11. літературознавство і літературна критика доби модернізму

Модернізм – анти позитивістський злам, теорія літератури це зарозуміла критика загальновживаних уявлень, спроба показати що уявлення які нам велить сприймати здоровий глузд є історичними конструктами, частковими теоріями. Теорія в якості критики ставить під знак запитання найбільш фундаментальні постулати і посилки літературознавства, перевертає все : смисл, що таке автор, що означ. Читати.(Джонатан Каллер)

• Критика починається з текстів Ніцше; психоаналіз Зігмунда Юнга – митець є бідолашним інфанти лом, який втілює свої інфант. Фантазії в тексти та малюнки

• Ніцше – провідний комплекс Едіпів, два потяги до життя та смерті, психотипологія людини;

• Юнг – архетипи: архетип на критика, архетипові критика, міфокритика

• Поч.. ХХ ст. російський формалізм 10-20 рр. як методологія літ критики : В. Шкловський, Ю. Тимянов, В. Проп, Б. Ельхенбаум, Р. Якобсон; засада формалізму : форма це все, зміст ніщо; семіотика – стають розповсюдженими структурально-семіотичні студії

• постмодернізм

• Революція нового часу в докорінному руйнуванні видимого, у звільненні світу від чарів та його зануренні в насильство інтерпретації та історії; я констатую, я приймаю, я примиряюсь, я аналізую другу революцію (Жан Бодріяр)

• Постмодерністська критика, яка виникає в 1960-х рр.., це переважно неоніцшеанський варіант практики заперечення авторитетності форм знання, що походять від просвітництва; її мета позбавити легітимності ці інституційно впорядковані знання; започаткували постмодерністську критику Дерида, Фуко, Ліотар, запозичили і розвинули головні підходи до стилю критики Ніцше : генеалогічний спосіб історичного філософствування, зосередженість на метафізичних операціях мови, анти позитивістські перспективізм, який замінює інтерпретацію на факти і протилежний узагальненню партикуляризм

13 + 20 Сучасні розгалуження та парадигми науки про літературу +поступ герменевтики у працях Г.Гадамера

Деякі течії сучасного літературознавства:

Компаративістика – порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу. Предметом компаративістики є генетичні, генетично-контактні зв'язки і типологічні збіги (аналогії) в національних, регіональних і світових літературах. “Компаративістика виникла з прагнення пізнати літературний процес у більш широкому міжлітературному контексті і була результатом розвитку літературознавства. Після цього виникло “порушення кордонів” однієї національної літератури і вивчення зв’язків спочатку в межах кількох літератур етнічно, географічно і за мовою близьких народів, а на кінцевій стадії – у рамках світової літератури. З’ясування зв’язків подібностей між літературами, які з точки зору кінцевої мети літературознавства – пізнання генезису і сутності літературного явища – становить усього лиш певну сходинку у процесі пізнання, перетворилось у кінцеву стадію дослідження”. Метою літературної компаративістики дослідник вважає з’ясування типологічної і генетичної сутності літературного явища (зображальних засобів, художніх творів, творчого доробку письменників, літературних шкіл, жанрів, стилів тощо), розкриття внутрішніх закономірностей,притаманних літературному явищу як історичному феномену і одночасно як літературному фактові взагалі, без урахування його конкретно-історичної обумовленості.

ИМАГОЛОГИЯ- учение об образах как составная часть сравнительно-исторического метода в литературоведении. Специальный раздел культурологи возникший в литературовединии как учение об образах и изучающий возможности передачи литературных образов при переводе с одного язика на другой.

Герменевтика у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами. Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. Принципи герменевтики в церковних проповідях:

1. Буквальне тлумачення;

2. Історична відповідність;

3. Принцип єдиного значення;

4. Контекст;

5. Лексика;

6. Граматика;

7. Паралельні посилання.

Існують різні теорії щодо виникнення, дехто бачить кабалістичне походження, дехто християнське. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця ХХ ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера.

душевно-духовного життя. М. Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.

Звідси випливають тези Гадамера:

1. інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;

2. розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали П. Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.

Постструктуралізм напрям у філософських і гуманітарних дослідженнях, що отримав розвиток в 1970-1980-ті роки у формі критики та подолання структуралізму. У постструктуралізмі знайшов відображення загальний стан духовної культури західного суспільства - падіння престижу науки, втрата віри в соціальний прогрес, дегуманізация суспільних відносин. Розглядає світ культури як феномен писемної культури, безкінечний і безмежний текст, всередині якого знаходиться і сам індивід. У постструктуралізмі замість індивідуального суб'єкта (як у структуралізмі та екзистенціалізмі) на перший план виходить колективне «Я», мала група однодумців. Для нього властива деконструкція (аналітичне расчленення понять), децентрація, дискурсивний (концептуальний, логічно-раціональний) аналіз мови культури, інтерпретація простору культури як знакової системи, яка складається з тексту (за Ж. Дерріда, «нічого не існує поза текстом») і контексту, стирання просторово-часових меж буття культури. Постструктуралізм виступає філософською, концептуальною основою постмодернізму.

