Стаття 345. Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом. 1-2. Фізичні та юридичні особи можуть набувати право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Норма ст. 345 ЦК є загальною і відсилає до спеціального законодавства, яким визнача­ється порядок приватизації державного та комунального майна (Закони України «Про при­ватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизаційні папери», «Про приватизацію державного жит­лового фонду» та ін.). Поняття приватизації визначається у Законі України «Про приватизацію державного майна». Приватизація державного майна — це відчуження майна, що перебуває у держав­ній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до вказаного Закону, з метою під­вищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на струк­турну перебудову економіки України. До об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать: майно підпри­ємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майнови­ми комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується тех­нологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються; об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань. Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також ка­зенні підприємства. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення, відносяться май­нові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення (ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна»). Суб'єктами приватизації є: державні органи приватизації (Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи прива­тизації в Автономній Республіці Крим); покупці (їх представники); посередники. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про приватизацію державного майна» приватиза­ція державного майна здійснюється шляхом: продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом; продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товари­ствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбача­ють загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі цілісно­го майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем визначених у за­коні документів (бізнес-план або техніко-економічне обгрунтування післяприватизаційно-го розвитку об'єкта, що включає план зайнятості працівників підприємства, пропозицію інвестора з зазначенням максимального розміру інвестиції, строків та порядку її внесення, а також декларацію про доходи для покупців — фізичних осіб); викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

Стаття 346. Підстави припинення права власності

1. Право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати особі знищення майна; викупу пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника. 2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених зако­ном. 1. Коментована стаття встановлює перелік підстав припинення права власності, який не є вичерпним, оскільки законом можуть встановлюватися й інші підстави припинення пра­ва власності. Водночас ст. 41 Конституції України закріплює принцип непорушності права приватної власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Підставами припинення права власності є юридичні факти (певні обставини), з якими закон пов'язує припинення права власності. За загальним правилом припинення права власності на певне майно у однієї особи водночас означає виникнення права власності на це ж майно у іншої особи (виняток — якщо майно повністю використовується власником або знищується). Підстави припинення права власності можуть бути як за волею власника, так і незалеж­но від його волі. При цьому підстави припинення права власності, які наступають незалеж­но від волі власника, можуть бути двох різновидів: 1) припинення права власності з об'єк­тивних причин (наприклад, загибель речі); 2) які наступають незалежно від волі власника та відбуваються внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). Аналізуючи зміст коментованої статті, можна дійти висновку, що всі підстави при­пинення права власності в залежності від характеру їх припинення можна поділити на: 1) добровільне припинення права власності, що відбувається за волею власника шля­хом передачі майна іншим суб'єктам на підставі цивільних правочинів (договорів купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, ренти тощо), а також шляхом прива­тизації — передачі державного чи комунального майна у власність недержавним юри­дичним та фізичним особам. Відчуження власником свого майна полягає в тому, що власник шляхом волевиявлення реалізує своє право щодо розпорядження належною йому річчю, визначаючи її подальшу юридичну та фактичну долю. Волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ, є узгодженим з волевиявленням особи, якій зазначена річ передається у власність. Юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до на­бувача, є договір, у зв'язку з цим відчуження права власності має відбуватися з дотриман­ням вимог, що пред'являються до вчинення правочинів. Слід зазначити, що вирішувати питання щодо фактичної та юридичної долі речі є од­нією з правомОчностей власника, що означає необмежену і виключну владу особи над річ­чю, яка водночас обмежується законом (див. коментар до ст. 319 ЦК). Таким чином, повне-та права власності може розглядатися лише як відносна, найбільша у порівнянні з іншими речовими правами, яка полягає в тому, що власник здійснює щодо свого майна будь-які де за своїм розсудом; втрату права власності з незалежних від власника причин (див. коментар до статей 348, 349, 344 ЦК); примусове позбавлення права власності поза волею власника, але на підставах і порядку, встановленому законом (див. коментар до статей 350, 352, 353, 354) тощо. Новелою порівняно з ЦК УРСР 1963 р. є така підстава припинення права власності я: звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника. Це має місце у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. Право власності припиняється в такому разі за рішенням суду в порядку, визна­ченому ЦПК України та ГПК України, а порядок примусового звернення стягнення на май­но — Законом України «Про виконавче провадження». 2. Ч. 2 коментованої статті визначає, що право власності може бути припинено і в інших випадках, встановлених законом. У зв'язку з цим можна дійти висновку, що перелік під­став припинення прав власності не є вичерпним. Аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку, що існують і інші підстави припинення права власності (зокрема, реприва­тизація, націоналізація та ін.). Порядок проведення приватизації регулюється спеціальним законодавством, до якого належать закони України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про при­ватизаційні папери» та інші. Крім того, відповідно до ст. З ЦК особа не може бути свавіль­но позбавлена права власності за підставами, не передбаченими Конституцією України або законом.  

