3. Іонічна філософія як першофілософія. Системи вікової класифікації Піфагора і Гіппократа.

ІОНІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ — найдавніша філософія (VI—IV ст. до н.е.); виникла в Іони (середземноморське узбережжя Малої Азії). Відрізнялася космогонічністю (намагання пояснити виникнення світу та закономірності його розвитку) та натурфілософським і "фізіологічним" характером (спроби пояснити природу з метою поєднання розрізнених знань про неї, дослідження найважливіших її категорій, пізнання її зв'язків і закономірностей). Іонійські мислителі (Фалес Мілетський, якого з часів Аристотеля вважають першим філософом, Анаксімандр, Анаксімен тощо) вперше поставили науково значуще питання про вічну першоматерію, субстанцію, із якої у своєму розвитку походить та в яку повертається все існуюче.

Найбільш життєздатними виявилися дві ідеї іонійської філософії. Одна, висхідна ще до поганства, стверджувала фундаментальну єдність природи, природних та надприродних сил. Згідно з нею світ розуміється як єдина система, що побудована на основі закону космічного детермінізму, який обумовлює все — від руху планет і сезонних змін до долі людини; згодом ця ідея знайшла своє відображення у класифікації віку людини за Піфагором. Другою укоріненою у сучасній свідомості ідеєю є символізм цифр; згодом вона розвинулася у класифікацію віку людини за Гіппократом.

ПІФАГОР прагнув знайти аналогію між життєвими періодами людини та зміною періодів року, яка відображена у його класифікації віку

Період становлення {від народження до прибл. 20 років) — ВЕСНА.

Молода л юд и н а (прибл. від 20 до 40 років) — ЛІТО.

Людина у розквіті сил (прибл. від 40 до 60 років) — ОСІНЬ.

Стара й згасаюча людина (прибл. від 60 до 80 років) — ЗИМА.

Тривалість кожного вікового періоду становить 20 років, що також пов'язане із символізмом цифр.

ГІППОКРАТ пов'язував особливості характеру людини та соціальну організацію суспільства із впливом клімато-географічних умов місцевості.

Запропонував класифікацію віку людини, що базувалася на ідеї пропорційності періодів життя. У ній Г. виходив із давніх поглядів про клімактеричні (переломні) роки життя, у чому проявлялася притаманна іонійській філософії ідея цифрового символізму. Розділяв життя людини на 10 вікових періодів; 0—7; 7—14; 14—21; 21—28; 28—35; 35—42; 42—49; 49—56; 56—63; 63—70 роки; кожні 7 років в організмі людини відбувається небезпечна перебудова систем.

4. Педологія як комплексна наука про дитину. Історія розвитку педології в срср.

ПЕДОЛОГІЯ — напрям у психології та педагогіці, обумовлений про­никненням у ці науки еволюційних ідей та розвитком їх прикладних галу­зей; за П. Блонським, наука про віковий розвиток дитини в умовах певно­го соціально-історичного середовища. Виникнення педології пов'язують із створенням С. Холлом (див. Холл Стенлі) у 1889 р. першої педологічної лабораторії (сам термін запропонував його учень О. Крісмент). У витоків педології" стояли також Дж. Болдуїн (див. Болду'ін Д), Е. Мейман, Е. Кірк-патрік, В. Прейєр тощо.

Засновником педології у Російській імперії був О. Нечаєв, великий внесок був зроблений В. Бєхтєрєвим. Досить плідними були 15 післяжо-втневих років — у Ленінграді (Санкт-Петербург) та Москві діяли інститу­ти педології, де представники різних наук намагалися простежити роз­виток дитини від народження до юності, здійснювалася ґрунтовна підго­товка педологів: вони отримували знання з педагогіки, психології, фізіо­логії, дитячої психіатрії, невропатології, антропометри, соціології тощо (причому теорія поєднувалася з повсякденною практичною роботою). Низка праць Блонського (напр., "Развитие мьішления школьника", 1935) та Виготського з його співробітниками заклали підвалини сучасних нау­кових знань про психічний розвиток дитини. У 30-х роках XX ст. почала­ся критика багатьох положень педології, зокрема проблеми її предмету, біо- та соціогенезу (т.зв. "теорія двох факторів розвитку"), використання тестів тощо. Після постанови ЦК ВКП(б) "Про педологічні збочення в системі Наркомпросу" (1936) педологія як наукова дисципліна припини­ла своє існування в СРСР, а багато її представників були репресовані.

Метою педології проголошувалася допомога дитині у розвитку всіх її потенцій; у зв'язку з чим постулювалася необхідність комплексного дослідження дитини у всіх її проявах, у постійному розвитку та різнома­нітних, зокрема соціальних, умовах. Зміст педології складала сукупність соціологічних, психологічних, анатомо-фізіологічних та біологічних під­ходів до розвитку дитини, що пов'язувалися між собою досить штучно.

Попри відсутність чітко сформульованого предмету педології, мож­на виділити кілька основних принципів, що покладені в її основу:

• Дитина є цілісною системою. Вона не повинна досліджуватися "по частинах" (щось психологією, щось фізіоло­гією, щось неврологією тощо).

Дитину можна зрозуміти лише враховуючи, що вона знаходить­ся у постійному розвитку. Генетичний принцип пе­редбачає прийняття до уваги динаміки і тенденцій такого розви­тку. Як приклад можна навести розуміння Л. Виготським (див. Виготський Лев) егоцентричної мови (див. iWoea егоцентрична)