- •Стаття 316. Поняття права власності
- •Стаття 317. Зміст права власності
- •Стаття 319. Здійснення права власності
- •Стаття 321. Непорушність права власності
- •Стаття 322. Тягар утримання майна
- •Стаття 325. Право приватної власності
- •Стаття 326. Право державної власності
- •Стаття 328. Підстави набуття права власності
- •Стаття 330. Набуття добросовісним набувачем права власності па майно, відчужене особою, яка не мала на це права
- •Стаття 331. Набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва
- •Стаття 332. Набуття права власності на перероблену річ
- •Стаття 335. Набуття права власності на безхазяйну річ
- •Стаття 336. Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився
- •Стаття 337. Знахідка
- •Стаття 338. Набуття права власності на знахідку
- •Стаття 339. Право особи, яка знайшла загублену річ, на винагороду та відшкодування витрат, пов'язаних із знахідкою
- •Стаття 340. Бездоглядна домашня тварина
- •Стаття 341. Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину
- •Стаття 342. Відшкодування витрат на утримання бездоглядної домашньої тварини та виплата винагороди
- •Стаття 343. Набуття права власності на скарб
- •Стаття 344. Набувальна давність
- •Стаття 345. Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності
- •Стаття 350. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю
- •Стаття 351. Припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене
- •Стаття 352. Викуп пам'ятки історії та культури
- •Стаття 353. Реквізиція
- •Стаття 354. Конфіскація
Стаття 316. Поняття права власності
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном. (Стаття 316 із змінами, внесеними згідно із Законом № 980-ІУвід 19.06.2003) 1. У коментованій статті міститься визначення права власності як суб'єктивного права особи на річ (майно). Слід зазначити, що термін «власність» нерідко вживається для позначення приналежності комусь речей. Тобто, власність трактується як присвоєння засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми, що відображає таке ставлення особи до речі, коли вона вважає річ своєю, за умови, що інші вважають цю річ чужою. Отже, власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ — своя, для невласників, відповідно, — чужа. Оскільки влада особи (власника) над річчю неможлива без того, щоб інші особи (які не є власниками речі) ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення — власник, що ставиться до речі як до своєї, на іншому — невласники, тобто, усі інші особи, що зобов'язані ставитися до неї як до чужої. Це означає, що вони зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) вони виникають з приводу речей (майна); 2) вони мають вольовий зміст. З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнове відношення. Наявність другої ознаки зумовлює необхідність врахування значення такої категорії як «воля власника», встановлення меж волевиявлення власника. Відносини власності регулюються різними галузями права. Зокрема, важливе значення мають конституційні норми, які встановлюють форми власності (ст.ст. 13,41, 142,143 Конституції України), закріплюють рівність всіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст. 13 і 41 Конституції України). Але чільне місце займають норми цивільного права, котрі визначають зміст права власності, регулюють поведінку власників у цивільному обігу, регламентують порядок захисту права власності тощо. В теорії цивільного права розрізняють право власності в об'єктивному значенні та право власності в суб'єктивному значенні. Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність юридичних норм, що регулюють відносини власності. Ці норми є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб'єкту, тобто, права власності в суб'єктивному значенні. Право власності в суб'єктивному значенні — це право особи володіти, користуватися, розпоряджатися річчю та реалізовувати стосовно неї інші правомочності своєю владою у власному інтересі. Цьому праву власника відповідає обов'язок усіх інших осіб утримуватися від порушення його правомочностей. Право власності в суб'єктивному значенні відображає сутність власності як вищої влади особи над річчю. Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права: його зміст характеризується сукупністю правомочностей власника, яка включає: право володіння, право користування, право розпорядження майном та ін. (див. коментар дост. 317ЦК); суб'єктом права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин. При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим кола учасників цивільних відносин, визначеного у ст. 2 ЦК. Зокрема, суб'єктами права власності, крім фізичних осіб, юридичних осіб, суб'єктів публічного права, є також Український народ (див. коментар до ст. 318 ЦК); усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13 Конституції України, частина 2 ст. 318 ЦК). Отже, існують рівні умови здійснення і захисту права власності; об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упаковування, маркування, написи і т.п.); своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і" на свій розсуд (ст 319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т.п.; власник має максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте, ця влада не є безмежною: дії власника не можуть суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного права. Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності (див. коментар до ст. 319 ЦК). Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав (див. коментар до ст. 13 ЦК); право власності у випадках його обмеження має здатність до «самовідновлення». Наприклад, сервітут своїм існуванням обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті сервітуарія право власності відновлюється у повному обсязі (див. коментар до ст. 406 ЦК). 2. Частина 2 коментованої статті, не закріпивши поняття права довірчої власності, обмежилася лише визнанням його «особливим різновидом права власності».
У частині 2 ст. 4 Закону «Про власність», де згадується довірча власність, поняття цієї категорії також відсутнє. Але легальне визначення довірчої власності на іпотечні активи міститься у ст. 26 Закону «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р„ яка визначає довірчу власність як «особливу форму договірних майнових відносин, яка регулює розпорядження платежами за іпотечними активами, переданими установником у володіння, користування і розпорядження управителю». З поправкою на специфіку того чи іншого виду конкретних речових відносин це визначення може бути використане і при тлумаченні положень частини 2 ст. 316 ЦК.