3. Історія виникнення й розвитку науки. Формування соціології науки, її структура та соціальні функції

Наука є системою понять про закономірності розвитку природи і суспільства. Це нагромаджена система знань і виробництво нових знань. Завдяки науці людство ніби по сходинках піднімається від нижчих форм до вищих. Наукові знання людина отримує в процесі духовно-продуктивної діяльності, яка включає в себе пізнання навколишнього світу і виробництво різноманітних духовних цінностей: наукових, моральних, художньо-естетичних та ін.

Наука виникла у рабовласницькому суспільстві у відповідь на практичні потреби людей. Поява на базі філософського знання астрономії, математики, механіки та інших наук була викликана потребами іригації, мореплавства, будівництва пірамід, храмів і навіть великих міст. Отже, та чи інша наука виникала у відповідності з суспільною потребою в ній.

Наукове знання пройшло довгий і складний шлях розвитку. Донаукове знання первісних племен не могло належати окремим індивідам, а було власністю всіх. Все плем’я було охоронцем цих знань, але оскільки вони постійно нагромаджувалися, виникла потреба в людях, які б зберігали та примножували ці знання.

Наука почала зароджуватися тоді, коли відбувся розподіл праці на фізичну та розумову. На думку багатьох учених, аж до ХV-го ст. наука існувала або у формі догадок, або теоретичних роздумів, нічим не підтверджених експериментально. А справжня наука сформувалася в ХV-ХVI ст., коли виникло й широко розповсюдилося експериментальне природознавство. Останнє ж стало зливатися з матеріальним виробництвом і послужило сильним поштовхом для його розвитку. Цей процес прийнято називати першою науковою революцією.

Головні етапи розвитку науки. Перший етап: Античне (рабовласницьке) суспільство та епоха Середньовіччя. Оскільки промислове виробництво в ці епохи розвивалося повільно і носило, по суті, кустарно-цеховий характер, обслуговувалось примітивною технікою, то й не було великої потреби в науці. А що стосується епохи Середньовіччя, то все передове і прогресивне нещадно каралося церквою, що найнегативніше позначилося на розвитку науки.

Другий етап: ХV-ХVIII ст. – період зародження та швидкого розвитку капіталізму, експериментального природознавства. Це епоха Відродження або Ренесансу (ХУ-ХУП ст.), яка у ХУШ ст. переросла в епоху Просвітництва. Швидкими темпами розвивалися не тільки природничі, а й суспільні науки, особливо філософія (Рене Декарт, Джордано Бруно, Френсіс Бекон, Бенедикт Спіноза та ін.). Це – епоха Нового часу в розвитку науки.

Третій етап: Х1Х-ХХ ст. – геніальні відкриття у фізиці, формування нових напрямів у біології, виникнення багатьох суспільних наук (соціології, політології, соціальної психології), а також нових напрямів у західній філософії (екзистенціалізму, нео- і постпозитивизму, персоналізму, філософської герменевтики, феноменології, аналітичної філософії та ін.).

Формування соціології науки. Швидкий розвиток науки вимагав її творчого осмислення та узагальнення. На цій основі на початку ХХ ст. виникла соціологія науки. Заслуга у формуванні цієї галузі знання належить Максу Веберу, Карлу Мангейму, Максу Шелеру, Томасу Куну, Роберту Мертону та іншим ученим ХХ ст. Основні принципи соціології науки розвинуті Р.Мертоном у праці “Наука, техніка і суспільство в Англії ХVIIIст.”, опублікованій у 1933 р. У ній Мертон висунув на перший план роль пуританської релігії і моралі в становленні науки Нового часу. Пізніше він сформулював соціологічну концепцію науки, яка в 60-і роки стала домінуючою парадигмою. На думку Мертона, в основі функціонування науки лежать чотири принципи, які складають “моральний імператив науки”: 1) принцип об’єктивності (характеризує науку як істинне знання, що відповідає реальності); 2) принцип всезагальності, який вимагає, щоб знання належало всьому світовому співтовариству й було всезагальним надбанням; 3) принцип безкорисливості (вимагає служіння істині, а не з корисливих міркуань); 4) принцип організованого скептицизму, який рекомендує не сприймати наукове знання на віру. Вченому повинні бути притаманні критичність і сумлінність під час перевірки отриманих результатів.

У подальшому Р.Мертон запропонував доповнити перелік висунутих ним раніше імперативів “емоційною нейтральністю”. А Сторер Н. (професор Гарвардського ун-ту) наполягав ще на такому принципі, як “інтелектуальна скромність”, який вимагає урахування і визнання роботи попередників.

Отже, заслуга Р.Мертона полягає в тому, що він звернув увагу на моральний зміст наукової діяльності, яка вимагає об’єктивності, чесності, самокритичності, добросовісності, відповідального ставлення до справи. Наука повинна служити гуманним цілям.

Структура науки. За предметом свого дослідження всі науки діляться на природничі, гуманітарні і прикладні. До природничих прийнято відносити фізику, хімію, біологію, біохімію, географічні науки, антропологію та ін.; до гуманітарних (суспільних) – історію, філософію, соціологію, психологію, педагогіку, літературу, мовознавство та ін.; до прикладних – кібернетику, електротехніку, конкретну економіку, емпіричну (прикладну) соціологію та багато інших. Центральне місце в цій групі наук займають технічні. Що стосується математики, то вона посідає провідне місце між цими трьома групами наук, обслуговуючи їх.

Найважливішими соціальними функціями науки є емпірична, теоретична, світоглядна й виробнича. Емпірична функція проявляється у збиранні й систематизації емпіричного (фактичного) матеріалу. Теоретична функція виникає пізніше, на основі першої і проявляється у розкритті законів природи, суспільства і мислення, а також у прогнозуванні природних і суспільних процесів. Світоглядна функція науки проявляється у формуванні у людини наукового світогляду, справжнього наукового світорозуміння. Виробнича функція науки відображає її зв’язок з практикою, з виробництвом (як матеріальним, так і духовним).