Стаття 347. Відмова від права власності

Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають дер­жавній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру. 1. Оскільки в коментованій статті використовується термін «особа», то можна дійти ви­сновку, що це положення не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, визначених у ч. 2 ст. 2 ЦК (див. коментар до вказаної статті). Таким чином, держава, Автономна Респуб­ліка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть без­адресно відмовитись від права власності. Особа може відмовитися від права власності двома способами: 1) заявити про свою від­мову від права власності шляхом доведення до відома державних органів та інших осіб, проте цей спосіб чинним законодавством чітко не визначений; 2) вчинити будь-які дії, що свідчать про відмову від права власності. 2-3. У ч. 2 коментованої статті передбачений момент припинення права власності на майно, від якого відмовляється власник. Припинення права власності на майно, право на яке підлягає державній реєстрації, визначається моментом вчинення дій, що свідчать про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, що підлягає державній реєстра­ції, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відпо­відного запису до державного реєстру. Зазначена норма носить імперативний характер і не може бути змінена за бажанням власника. Право відмови від права власності є однією з складових самого права власності, але відповідно до ст.ст. 13 та 14 Конституції України використання власності не може завдава­ти шкоди людині, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, тому здій­снення відмови від права власності не повинно створювати загрозу правам та інтересам осіб, інших учасників цивільних відносин, держави, а також створювати небезпеку для екологічної ситуації у суспільстві. Слід зазначити, що встановлений ст. 347 ЦК порядок відмови від права власності на майно стосується лише фізичних та юридичних осіб, оскільки держава, територіальні гро­мади як суб'єкти права власності не можуть відмовлятися від належного їм майна. Коментована стаття не передбачає наслідків відмови від права власності на річ у влас­ника цієї речі. Існує лише можливість, що власник відмовиться від речі, але через певний час змінить свої наміри, реалізувати які можна лише у разі, якщо за цей час у іншої особи не виникло право власності на цю річ.

Стаття 348. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати

1. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відпо­відного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуван­ням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність дер­жави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

2. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті. 1. Положення коментованої статті встановлюють підстави втручання держави у відносини власності на певний вид або категорію майна. Відповідно до ст. 325 ЦК склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних чи юридичних осіб, не є обмеженими. Водночас ЦК закріплює на нормативному рівні поняття «обороноздатність майна», тобто здатність майна вільно відчужуватись або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином. Об'єкти цивільних прав (речі) можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої, якщо вони не вилучені з цивільного обігу або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи (див. коментар до ст. 178 ЦК). Цілком можливі ситуації, коли майно виявилося у власності особи на підставах, що до­пускаються законом, але ці підстави відпали (наприклад, змінився правовий режим речі). Коли у власності фізичної чи юридичної особи з підстав, що допускаються законом, вия­виться річ, на придбання якої необхідний особливий дозвіл, а в його видачі власнику від­мовлено, то він повинен у встановленому порядку відчужити її. Кошти, отримані від про­дажу майна, передаються власнику. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається, яке можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було про­дане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, що визначена за рішенням суду. 2. Право власності може припинятися і в силу закону. Так, у разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує заподіяні збитки (п. 4 ст. 48 Закону України «Про власність»). Збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючії й неотримані доходи. Зазначена норма спрямована на виконання положень ст. 41 Конститу­ ції України, відповідно до якої повинно вирішуватися питання про час відшкодування. Таким чином, за наявності в особи майна, яке не може перебувати в її власності, пору­шення правил набуття цього майна чи прийняття закону, що припиняє право власності, особа в примусовому порядку позбавляється права власності на це майно. У цьому напрямі ведеться робота, спрямована на вдосконалення правового регулювання відносин власнос­ті, зокрема, було розроблено законопроект «Про право власності на окремі види майна».

Стаття 349. Припинення права власності внаслідок знищення майна

Право власності на майно припиняється в разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. 1. Знищення майна може бути результатом дій власника або інших осіб. Це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника. Наслідком знищення майна є припинення права власності в особи без виникнення його в будь-яких інших осіб. За правилом ст. 323 ЦК ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. У зв'язку з цим всі негативні наслідки такого випадкового знищення (пошкодження) несе власник речі, а інші особи не відповідають за результати настання таких подій. Якщо ж річ знищено з вини інших осіб або за таких обставин, коли певна особа відповідає за шкоду без вини у випадках, передбачених законом (зокрема, у випадку відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки тощо), останні несуть відповідальність за за­вдану майнову шкоду. 2. Якщо власник бажає знищити майно, права на яке підлягають державній реєстрації, то він зобов'язаний подати заяву про внесення змін до державного реєстру, і тільки після цього припиняється його право на певне майно. Саме з моменту внесення відповідних змін до реєстру припиняється право на майно та відповідно кореспондуючих обов'язків. Внесення відповідних змін до реєстру з метою унеможливлення зловживанням цим правом відбувається за умови перевірки фактичних обставин їх викладу у заяві власника, тобто наявності та підтвердження самого факту знищення майна.