59)Українська культура в межах радянської багатонаціональної культури: проблеми і досягнення

Радянський етап є особливим періодом у розвитку насамперед російської культури, яка загалом визначала головні орієнтири культурного життя СРСР. У широкому спектрі підходів до культури СРСР доцільно виділити той, що розглядає її особливості з точки зору конкретно-історичних можливостей її розвитку, адже він був пов'язаний з протиріччями всієї тоталітарної і авторитарної системи. Треба також враховувати протистояння в суспільстві двох культур – загальнолюдської, живої і демократичної, яка формувала передову свідомість людей, і офіційної, яка прославляла існуючу суспільну систему з її парадністю і моноідеологією. В культурі цієї епохи фактично існували дві культури: офіційно визнана – "дозволена" і така, що не укладалася в ідеологічні схеми – "заборонена". Проте істинна духовність, шанобливе ставлення до національних животворних джерел "загальнолюдських цінностей" залишалися найважливішими критеріями справжньої культури, яка адекватно відбивала трагічні протиріччя цієї доби. Оглядаючи складну і драматичну історію радянської епохи, треба виокремити декілька різних за змістом етапів. Позначимо 20-і, 60-і, і 80-і роки як періоди, коли поряд з утвердженням офіційних форм культури спостерігався і деякий плюралізм, і навіть критичний діалог з партійно-державною ідеологією, спротив тоталітаризму. 20-і рр. увійшли в історію культури радянської епохи як період нечуваної активізації духовного життя. Хронологічно майже ціле десятиліття було такою стадією розвитку суспільства, яка суттєво відрізнялась як від минулої (Срібний вік), так і наступної (посилення партійно-державної деспотії). Одна з найважчих для розв’язання проблем цього періоду - необхідність подолання різкого розриву між складним розвитком російської культури початку ХХ ст. та реалізація ідеї залучення до нових ідеалів багатонаціонального народу, до якого був направлений потік мистецтва вже з перших днів революції. Специфіка культури двадцятих років полягала у можливості творчого плюралізму, в розмаїтті форм соціально-економічного розвитку, у динамічності й певній відкритості політичного життя. 20-ті рр. вирізняються активною діяльністю блискучої плеяди історичних особистостей – видатних вчених і художників, які по-різному сприймали світ, але активно брали участь в його перетворенні (І. Павлов, М. Вавілов, К. Ціолковський, А. Чаянов, А. Платонов, М. Шолохов та багато інших). Тому не випадково, що ті пам'ятні роки попри усі суперечності виявились часом боротьби за утвердження тієї або іншої моделі майбутнього країни. У 30-ті рр. в розвитку культури настає новий етап. Якщо у 20-і рр. ХХ ст. дозволялися вільні дискусії щодо духовних орієнтирів "культури майбутнього", то на початку 30-х вони були припинені адміністративними заходами. Партійна ідеологія відтепер визначала усі параметри культурного життя, будь-якої творчої діяльності, в тому числі – художньої. Зокрема, у 1934 р. на Першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників О. Горький сформулював головні принципи соціалістичного реалізму як загального методу радянського мистецтва, яке покликано було реалістично зображувати життя в її революційному розвитку.В реальності це означало тотальну уніфікацію творчого процесу, його надмірну регламентованість з точки зору змісту і форми. Отже з відносним плюралізмом минулих часів було покінчено. Всі діячі літератури і мистецтва були поєднані в єдині уніфіковані союзи. Новаторським поривам було покладено край. Були поновлені в правах деякі елементи національної культурної спадщини. Склалась радянська модель тоталітаризму.

Велика Вітчизняна війна внесла великі зміни в культурне життя. Перебудовані були установи культури, посилилась роль радіо, друку, кінематографу. Одразу після початку війни розгорнулась активна діяльність радянських художників, які працювали в багатьох напрямках: вони випускали політичні плакати, виїжджали на фронт, воювали в рядах Радянської армії, одночасно вони співробітничали у фронтових газетах і різноманітних редакціях.

Ступінь етнічної свідомості та плекання культурної самобутності виражається у різних варіантах: від свідомості свого походження і готовності сприяти існуванню української діаспори — до намагань будувати кращу Україну закордоном. З метою посилення української самосвідомості та підбудування української субстанції, українські установи та українська преса намагалися перевиховувати українську діаспору шкільництвом, організацями молоді, літературою тощо.