84. Українська видавнича справа в Канаді.

I. Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться українська культура. Критерієм того, що становить духовну спадщину українського народу, є відповідність культурного доробку загальнолюдським цінностям, тобто визнання того, що духовні надбання нації набувають загальнолюдського визнання.Протягом десятиліть українцями Канади нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців.

Так до середини ХХ ст. саме Вінніпег став центром культурного життя української діаспори у Канаді. Згодом Торонто та Едмонтон продовжили духовно-культурний та просвітницький запал українства на територіях Північної Америки. Ці міста проявили себе як потужні осередки українських культурних організацій та видавничих сфер. Зокрема, газетно-видавнича справа у провінції Альберта базувалася на часописах «Нова громада», «Українські вісті»; у м. Торонто статті українською мовою можна було прочитати з видань «Гомін України», «Новий шлях» та ін.

Українські канадці ніколи не поривали зв’язків із землею своїх предків, маючи в цьому невичерпне джерело натхнення й сили для етнічного самовизначення. Опубліковані документи свідчать про значну допомогу, яку вони надавали своїй історичній батьківщині вже у другій половині ХХ ст., збираючи кошти, жертвуючи власні скромні заощадження на придбання медикаментів, медичного обладнання і устаткування, яких так потребувала повоєнна Україна.

Проте не слід вважати, що це був односторонній процес. Вже з 1970-х років Україна докладала всіх зусиль для збереження самобутності українського населення в Канаді, його давніх яскравих традицій. За спільними програмами державних та громадських організацій України, українських товариств Канади на Американському континенті були збудовані пам’ятники Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Василю Стефанику, іншим видатним діячам української культури. На запрошення своїх земляків Канаду відвідували Зоя Гайдай, Іван Паторжинський, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Авдієвський. Не залишилися осторонь плідних контактів і молоді митці 1980—1990 років.Пріоритетним у двосторонніх культурних відносинах на цьому напрямі є надання підтримки у збереженні національно-культурної самобутності та етнічної ідентичності, задоволення мовних, освітніх та інформаційних потреб українських канадців, а також активне залучення українських організацій в Канаді до процесів демократичного розвитку їхньої історичної Батьківщини – України.

II. До Канади українська преса почала доходити у 1890-х роках. Першим українським часописом, що з’явився у Вінніпегу у 1903 році був тижневик «Канадійський фармер». Газета служила інтересам англійської ліберальної партії, хоча редакція перебувала в українських руках, тож наскільки було сил відстоювала інтереси української еміграції. З ліберальної партії взяли приклад і політики консервативної, засновуючи подібний часопис українською мовою «Слово» (1904-05), а пізніш – «Канада». З 1910 року починає виходити «Український голос». Як просвітньо-економічна, політична та поступова газета-тижневик, вона проіснувала і до сьогодні. Поряд із оглядами місцевого характеру, організаційних справ чи полеміки, цей орган з перших же років присвячує свої сторінки змаганням на українських землях та світовим подіям. З 1907 року виходить тижневик соціалістичної партії Канади «Червоний прапор», у 1911 році з’являється газета «Канадійський русин».

Упродовж часу до Першої світової війни в Канаді виходило 24 різних часописи.

Приблизно у ті ж часи, що і в Канаді, з’являється українська преса і в Бразилії. Першим органом стає двотижневик «Зоря», який у 1907 році почало видавати Товариство «Просвіта» у Курітібі. Через два роки «Зоря» була змушена припинити своє існування через малу кількість передплатників, тож її місце зайняв часопис «Прапор». Врешті, у 1913 році в Придентополісі (Парана?) «Видавнича Спілка» почала видавати просвітній двотижневик під назвою «Праця». Це найстаріша з досі існуючих газет в Бразилії. Основні теми журналу: ідея соборності України; ідея збереження національної свідомості в діаспорі; ідея підтримання мови; історія українського народу, культури, літератури; друкування літературних пам’яток, зокрема творів Маркіяна Шашкевича.

