12. Болотний процес ґрунтоутворення

Болотні грунти. Як уже згадувалось вище, особливістю Львівщини є велика кількість низинних земель, на яких, крім дернових, поширені болотні грунти. Найбільш поширені болотні грунти в поліських ландшафтах, зокрема на Малому Поліссі (понад 25% громадських земель, а в окремих районах 40%). Великі масиви цих грунтів трапляються у міжгрядових долинах Грядового Побужжя, на південній околиці низовини Західного Бугу і Стиру, Верхньо-Дністровській алювіальній рівнині та в заплавах річок інших природних районів області. За ступенем розвитку болотного процесу ґрунтоутворення розрізняють лучно-болотні, болотні (мулувато-болотні), торфувато-болотні, торфово-болотні грунти та торфовища. Лучно-болотні грунти залягають переважно в заплавах річок і днищах глибоких балок. У їх профілі виділяється перегнійний оглеєний горизонт суглинкового чи супіскового механічного складу, який поступово переходить у дуже оглеєну породу. Ці грунти вкриті звичайно злаково-осоковою рослинністю. Болотні (мулувато-болотні) грунти на поверхні являють собою слабо заторфовану мулувату оглеєну масу завтовшки 20-50 см, яка досить різко переходить у сизу оглеєну породу. Вони трапляються біля підніжжів схилів і на притерасних зниженнях річкових заплав, де є виходи підґрунтових вод. Вкриті ці грунти буйною осоковою рослинністю, вільхою (вільховиною) і верболозом. Торфувато-болотнігрунти залягають по периферії торфових боліт і характеризуються наявністю на поверхні торфового горизонту до 20 см завтовшки. Торфово-болотні грунти мають горизонт торфу завтовшки від 20 до 50 см. Залягають по периферії низинних торфовищ, а також часто вкривають центральні частини заплав дрібних річок і днища глибоких балок зі струмками підґрунтових вод. Властивості та потенціальна родючість болотних грунтів великою мірою залежать від характеру материнських порід, хімічного складу підґрунтових вод тощо. Торфовищами називають болотні грунти, в яких шар торфу перевищує 50 см. Розрізняють торфовища неглибокі з шар

13. Основи грунтово-географічного районування

Грунтово-географічне районування – це поділ території на грунтово-географічні регіони, однорідні за структурою грунтового покриву, поєднанням факторів грунтоутворення і можливостями сільськогосподарського використання грунтів.

Сучасна схема грунтово-географічного районування розроблена грунтовим інститутом ім. В.В.Докучаєва (м. Москва) спільно з іншими установами (1962), у цій розробці прийнято таку систему таксономічних одиниць:

1. Грунтово-біокліматичний пояс

2. Грунтово-біокліматична область

Для рівнинних територій

3. Грунтова зона

4. Грунтова провінція

5. Грунтовий округ

6. Грунтовий район

Для гірських територій

3. Гірська грунтова провінція (вертикальна структура грунтових зон)

4. Вертикальна грунтова зона

5. Гірський грунтовий округ

6. Гірський грунтовий район

Опорними одиницями грунтово-географічного районування є: на рівнинних територіях – грунтова зона, в горах – гірська грунтова провінція.

Грунтово-біокліматичний пояс – це сукупність грунтових зон і гірських грунтових провінцій, об'єднаних подібністю радіаційних і термічних кліматичних умов (полярний, бореальний, суббореальний, субтропічний, тропічний).

Для кожного поясу характерний свій великий ряд типів грунтів, які не зустрічаються в інших поясах. Ці грунти мають подібні термічні режими грунтоутворення.

У межах кожного поясу виділяють грунтово-біокліматичні області.

Грунтово-біокліматична область – це сукупність грунтових зон і гірських провінцій, об'єднаних (крім радіаційних і термічних умов) подібними умовами зволоження і континентальності, які зумовлюють особливості грунтоутворення, вивітрювання і розвитку рослинності на даній території. За ступенем континентальності області поділяють на океанічні, континентальні і екстра-континентальні, за характером зволоження – на гумідні (з лісовим, тайговим або тундровим рослинним покривом), перехідні (субгумідні, субаридні – з степовим, ксерофітно-лісовим і саванним рослинним покривом); аридні та екстрааридні (з напівпустельним та пустельним рослинним покривом). Грунтовий покрив областей більш однорідний, чим поясів, але все ж він складається з декількох зональних і супутніх інтразональних грунтових типів. Тому в кожній області виділяють звичайно 2-3 грунтові зони.

