3.2. Позови про визнання правочинів (господарських зобов'язань) недійсними

Господарський кодекс України та Цивільний кодекс України містять ряд правових норм, які передбачають можливість та підстави визнання правочинів (господарських зобов'язань) недійсними.

Правова підстава звернення прокурорів до суду за цією категорією справ повинна бути узгоджена нормами ЦК України, ГК України, Закону України "Про прокуратуру", Закону України „Про державну податкову службу в Україні", оскільки відповідно до ст.10 цього Закону органам державної податкової служби надано право на звернення до судів з позовами до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання недійсними лише таких угод, наслідками визнання недійсними яких виступає стягнення в прибуток держави коштів, одержаних ними за такими угодами.

Перелік підстав для визнання угод (правочинів, господарських зобов'язань) недійсними та можливих наслідків цього встановлено у ст.ст. 207, 208 ГК України, ст.ст. 215, 216, 228 ЦК України.

Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), тягне за собою цивільно-правову відповідальність.

Позови про визнання недійсними правочинів (господарських зобов'язань), які укладено між юридичними особами та суб’єктами підприємницької діяльності - фізичними особами з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та за якими наступає стягнення в прибуток держави коштів чи майна, одержаних сторонами, пред'являються в порядку адміністративного судочинства за місцезнаходженням сторони, яка здійснила певні дії. У разі укладення правочину, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, між фізичними особами спір належить розглядати у цивільному судочинстві.

Підставами для внесення позовної заяви щодо визнання недійсними угод (правочинів, господарських зобов'язань) суб'єктів господарювання є встановлення в ході проведення перевірок наступних фактів:

а) фіктивного підприємництва;

б) укладання суб'єктами господарювання угод з "фіктивними" структурами (наявність рішення про визнання установчих документів недійсними, про скасування державної реєстрації (припинення юридичної особи) до укладення угоди або інших фактів, що свідчать про укладення угоди з метою, суперечною інтересам держави);

в) суперечність угод ГК України, ЦК України, іншим актам цивільного законодавства;

г) ненастання правових наслідків, що обумовлені в угоді;

г' ) приховування угодою іншої угоди, яку суб'єкти господарювання насправді вчинили.

З метою доведення встановлених фактів у судах у справах про визнання угод недійсними слід підготувати та надіслати запити:

• в органи державної реєстрації для отримання документів про реєстрацію (перереєстрацію) підприємства як СПД, до Державної служби статистики щодо внесення його до ЄДРПОУ (довідка із органів статистики про включення до ЄДРПОУ повинна бути датована днем, максимально наближеним до моменту подання позовної заяви про визнання угоди недійсною);

• до ДПС за місцем реєстрації (перереєстрації) для отримання документів про реєстрацію (перереєстрацію) підприємства як платника податків (у т.ч. як платника ПДВ), про повноту та своєчасність сплати податків до бюджету, про наявність судових рішень щодо скасування державної реєстрації або визнання установчих документів суб'єкта господарювання недійсними;

• в нотаріальні контори про отримання документів, що підтверджують нотаріальне засвідчення установчих, реєстраційних документів, карток із зразками підписів та відбитком печатки, пояснення нотаріусів з цього питання;

• в органи внутрішніх справ для отримання документів про втрату паспортів засновниками підприємства;

• у відповідні міністерства і відомства України про отримання підприємством дозволів і ліцензій, передбачених законодавством для здійснення окремих видів діяльності;

• в органи внутрішніх справ про отримання підприємством дозволу на виготовлення печаток та штампів.

Окрім того, слід установити фактичне місцезнаходження засновників підприємства та його керівників (що значаться в установчих, реєстраційних, банківських документах) та викликати їх для надання пояснень стосовно створення підприємства, провадження фінансово-господарської діяльності. При цьому бажано встановити всіх осіб, причетних до створення та діяльності "фіктивного" СПД, і опитати їх.

Для визнання зобов'язання таким, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, закон вимагає наявність наступних умов:

- вина фізичних осіб, які підписували договір, що проявляється у формі умислу, який спрямований на приховування доходів від оподаткування;

- такий умисел повинен виникнути до моменту укладення договору;

- мета укладення такого договору - приховування доходів від оподаткування.

Відсутність хоча б однієї з них не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави.

Як докази у справі слід використовувати наступні документи:

• господарські договори, укладені суб'єктом господарювання з "фіктивною" структурою (якщо правочини вчинені в усній формі - відомості про це);

• фінансово-господарські документи, що підтверджують передачу товарів, виконання робіт (послуг) за оспорюваним договором - товарно-транспортні накладні, податкові накладні, рахунки-фактури, довіреності на отримання товарно-матеріальних цінностей, акти приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг);

• фінансово-господарські документи, що підтверджують сплату грошових коштів - платіжні доручення, виписки банківських установ, прибуткові та видаткові касові ордери, чеки РРО та ін.;

• книги обліку придбання товарів (робіт, послуг); книги обліку продажу товарів (робіт, послуг);

• декларації з податку на прибуток підприємств, декларації з податку на додану вартість (форма і порядок заповнення затверджено наказом ДПА України від 28.02.2011 №114);

• акт планової чи позапланової документальної перевірки дотримання вимог податкового законодавства;

• податкові повідомлення-рішення, винесені на основі такого акта перевірки;

• рішення судів загальної юрисдикції про визнання недійсними установчих документів сторін (сторони) договору, які набрали законної сили;

• рішення судів про скасування державної реєстрації сторін (сторони) договору, які набрали законної сили;

• відомості про неподання обов'язкової звітності суб'єктом господарювання до податкових органів, про несплату ним податків, зборів та інших обов'язкових платежів протягом всього його існування;

• відомості про відсутність юридичної особи за вказаною в установчих документах юридичною адресою та інше.