85. Український видавничий рух у Франції.Не буде перебільшенням ствердити, що саме у Франції, як ні в якій іншій країні західного світу, такими глибокими і давніми є українські коріння. Добувалися історичні факти з різних джерел, у різний час й інтерпретувалися в залежності від суспільних, релігійних, політичних, національних переконань чи симпатій, зрештою, від власного наукового сумління дослідників різних країн, маємо так багато суперечливих тверджень, гіпотез і припущень з приводу цілого ряду знакових постатей, подій чи фактів, якими так багаті українсько-французькі взаємини. Рукописний відділ Національної бібліотеки Франції - найбільшої книгозбірні країни.Саме звідси починалося знайомство з давньою рукописною і друкованою українікою, що вже кілька століть зберігається на французьких теренах, багатьох наших відомих українських учених і громадсько-політичних діячів, хто в різні часи приїздив з цією метою до Парижа. З-поміж них - М. Драгоманов, Б. Кістяківський, І. Лучицький..Серед найцінніших документів цього відділу в контексті нашої історії - одна з підписаних королевою Анною Ярославною грамот.Іншим місцем збору, а отже і джерелом майбутнього видання, різноманітних документів, які стосувалися новітньої історії української еміграції після 1917 року, стала Державна Школа Східних Мов у Парижі, яка нині отримала назву Інституту східних мов. Саме там у лютому 1949 року з ініціативи Апостольського візитатора українців-католиків архієпископа Івана Бучка було засновано Український архів у Франції. Лише за перші п’ять років існування Архіву було зареєстровано понад 4500 документів. В архівах не вдалося віднайти жодного документа, який би точно фіксував час і місце появи першого українського видавництва у Франції. Ймовірно, таким є „Український друкар”. Бо саме ця назва зазначена на одній з найдавніше виданих тут книг - 1923 року - брошурі Ілька Борщака „Ідея соборної України в Європі в минулому” з підзаголовком: „По невиданих документах і стародавніх працях”.Першим україномовним періодичним друкованим органом, що надовго і всерйоз постав у Парижі й незабаром перетворився у своєрідний орієнтир для всієї української еміграційної преси, став, безумовно, „Тризуб” – громадсько-політичний і літературно-мистецький часопис.Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі.Народженого 1 травня 1933-року у Франції, періодичного друкованого органу наших емігрантів - щотижневої газети „Українське Слово”.

Редакційний колектив „Українського Слова” та його видавців в особі УНС спричинився до появи 1938 року на чужині незалежного підприємства з чітко окресленою національною приналежністю - Перша Українська Друкарня у Франції. Для пожвавлення книговидавничої діяльності незабаром при друкарні створюється Націоналістичне видавництво в Європі. У післявоєнну пору в Парижі появляється новий неперіодичний друкований орган - журнал „Україна”. Ще про один осередок українського руху у Франції варто сказати окремо. Йдеться про Наукове Товариство ім. Шевченка в Європі і його найголовніше дітище - „Енциклопедію українознавства” (словникова частина в десяти томах), що творилася протягом ряду років в Сарсельскій українській оселі неподалік Парижа. Останніми роками європейський осередок НТШ у Сарселі практикує спільні видання своїх праць з українськими видавництвами з тим, аби наклади таких книг поширювалися в Україні. Так, 1996 і 2000 років вийшло (спільно зі львівським видавництвом „Фенікс”) солідне за обсягом (50 і 70 обліково-видавничих аркушів) двотомне видання праць Володимира Кубійовича. Дослідження нинішнього Голови НТШ в Європі академіка А. Жуковського „Нарис історії Наукового товариства ім. Шевченка в Європі” (2000) також є спільним паризько-львівським виданням. Нині в Сарселі завершується робота над черговим важливим видавничим проектом - виданням у трьох томах „Антології сучасної української літератури”.

86. Українські друкарні та їх роль у формуванні вітчизняної школи редагування і видавничої справи.Творцям давніх книжок притаманні риси патріотизму, прагнення залишити поміж рядками своє національно ідентифіковане «Я», захистити й підтримати народну мову.Книги Києво-Печерські друкарні, особливо на богословську тематику, рясніють так званими українізмами, яких не зустрінеш у подібних московських виданнях. В ряді книг київські друкарні подавали немало цитат Святого Письма тодішньою українською літературною мовою (скажімо, в такій книзі як «Хрест Христа Спасителя», в «Учительному Євангелії» 1637). А в «Тріоді постійний» видання 1627 року цілі оповідальні статті (синаксарі) були подані літературною українською мовою. Такий переклад з грецької здійснив сам видавець і редактор «Тріоді…» Тарас Земка. У післямові до цієї книги Памва Беринда зазначає, що переклад на українську мову здійснено «за бажанням роду нашого Малої Росії благородних, гражданських та інших різного прошарку люду, які не вчилися слов’янській мові глибоко розумній». Далі в післямові зазначається, що коли Євангеліє перекладалося із давньоєврейської на грецьку, а потім на церковнослов’янську, то чому ж її не перекласти й на народну українську мову, адже, переконаний автор, «краще п’ять слів сказати з розумом, ніж тисячі слів самим язиком».

