60) Суспільно-політичний рух в україні у другій половині хіх ст.

Наприкінці 50-х - на початку 60-х років XIX ст. розвинувся громадівський рух. Він продовжив вирішення поставлених Кирило-Мефодіївським братством питань освіти народу, розвитку української видавничої справи, які мали б сприяти відродженню української національної самосвідомості. Найвидатнішими громадами початкового періоду стали Петербурзька та Київська. Вони видавали популярні книжки для народного читання, організовували недільні школи для дорослих, книгозбірні.

Російські власті придушили першу хвилю громадівського руху, оскільки в культурно-освітній діяльності вбачали загрозу «потрясіння держави». Вершиною реакції початку 60-х років став Валуєвський циркуляр.

Після поразки революції 1848-1849 pp. пішов на спад національно-визвольний рух і в Західній Україні. У другій половині 60-х років, досягнувши компромісу з Габсбургами, владу в Східній Галичині перебрали до своїх рук польські шляхтичі.

Частина галицьких провідників старшого покоління через відчай і безпорадність обрали москвофільську орієнтацію. Представники молодшого покоління — народовці — звернули свої погляди до Східної України. Вони брали наснагу з культури власного народу.

Свою діяльність народовці розпочали з культурно-освітньої роботи, а наприкінці 70-х років поступово почали вести політичну роботу, яка відображала не лише духовно-культурні, а й соціально-економічні потреби та інтереси народу. У другій половині 90-х років це привело до створення політичних партій і визначення нової політичної мети: здобуття політичної самостійності та соборності України.

На початку 70-х років XIX ст. знову набрав сили громадсько-політичний рух у Східній Україні. Представники старшого покоління громадівського руху зосередили свою увагу на літературній та науковій роботі, досягнувши в цій царині помітних успіхів.

Громадівців молодшого покоління вони спрямовували на ведення культурно-освітньої роботи. Пожвавлення українського руху спричинив новий удар властей - Емський указ, яким заборонялося українське друковане й усне слово.

Новий етап українського громадсько-політичного руху започаткувало «Братство тарасівців». І хоча його діяльність була припинена імперськими властями, воно дало поштовх до розгортання студентського громадівського руху. Цей рух спочатку заявив про себе як неполітичний, організовуючи заходи культурно-освітнього змісту. Разом із тим він ставав на захист конституційних політичних прав і свобод демократичного суспільства. Головним винуватцем тяжкого соціально-економічного й культурного становища українського народу студентський рух вважав російський абсолютизм. Особливе місце в еволюції національного руху в Західній і Східній Україні посів М. Драгоманов. Саме його ідеї спрямовували молоде покоління громадсько-політичних діячів до зацікавлення соціально-економічними питаннями життя народу, захисту його потреб та інтересів політичними засобами, створенням перших українських партій.

62. Політизація українського національного руху в 90-х рр. XIX ст. “Братство тарасівців”.

У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше ніж в підросійській Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяльності радикали прагнули поєднати соціалізм з українськими національними проблемами, захистом інтересів селян та національних інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 p.), — наймогутнішу і найвпливовішу в краї, Українську соціал-демократичну партію — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію. Діяльність цих партій сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подальший розвиток національного руху. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865— 1944).

Братство тарасівців

Наприкінці ХІХ ст. в українському русі в середовищі молодих інтелігентів з’явилася націоналістична течія. Спершу вона існувала як ідея, згодом оформилася в політичне угруповання, але, не витримавши конкуренції з іншими течіями національного руху, знову повернулася на рівень ідей та була представлена окремими діячами.Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Зрозуміла річ, що глибинною причиною був колоніальний стан українського народу в Російській імперії.На початку 90-х рр. ХІХ ст. у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М.І.Міхновський, С.М.Шелест, А.П.Кучинський та ін. Гурток підтримував тісні зв'язки з провідними діячами українського руху. З цього гуртка вийшли діячі, які невдовзі заснували таємне Братство тарасівців. Ще 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О.О.Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. До складу гуртка увійшли І.Липа, М.Байздренко, М.Базькевич, В.Боровик. Влітку 1891р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т.Г.Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе Братством тарасівців.Першим прилюдним виступом братства стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у галицькому часописі «Правда». Ідеї, висловлені в промові, навряд чи можна схарактеризувати як націоналістичні (самостійницькі), але на тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху після Емського указу вони виглядали справжнім національним радикалізмом. У своїй промові вони стверджували такі принципи:· українці є окрема нація;· як і кожна нація, українці потребують національної волі для праці й поступу;· повна автономія України (на той час на це гасло не наважувався ніхто);· єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності Української держави);· негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнання його користі для національного руху;· радикалізм і екстремізм щодо відступників;· необхідність українських шкіл;· вживання української мови та ін.Ідеї братства знайшли своїх прихильників, але поширення не набули через різко негативне ставлення до інших течій українського руху, цілковите ігнорування соціально-економіч­них питань, а також з огляду на особисті якості лідера тарасівців М.І.Міхновського.Братство тарасівців було створене за принципами таємної організації і поділялось на «п’ятірки», які в середині 90-х рр. діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.Члени братства проводили, в основному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості.У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з’їзд братства, який, можливо, мав надати організації стрункішої форми. Але, оскільки Братство тарасівців не мало конкретної програми дій, а подекуди просто дублювало старе культурництво у своєрідних екстремальних формах (наприклад, демонстративне носіння національного одягу), воно стало занепадати, наприкінці 90-х рр. фактично розпалося. Цьому сприяли і поліцейські переслідування членів організації.З програмних вимог Братства тарасівців.«Ми, свідомі українці, рішуче й назавжди пориваємо зв’язок з українофілами. Ми, свідомі українці, оддаємо всі наші сили на творення української культури, на національно-політичне визволення поневоленого українського народу. Ми вживаємо тільки українську мову. Ми працюємо тільки для українського народу. Ми мусимо агітувати за наші думки, переводячи в життя, між іншим, і тим, що кожен повинен на протязі року навчити грамоті по-вкраїнському не менше двох членів для нашої організації».Братство тарасівців – перша українська група, яка чітко висловила політичні вимоги, започаткувавши цим період політизації українського руху в Наддніпрянщині. Діяльність братства, що проіснувало до 1898 р., знайшла продовження у студентських громадах, а надто в харківській, з якої згодом постала перша в Наддніпрянській Україні українська політична партія – Революційна українська партія (РУП). Важливим в існуванні братства було те, що воно залишило по собі тих діячів, імена яких пов’язані з подальшим українським рухом, і, зокрема, з першими кроками українського націоналізму як політичної тегії в українському русі. Першим з-поміж них був, поза сумнівом, Микола Іванович Міхновський (1873–1924).