Грунтова зона – ареал одного або двох зональних типів грунтів і супутніх йому інтразональних грунтів. Всередині грунтових зон на переході до сусідніх зон виділяються грунтові підзони – частини зони, витягнуті в тому ж напрямку, на території яких розповсюджені певні зональні підтипи грунтів.

Грунтова провінція – частина грунтової зони, яка відрізняється специфічними особливостями грунтів і умовами грунтоутворення (зволоження, континентальність клімату, температура). Грунтовий округ – частина грунтової провінції з певним типом структур грунтового покриву, який зумовлений характером рельєфу і грунтоутворюючих порід. Грунтовий район – частина грунтового округу, яка характеризується однотипною структурою грунтового покриву (закономірним чергуванням в межах району тих самих грунтових комплексів). Райони відрізняються лише кількісним співвідношенням родів, видів та різновидів грунтів. Гірська грунтова провінція – ареал поширення чітко визначеного ряду вертикальних грунтових зон, який зумовлений положенням гірської країни в системі грунтово-біокліматичних областей.

Значення інших таксономічних одиниць районування грунтів однакові для рівнинних і гірських територій.

Тривалий час учені багатьох країн працювали над проблемою грунтово-географічного районування світу. Детальну характеристику грунтового покриву земної кулі наведено в спеціальних монографіях і підручниках М.А.Глазовської (1972-1973), Б.Г.Розанова (1977), М.М.Розова і М.М.Строганової (1979). Зусиллями грунтознавців і агрономів різних країн складено загальну схему грунтово-біокліматичних областей світу (рис. 31).

Рис. 31. Схема грунтово-біокліматичних областей світу

1. Полярні області (П): П1 – Північноамериканська; П2 – Євразійська.

2. Бореальні мерзлотно-тайгові області (Бм): Бм1 – Північноамериканська; Бм2 – Східносибірська.

3. Бореальні тайгово-лісові області (Б) : Б1 – Північноамериканська; Б2 – Євразійська; Б3 – Східно-Азіатська; Б4 – Вогняно-земельна.

4. Суббореальні лісові області (Сбл) : Сбл1 – Північноамериканська Східна; Сбл2 – Північноамериканська Західна; Сбл3 – Західноєвропейська; Сбл4 — Східно-Азіатська; Сбл5 – Південноамериканська; Сбл6 – Новозеландська.

5. Суббореальні степові області (СБ) : СБ1 – Північноамериканська; СБ2 – Євразійська; СБ3 – Південноамериканська.

6. Суббореальні пустельні та напівпустельні області (Сбп): Сбп1 – Центральноазіатська; Сбп2 – Північноамериканська; Сбп3 – Південноамериканська.

7. Субтропічні вологі лісові області (СТл) : СТл1 – Північноамериканська; СТл2 – Східно-Азіатська; СТл3 – Південноамериканська; СТл4 – Австралійська.

8. Субтропічні перехідні області (СТ) : СТ1 – Північноамериканська; СТ2 – Середземноморська; СТ3 – Східно-Азіатська; СТ4 – Південноамериканська; СТ5 – Південно-Африканська; СТ6 – Австралійська.

9. Субтропічні пустельні і напівпустельні області (СТп) : СТп1 – Північноамериканська; СТп2 – Афро-Азіатська; СТп3 – Південноамериканська; СТп4 – Південно-Африканська; СТп5 – Австралійська.

10. Тропічні лісові області (Тл): Тл1 – Американська; Тл2 – Африканська; Тл3 – Австрало-Азіатська.

11. Тропічні саванні області (Т): Т1 – Центральноамериканська; Т2 – Південноамериканська; Т3 – Афро-Азіатська; Т4 – Австралійська.

12. Тропічні пустельні та напівпустельні області (Тп): Тп1 – Південноамериканська; Тп2 – Афро-Азіатська; Тп3 – Південно-Африканська; Тп4 – Австралійська.

Таке районування дає змогу оцінити в узагальненій формі поширення головних типів грунтів Земної кулі в тісному зв'язку з кліматичними умовами.