Що ж до книжок, адресованих народним масам, які охоче готували лаврські друкарі, то вони друкувалися також здебільшого українською мовою. Йдеться про народні календарі та Букварі. Починаючи з 1664 року, близько двісті років – аж до заборони їх Москвою – виходили в світ з лаврської друкарні.Одним з основних недоліків рукописного книго писання було те, що в умовах не розроблення граматики мови, відсутності єдиних правописних норм переписувачі нерідко покладалися на свій досвід. Окрім цього читання текстів ускладнювалося, бо, згідно з рукописною традицією, нерідко кінцеві склади, а то й ціле останнє слово в реченні каліграфи писал над попереднім словом. Цю традицію на певний час продовжили і перші друкарі: коли рядок виходив довшим за визначену ширину шпальти, його закінчення набирали меншим розміром шрифту над попереднім рядком. Нерідко через це опускали окремі літери,зокрема ь. Поступово друкарі стали відмовлятися від такої рукописної практики, дбаючи більше про технічну сторону редагування.Серед нововведень, які спонукало друкарство в подальшому удосконаленні видавничої справи і редагування, можна навести такі:1. Друкарство започаткувало чіткість і послідовність у розстановці в тексті відповідних розділових знаків. На початку ставилися лише крапка. Згодом в арсеналі шрифтових гарнітур стали з’явитися й інші розділові знаки: коми, тире, оклики, запитання, лапки.2. На етапі раннього друкарства редактори стали запроваджувати на початку окремих слів вживання великих літер (у рукописній практиці велика літера вживалася лише на початку розділу або якогось цілого уривку).

3. Обов’язковим елементом друкованих видань стає наскрізна нумерація (пагінація) сторінок. Для виділення основного і додаткового тексту редактора нерідко нумерували окремо передмови. Водночас творці ранніх друків зберегли на певний час започатковану рукописними майстрами традицію зазначення своєрідних сторожових слів – кустоді – наприкінці сторінки і на початку наступної.4. В наукових виданнях з’являються посилання. Висловлюючись сучасною видавничою термінологією, з’являються елементи апарату видання, які роблять книгу зручнішою в користуванні, наповнюють текст додатковою інформацією. Особливо ця тенденція посилюється після наукових видань Іоаникія Галятовського.

II.Перші друковані книги староукраїнською мовою видав Швайпольт Фіоль у своїй друкарні в Кракові («Осьмогласник» (1491) з дереворитом «Розп'яття», «Часословець» (1491), «Тріодь пістну» (не датована) і «Тріодь цвітну» (1491)).

«Псалтырь» Франциска Скорини, видрукований 1517 у Празі як посібник для шкільних потреб, та інші книги проникали в Україну і Росію, переписувалися від руки в численних копіях.

В Україні перша підтверджена документально друкарня існувала у середині 15 ст. Відкриті в останні роки документи свідчать, що у 1460 році львівський міщанин Степан Драпан подарував свою друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Це перша з відомих згадок про друкарство в Україні і Львові зокрема. Уявний портрет першодрукаря Степана Драпана у майстерні створений сьогодні в рамках проекту «Українці в світі».

Друга з відомих в Україні друкарень заснована у 1573 році Іваном Федоровичем у Львові. Пізніше почали діяти Острозька друкарня, Києво-Печерська друкарня та інші. В сучасних друкарнях є цехи основного виробництва (складальні, фотоцинкографські, стереотипні, виготовляння офсетних форм і форм глибокого друку, друкарські та брошурувально-палітурні) і допоміжного (наприклад, ремонтно-механічні).В українському Бересті існувала друкарня вже в 60-х роках 16 століття, а у 1574 Іван Федоров, вигнаний з Москви, надрукував у Львові книгу «Апостол», хоча є дані, що років за 20 до того вже з'явилися книги невідомих львівських друкарів.

Пізніше найвідомішими українськими друкарнями стала Львівська братська (заснована 1573), Острозька (1560), Києво-Печерська (1606), Почаївська (1618) та інші. З 1805 лідерство переходить до Харківської університетської друкарні, яка за перші 25 років надрукувала близько 300 книг. Пізніше до видавничої справи долучилися відомі українські культурні діячі. П. Куліш у 1860-62 видав 39 випусків «Сільської бібліотеки», а І. Франко видав серію книг «Літературно-наукової бібліотеки». Видавничою діяльністю у Львові займалися «Народний дім», «Ставропігійський інститут», «Галицько-руська матиця». В Наддніпрянській Україні в кінці 19-го — на початку 20-го ст. у Києві відомими видавцями були І. Самоненко, Л. Ідзиковський, О. Череповський, в Одесі — Ю. Фесенко. Також треба відзначити єврея Якова Оренштайна, який на власні гроші заснував на початку 20-го століття у Коломиї, а пізніше у Берліні видавництво «Українська накладня». Видавництво публікувало ілюстровані твори українських класиків та тогочасних письменників, шкільні підручники, літературу для дітей та юнацтва. За популяризацію української книги Оренштайн, доля якого залишилася невідомою після 1939 року, заслужив щиру подяку від світового українства.

