37. Сутність відмінностей між модернізмом та постмодернізмом у царині гуманітарної думки й в науці про літературу.

модернизм постмодернизм

закрытая замкнутая форма открытая разомкнутая антиформа

цель игра

замысел случай

иерархия анархия

мастерство/логос исчерпывание/молчание

предмет искусства/

законченное произведение процесс/перфоманс/хеппенинг

дистанция участие

творчество/тотальность/синтез деконструкция/антисинтез

присутствие отсутствие

центрирование рассеивание

жанр/границы текст/интертекст

семантика риторика

парадигма синтагма

метафора метонимия

селекция комбинация

корни/глубина ризома/поверхность

интерпретация/толкование противоинтерпретация/неверное толкование

означаемое означающее

чтение письмо

повествование/большая история антиповествование/малая история

основной код идиолект

симптом желание

тип мутант

фаллоцентризм полиморфность/андрогинизм

паранойя шизофрения

истоки/причины различие/следствие

Бог-Отец Святой дух

метафизика ирония

определенность неопределенность

трансцендентное имманентное

В аналізі культурних цінність постмодерністська стратегія передбачає використання ідеї про «інакшість», протиставлення «себе» і «чужого», «інакшого». Те, що є «культурними ланками-одиницями», - людина, слова, значення, ідеї, естетичні категорії(естетичне як таке), філософські системи, соціальні утворення, - утримуються у своїй видимій цілісності лише завдяки активному витісненню, опозиціюванню та ієрархізації.

На відміну від модернізму, соціокод постмодернізму постає проти дисциплінуючої ієрархії, заперечує різницю між правдою та вигадкою, між минулим і теперішнім, суттєвим і несуттєвим. В.Фоккема про постмодернізм: відносини, що виникають між текстом і автором менш напружені ніж у модерністських текстах. Якщо для модерніста текст завжди є незавершеним, то постмодерніст може поставити крапку у будь-який момент. Постмодернізм спрямований на знищення зв’язків, створює тексти, позбавлені безперервності.

Обом спрямування властива підвищена увага до кардинальних змін в історії, вони є своєрідною відповіддю на каркаломну зміну естетичного сприйняття. Модернізм характеризує пошук і наслідування традиції високого мистецтва, яке прогнозувало майбутнє. Саме цей пункт і породжує відчуття модерності. Модернізм озирається і жалкує за втраченою цілісністю, гармонією, ритмом. Постмодернізм цурається завершеності і рівноваги минулого. Традиція для нього-це рабське обмеження і через те на її місце висовуються вибухові методи її руйнування. Модернова доба утверджує за людиною необмежене і невід’ємне право на свободу й самовиявлення, пост модернова поширює його аж до права на рабство й побутування. Право на існування будь-якої системи цінностей – здобуток, на якому особливо акцентує свою увагу філософія постмодернізму.

38.Постструктуралістська ідеологія у текстах м.Фуко: проблема «смерті автора».

Міше́ль Фуко́ — фрацузький філософ та історик ХХ ст. Мішель Фуко найбільш відомий завдяки своїм критичним дослідженням соціальних інституцій, психіатрії, медицини, наук про людину, системи тюрем, а також завдяки своїм роботам з історії сексуальності.

У своєму есе «Що таке автор?» Фуко вважає, що автор помер і трактує автора не як «хто», а як «що». За Фуко автора усмертнює власний текст, в якого не має суб’єкта творця, в якому зникає авторська індивідуальність, і разом з нею щось таке, як «твір» і «письменство», відавторське письмо.

Але якщо немає автора, то хто ж говорить? Автор – це не джерело значень, які вибудовують твір; автор не випереджує своїх творів, він є певною функціональною засадою. Такий автор-функція – є своєрідний вимір дискурсу, в якому діють обмеження, вибір, винятки, тобто «вільна циркуляція значень».

Фуко вважає автора ідеологічним поняттям. Впроваджуючи автора як джерело значень, як творця, обмежуємо велику загрозу «фікції». Фігура автора дала змогу зупинити «ракове»розмноження значень у певному джерелі. Ідеальне суспільство обійшлося б без автора-особи, а полісемантичні тексти були б загальнодоступні як дискурс, що не вимагає присутності автора.

Сильними сторонами теорії Фуко про смерть автора вважається визнання «автора» як своєрідного канону, що породжує моделі та зразки для наслідування.