     Міфологічна критика зародилася в Європі, але зараз найпоширенішою стала в літературознавстві США. Міфокритика має деякі переваги над іншими критичними школами в силу своєї "комунікабельності", адже міфокритики часто користуються досягненнями психоаналізу, структуралізму, "нової" і семантико-символічної критики. В основу міфологічної критики покладений принцип відшукування міфологічних репродукцій в художніх творах пізніших епох. Звернення до витоків літератури розширює і поглиблює наше сприйняття і розуміння художніх цінностей. В багатьох випадках такий підхід є просто необхідним.      Проблема "мистецтво і міф" стала предметом спеціального наукового розгляду переважно в літературознавстві ХХ ст., особливо в зв"язку з "реміфологізацією" в західній літературі та культурі (початок ХХ ст.). Але ця проблема ставилася і раніше.

14. Філософ. Основи європейського модернізму та їхнє відображення в літературознавстві

- загальна криза у всіх сферах, це заохочувало людей до пошуку нових ідеалів в житті і творчості, митці намагались віднайти нові адекватні форми відображення змін і вийти на новий рівень творення художніх цінностей, модерністи фіксують зрушення в об»єкт. Та суб»єкт. Світі за допомогою знаків, символів, починають творити нову реальність, що існує лише в душах та ідеях

Великий вплив на формування модернізму мали філос.. теорії Ніцше, Берксона, Фрейда

Ф.Ніцше представник ірраціоналістичних і волюнтаристських течій, засновник «філософії життя», центральним її поняттям є категорія життя, що як єдина реальність звільнена від матеріальності, є формою вияву космічної закономірності; заперечує логіку розуму в пізнанні дійсності; занепад життя в послабленні віри, песимізмі, забутті моральних цінностей; намагається подолати декадентську безнадію і створити нове, оптимістичне вчення, у центрі якого людина що більша за бога; сильна воля особистості протиставляє загальному хаосу буття, почуттям і бажанням

Інтуїтивізм в літературознавстві — напрям, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу в діяльності творчої фантазії, в акті його естетичного сприймання й оцінки. Основоположником інтуїтивізму був французький філософ Анрі Бергсон, який у працях «Матерія і пам'ять» (1896), «Сміх» (1900), «Творча еволюція» (1907) та інші розробив концепцію мистецтва, художньої творчості. За А. Бергсоном, у Всесвіті є дві протилежні тенденції руху життя і матерії. Трактуючи життя як порив, що має чисто психологічний зміст, вважаючи його ірраціональним, не пізнаваним через поняття чи досвід, він розвивав положення, що людський розум, діяльність якого визначається завданням користі, дає людині знання про світ нижчого порядку, ніж інтуїція. Він твердив, що тільки інтуїція осягає життя у всіх його проявах, а не інтелект, який спроможний розглядати предмети і живі істоти лише збоку. Інтуїція ж проникає всередину об'єктів пізнання й адекватно осягає їх абсолютну сутність в її безкінечному русі чи розвитку. Інтуїція — це підсвідомий, інстинктивний стимул художньої творчості. Художня творчість, за А. Бергсоном, — особливе, ірраціональне бачення дійсності. Звичайне споглядання життя пов'язане із задоволенням утилітарних потреб і є «звуженим», а естетичне відношення до дійсності забезпечує більш повну її візію. Наукове пізнання, на його думку, має фрагментарний чи «кінематографічний» (механічно склеєний із окремих знімків дійсності) характер, тому не може осягнути, а тим паче відтворити в поняттях безперервні зміни дійсності чи внутрішній світ людини, яка являє собою найбільш повне і безпосереднє вираження довгочасності.

Психоаналіз Фройда автсрійський лікар Зігмунд Фрейд (1856 – 1939) був автором теорії і методу психоаналізу. Досліджуючи причини психічних процесів, він дійшов висновку, що не можна пояснити матеріальними чинниками акт свідомості і підсвідомості. він розгдядає психіку як самостійну категорію, яка існує незалежно від матеріальних умов і керується особливими, вічними психічними силами, що знаходяться за межами свідомості людини. На думку З.Фрейда, над душею особистості тяжіють як певна фатальність незмінні конфлікти, зумовлені потягом до насолод та підсвідомих бажань. Вічними конфліктами людської психіки філософ пояснює зміст і розвиток моралі, мистецтва, релігії, держави, права тощо. Митець занурюється в світ своїх фантазій, “щоб знайти там насолоду”. Усвіломлення письменником власних емоційних конфліктів – шлях до “одужання душі й світу”. У цьому плані З.Фрейд розглядає мистецтво як засіб психічного лікування кожної окремої особистості та суспільства взагалі. Фрейдизм визначив естетичні пошуки в творчості Т.Манна. А.Ленормана, В.Набокова, О.Хакслі, В.Підмогильного та інших письменників. Фрейдівське розуміння несвідомості вплинуло на деякі модерністські течії, зокрема сюрреалізм.

Спираючись на філософію Ф.Ніцше, А.Бергсона, З.Фрейда, модернізм висував на перше місце інтуїцію, що мала проникати в таємничу сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а художня творчість, здатна одухотворювати світ, відкривати нікому невідомі глибини індивідуального життя.