87. Умови ефективної коректури.У редакційно-видавничій справі виробилися певні вимоги до чи­тання коректури. Вважається, що дотримання наступних вимог за­безпечить якісну коректуру:

1) темп читання тексту має відповідати індивідуальним можливостям людини бачити всі знаки, літери, сло­ва, а не лише початки слів, закінчуючи їх подумки, як при звичайно­му читанні;

2)особливо уважно читати доведення, визначення, висновки, цитати, а також увесь цифровий матеріал;

3) вивіряти іме­на, ініціали, прізвища, посилання;

4) зосереджувати особливу увагу на прочитанні рядків, складених більшим або меншим, ніж основний текст, кеглем;

5)усі коректурні виправлення робити чітко, зрозуміло;

6) раціонально розподіляти роботу над коректурними відбитками, щоб не перевтомлюватися;

7) дочитавши коректуру, переглянути увесь текст і перечитати окремі (складні) місця.

Крайнікова, зокрема, дає такі методичні рекомендації до коректорського читання, дотримання яких має забезпечити ефективну коректуру:

1. Коректуру насамперед слід побіжно прогорнути, «охо­пити» оком — зорієнтуватися, якого змісту і жанру надійшов матеріал, у якому стилі він викладений.

2. Перед читанням коректури слід перевірити її комп­лектність — наявність усіх сторінок оригіналу та відповідних коректурних відбитків зі складання.

3. Не можна надто поспішати, ігноруючи при цьому само­перевірку,— темп коректорського читання, порівняно зі зви­чайним, повинен бути дещо сповільненим.

4. Коректурні виправлення повинні бути розбірливими. Ро­бити їх слід охайно — так, щоб текст залишався читабельним.

5. Коректуру виконують ручкою з темною (синьою, фіоле­товою), але не червоною пастою: по-перше, вона втомлює очі, а по-друге, у деяких видавництвах червоною пастою вносить виправлення виключно головний редактор. Чорна ж паста не контрастує з чорною фарбою комп'ютерної роздруківки, а то­му теж не рекомендується для коректорського читання.

Бажано, щоб кожен учасник редакційно-видавничого про­цесу вносив виправлення пастою певного кольору, а на окре­мому аркуші, що супроводжує коректуру, відповідно роз­шифровувалися кольори пасти.

Не слід користуватися олівцем: для оператора комп'ютер­ного складання це означає, що виправлення не обов'язкове.

6. Насамперед контролюють дотримання вказівок «Технічної специфікації» (щодо шрифту, формату рядка, міжрядкових проміжків, величини абзацних відступів, прийомів шрифтових виділень тощо).

7. Професійні коректори радять читати «під лінійку» — підводити її під лінію опрацьовуваного рядка. Лінійка повин­на бути короткою (не виступатиме за формат аркуша А-4) і дерев'яною (шорстка фактура запобігатиме ковзанню по сторінці).

Фіксувати зір на елементах складання можна й наводячи на слова ручку.

8. Читати коректуру зручніше на пюпітрі — вона розта­шовується похило, а такий кут зору зручніший.

9. Виправлення у коректурі повинні бути економними та раціональними,— щоб оператор комп'ютерного складання міг швидко в них зорієнтуватися і точно внести їх в електрон­ну версію оригіналу. Так, наприклад, якщо у слові є кілька помилок, недоцільно виправляти кожну зокрема — краще закреслити знаком заміни усе слово і, продублювавши знак на березі, поруч із ним написати слово правильно. Особливо часто так чинять у газетній коректурі.

10. Якщо коректор вважає за необхідне дати оператору комп'ютерного складання певні роз'яснення щодо виправ­лень, то ці слова і фрази слід обвести овалом — щоб оператор не сприйняв їх за вставку і не вніс у текст.

11. Усі помилкові, на думку коректора, формулювання потрібно (краще простим олівцем) позначати спеціальним коректурним знаком на окремому аркуші, зазнача­ючи відповідні сторінки коректури, викласти суть зауважень і пропонований варіант виправлень. Порадившись щодо них із редактором, коректор доопрацьовує відбиток: вилучає ко­ректурні знаки і вписує затверджені варіанти формулювань.

12. Дочитавши коректуру, вдаються до її додаткового пе­регляду та перечитування. І якщо при першому читанні пере­довсім перевіряють правопис тексту, зауважують певні смис­лові помилки, то при повторному читанні контролюють технічну якість складання чи верстання (залежно від виду відбитків).

А також ще раз уважно перевіряють:

• чи відповідають заголовки параграфів, пунктів, підпунктів у тексті заголовкам на сторінці «Зміст»;

• чи не має помилок на титульній сторінці, шмуцтитулах, у каталожній картці, вихідних даних та інших особливо важливих архітектонічних елементах видання;

• чи правильно виконані шрифтові виділення у визначен­нях термінів і понять, примітках, коментарях тощо.

13. Коректор підписує кожну сторінку виконаної ко­ректури.