Типологія культури

У залежності від рівня, масштабів, форм соціальної взаємодії розрізняють типи, види та форми культури. Так, кожне конкретне суспільство створює протягом своєї історії власну суперкультуру, яка передається від покоління до покоління. Соціальні спільності (рід, плем’я, народність, нація) формують свою національну культуру (а звідси – загальнолюдське та національне в культурі). Кожний вид діяльності також пов’язаний з формуванням відповідного виду культури (культури праці, управлінської діяльності, спілкування, поведінки в суспільстві, мови, одягу тощо).

Тому поряд із загальнолюдською та домінуючою суперкультурою того чи іншого суспільства виділяють субкультури, притаманні тій чи іншій соціальній групі населення (наприклад, молодіжна, професійна та ін. субкультури). Моделі, що сприймаються суспільством як дивні, визивні, конфронтаційні щодо домінуючої культури, визначаються як контркультури (наприклад, культура панків, ковбоїв, злочинних угрупувань та ін.).

Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна) та народна (фольклорна). Елітарна включає в себе класичну музику, живопис, літературу, архітектуру, створювану професіоналами високого рівня. Народна культура включає фольклор, пісні, танці, казки, міфи, перекази, які створювались людьми в повсякденному житті. Останнім часом досить поширеною стала так звана “масова культура” (маскульт), яка розрахована на масове споживання. Для масової культури характерне зведення високої (елітарної) культури до поверхневого, вихолощеного змісту, потурання примітивним духовним потребам (характерним прикладом маскульту є примітивні вітчизняні передачі типу “СВ-шоу” з “Вєркою Сердючкою”, де артист А.Данилко говорить на якомусь українсько-російському суржику, і деякі інші). Людям середнього і старшого поколінь практично неможливо (та й не потрібно) адаптуватися до потрібного “маскульту”, але багато молодих людей, у т.ч. і з середовища студентської молоді, некритично сприймають книжкову й телевізійну сірість і переймають найгірше від західних літературних і телевізійних “героїв”.

2. Негативні тенденції в розвитку вітчизняної культури та можливі шляхи їх подолання

Дане питання необхідно розглядати у тісному зв’язку з соціальною системою, яка протягом кількох десятиліть мала місце в колишньому Радянському Союзі, а також із урахування сучасного стану українського суспільства. В самій системі соціалізму було закладено бар’єр щодо естетичного й художнього розвитку суспільства, а це спричинило відчуження і самовідчудження мільйонів людей від справжньої культури. В результаті відбулося не тільки огрубіння людських душ; значних деформацій зазнали моральна свідомість, соціальне мислення, духовний світ людей.

Які ж основні причини зниження загальнокультурного і морального рівня українського суспільства? По-перше, освоєння культури індивідом у більшості випадків носило у нас фрагментарний, ситуативний характер, здійснювалося некваліфіковано, некомпетентно і призвело, в кінцевому рахунку, до дефіциту духовності, породило пасивно-споживацьке ставлення багатих до культури і життя. По-друге, на загальний культурний рівень суспільства негативно вплинула стихійна міграція мільйонів людей із сільської місцевості у великі міста. Це неминуче призводило до втрати старої традиційної культури, руйнування сільського способу життя, який значно відрізняється від міського. Люди, що переїжджали в міста, так і не сприйняли міської культури, бо вона була для них чужою, незрозумілою, “інтелігентською”. По-третє, зниження моральності і загального духовного рівня сучасного українського суспільства відбувається під впливом низького рівня життя переважної більшості людей, який супроводжує нас уже багато років підряд.

Що стосується можливостей подолання названих та інших негативних явищ у сфері духовного життя українського суспільства, то їх потрібно шукати в самому суспільстві, в його економічному, соціально-політичному та духовному потенціалі, в необхідності значного покращання фінансування, управління, в підвищенні індивідуальної відповідальності кожного за доручену справу.

Важливим завданням суспільних наук є створення цілісного соціологічного образу культури. В Україні формується нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Остання проявляється: 1) у поступовій зміні виробничих відносин, що позначається і на духовній сфері; 2) у переоцінці цінностей та формуванні їх нової ієрархії; 3) у зростанні ступенів свободи, у т.ч. і в духовному житті, що позитивно позначається на творчій діяльності представників науки та мистецтва; 4) у знятті жорсткого контролю духовної сфери і зростанні самостійного розвитку національних культур; 5) у зміні соціального статусу релігії, посиленні її впливу на свідомість широких верств населення.

У суспільстві сформувався своєрідний духовний вакуум, пов’язаний з кризою минулої системи соціальних цінностей і недостатнім освоєнням соціально-духовної парадигми. Відсутність обґрунтованого суспільного ідеалу і втрата життєвих стимулів сприяють духовній апатії і зменшенню соціальної активності населення. У суспільстві знижується престиж освіти й культури, оскільки десятки (а можливо й сотні) тисяч молодих людей з вищою освітою поповнюють число комерсантів або безробітних. Все це призводить до зниження рівня духовності, породжує моральну та інтелектуальну деградацію. Сьогодні в Україні, за даними Є. Головахи та Н.Паніної, дві третини населення є носіями того чи іншого психологічного негативу. На думку доктора соціології з Києва О.А. Донченко, “життєвий простір в українському соціумі за короткий проміжок часу перетворився на віртуальний, де немає місця ні для життя в минулому, ні для реалізації “тепер і зараз”, ні для майбутнього. Людина виходить за межі людського стану або разом із негативом, або окремо від нього. В ній знову, як мільйон років тому, спрацьовує інстинкт самоврятування, який не має нічого спільного з парадигмою “самоактуалізації” (Донченко О.А. Адаптаційний невроз як ознака нашого часу// Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення. Збірник наукових статей – К., 1998, С.40). Україна набула нового комплексу, який живе в кожному з нас і, водночас, окремо від нас, пише далі О.А. Донченко. “Комплекс інфантильності” , “комплекс неспроможності” – можна називати як завгодно, річ не в епітеті, а в суті діагнозу. Якщо не розпочати лікувати наш соціум тепер, хвороба може стати хронічною.