Необхідно надати правову оцінку документам щодо їх обґрунтованості, повноти та законності на предмет підготовки позовної заяви про визнання угод (правочинів, господарських зобов'язань) недійсними.

Статтею 207 ГК України встановлено право відповідного органу державної влади вимагати в судовому порядку визнання недійсним повністю або в частині господарського зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, або укладена учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в прибуток держави.

Зі змісту ст. 207 ГК України вбачається, що для застосування її вимог при розгляді господарським судом позову про визнання недійсною угоди або господарського зобов'язання, яке вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, суд повинен встановити наявність певних обставин, які свідчать про те, що сторона (або сторони), укладаючи угоду, завідомо діяла з прямим умислом, спрямованим на досягнення такої мети, яка суперечить інтересам держави та суспільства.

Таким чином, необхідно визначитися із поняттям вини юридичної особи у формі умислу при укладанні угод з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, з'ясувати, що сторони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладається, і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

При розгляді спорів даної категорії належними доказами суди вважають відомості щодо притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні суспільно небезпечних діянь (ухилення від сплати податків і зборів, інших обов'язкових платежів, фіктивне підприємництво). Такими доказами можуть бути копії: вироків у кримінальних справах, що встановлюють такі факти, які набрали законної сили; постанов про порушення кримінальних справ, притягнення як обвинуваченого, обвинувальних висновків. У разі, якщо підстави для проведення перевірки в порядку ст. 97 КПК України мають місце, однак така перевірка не проведена, прокурору слід її ініціювати, а її результати використати як докази у справі про визнання господарських зобов'язань недійсними.

Правочин, який вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а тому згідно з частиною 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним. У силу частини 2 статті 215 цього Кодексу визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Вищий адміністративний суд України у своїх рішеннях виходить з того, що відповідно до ст. 228 ЦК України правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, - нікчемним.

Тому позови про визнання правочину (господарського зобов'язання) недійсним розгляду не підлягають. У випадку помилкового порушення провадження воно підлягає закриттю.

Отже, подаючи до суду позови за такими підставами, предмет позову слід формулювати як стягнення коштів за нікчемним правочином (господарським зобов'язанням), а не визнання правочину (господарського зобов'язання) недійсним.

Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні", можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, які вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом із тим за змістом частини 1 статті 208 ГК України застосування цих санкцій можливе не за сам факт укладення зазначеної угоди, а лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Санкції, встановлені частиною 1 статті 208 ГК України, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів), зокрема однією зі сторін договору, що є самостійним правопорушенням. Для застосування санкцій, передбачених частиною 1 статті 208 цього Кодексу, необхідним є умисел на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Посилання ДПІ на обґрунтування вимоги про визнання угод між відповідачами фіктивними на їх безтоварний характер, тобто укладення угод без наміру створення цивільно-правових наслідків, лише з метою отримання певної преференції, зокрема права на податковий кредит та відшкодування податку на додану вартість з бюджету, підлягає з'ясуванню судом.

Встановлення даного факту може бути підставою для віднесення таких угод до нікчемних, як таких, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, визнання яких у судовому порядку недійсними не вимагається.

Частиною 1 статті 208 ГК України передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає положенням статті 41 Конституції України, згідно з якими конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки санкції, передбачені цією частиною, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони є адміністративно - господарськими, а не цивільно-правовими, оскільки відповідають визначенню, закріпленому у частині 1 статті 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 ГК України (шість місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня вчинення правопорушення, тобто виконання правочину).

Водночас застосування приписів указаної норми можливе лише при встановленні судом обґрунтованості доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов'язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов'язання (правочину, договору, угоди), що є підставою позову про застосування санкцій. З'ясування цих обставин є необхідним незалежно від того, чи закінчилися строки застосування санкцій за укладення господарських зобов'язань з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Підтвердження доводів податкового органу про здійснення платником податку операцій з метою мінімізації податків через суб'єктів підприємництва, які завідомо не сплачують податки, зокрема в одній справі, може бути підставою для відмови у позові платнику податків в іншій справі, наприклад, про визнання незаконним податкового повідомлення-рішення, зменшення суми бюджетного відшкодування, відмову у такому тощо.

У позовній заяві про визнання недійсною угоди (правочину, господарського зобов'язання) доцільно порушити питання про забезпечення позову, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення адміністративного суду.