнот. Середньовіччя має суто християнський характер, воно виникло як політична, культурна і духовна система під впливом християнської релігії. У добу Середньовіччя конфесійне завжди домінувало над етнічним, «confessio» значною мірою визначало особливості прояви «natio», тому є підстави говорити про те, що кожна тогочасна література мала власну конфесійну ідентичність, своєрідний

«конфесійний націоналізм».

В історії європейського Середньовіччя виокремлюють певні періоди розвитку. Д. Наливайко використовує термін «Високе Середньовіччя»,

характеризуючи літератури Європи ХІ–ХІV ст. [308, с. 42]. Це були часи найбільшого його розвитку. Д. Чижевський виділяє Раннє Середньовіччя та Пізнє Середньовіччя у літературах західних і східних слов`ян [531]. Раннє він окреслює ХІ ст. У цей час оригінальна книжність зберігає давні впливи фольклору, для творів характерним є монументальний стиль, монотематичність, проста композиція. Християнство сповнило літературу цього періоду ідейним оптимізмом, вірою. Пізнє Середньовіччя Д. Чижевський окреслює ХІІ–ХІІІ ст.

Стиль цієї епохи був декоративним, орнаментальним, глибоко символічним.

Сюжет, як правило, подається через притчу. Для змісту творів характерним є прагнення до різноманітності та політематичності. Загалом культура Середньовіччя синтезувала античність і християнство, на основі чого постав символічний та ієрархічний характер середньовічного світовідчуття. Визнання вічності та незмінності Божих істин характеризують середньовічну культуру як глибоко традиційну, християнську за своєю природою. Визначальним принципом мислення Середньовіччя було наслідування зразків і канонів, але водночас спостерігалося і прагнення подолати ці канони, надати їм національних форм і сповнити власними позиціями і почуттями книжника.

З огляду на зазначені вище характеристики доби європейського Середньовіччя можемо окреслити руське Середньовіччя як окрему культурно-історичну епоху,

велика частина якої співпадає з часам існування держави Київська Русь (Русь,

Руська держава, Києворуська держава). Як наголошує Л. Гумільов, кордони для визначення епохи можуть бути просторовими, часовими і казуальними, себто причиннєвими [98, с.23]. У даному випадку просторовими є географічні обриси Києворуської держави, часові визначаємо як такі, що охоплюють хронологічні межі від часів її становлення до занепаду (Х– перша половина ХІІІ ст.), казуальні

– ті причини різного характеру (політичного, релігійного, культурного тощо),

котрі впливали на формування літературної епохи загалом та різних періодів у її межах. Держава Київська Русь базувалася на етнічній домінанті, соціальній організації та релігійній системі, які формували її культуру. Розвиток києворуської літератури головною мірою був зумовлений прийняттям Руссю християнства, що