5- 6 )Східнослов'янські племена

Перші згадки про слов'ян відносяться ще до І ст. н.е. Такі визнані історики старовини, як Тацит, Птолемей, Страбон, Діодор, знаходили витоки слов'ян за півтори тисячі років до народження Христа, а дехто з них вважав слов'ян нащадками легендарного Афета, сина біблейського Ноя. Вони говорили про те, що слов'яни отримали свою назву від імені свого першого князя Славена, на чолі з яким вони переселилися з Азії до Європи після "вавілонського змішення мов". Існує інше пояснення походження терміну "слов'яни". На початку нашої ери ці племена познайомилися з готами, і, не розуміючи їхньої мови, почали називати їх "німцями", тобто "німими". Себе ж вони назвали "слов'янами", тобто що володіють "словом". Проте ні довести, ні спростувати такі твердження сьогодні неможливо.

Постійні та часті згадки про слов'ян містяться в арабських і європейських джерелах починаючи з кінця VI століття. Достовірно можна говорити про те, що на рубежі V - VI ст. слов'янські племена міцно закріплюються на світовій історичній арені, яку вже ніколи не покидають.

Сучасна історична наука вважає прабатьківщиною слов'ян північні схили Карпатських гір і басейни річок Вісли і Прип'яті. Саме з цих місць і походило розселення слов'ян по території всієї Східної та Центральної Європи. Часом найбільш активної міграції слов'янських племен є VII століття. На півночі територія слов'ян тягнулася до річки Двіни і берегів Ладозького озера; на сході - за течією річок Оки і Волги; на заході - по річках Одер і Ельба; на півдні - до гирла Дунаю і кордонів Північної Греції. На цьому величезному просторі, що включає і всю територію сучасної України, поступово виділилися три великі групи слов'янських племен: південна (склавіни), західна (венеди) і східна (анти). Відповідно до давньої загальнослов'янської мови склалися діалекти, що стали основами мов: польської, чеської, словацької (західні слов'яни); хорватської, сербської, болгарської та македонської (південні слов'яни); російської, української та білоруської (східні слов'яни). У свою чергу, кожна з великих слов'янських груп ділилася на ряд досить крупних племен. Державної організації та міст у V - на початку VI ст. слов'яни ще не мали. Найважливіші питання вирішувалися на народних зборах, в яких брали участь дорослі чоловіки. Народні збори у слов'ян називалися вічовими (віче). Віче могло обирати або проганяти князя, оголошувати війну та заключати мир. Таким чином, у слов'ян склалися традиції прямої демократії.

Східні слов'яни будували невеликі села, які розташовувалися недалеко одне від одного. У центрі кожного скупчення сіл знаходився укріплений "град" - дерев'яна фортеця. Оскільки на сході таких "градів" було досить багато, скандінави називали ці землі "Гардаріки", що означало "країна фортець".

На території сучасної України розташовувалися східні слов'яни або анти. Найбільш поширені відомості про ці племена та їхнє перше державне утворення містяться в "Повісті врємєнних лєт", написаній київським літописцем Нестором на початку XII століття. Згідно Київського літопису у східних словян існували союзи племен. У середній течії Дніпра жили поляни, що мали свій центр у Києві. На захід від них, у лісах мешкали древляни з центром в Іскоростені (сучасний Коростень). За течією річки Прип'яті, на північ від полян і древлян жили дреговичі; на заході, у верхів'ях Південного Бугу розташовувалися волиняни, а ще західніше, у басейні Дністра, жили уличі та тиверці. На північному сході, за течією річки Десни, мешкали сіверяни і радимичі, що мали центр у Чернігові. Волиняни і дуліби займали територію в басейнах Західного Бугу і південних притоках Прип'яті, а білі хорвати селилися у Карпатських горах. Таким чином, основою сучасного українського етносу стали племена полян, древлян, дреговичів, сіверян, радимичів, тиверців, уличів, волинян, дулібів і білих хорватів.

На північ від сучасної території України, у верхів'ях Дніпра, жили кривичі з центром у Смоленську, а ще північніше, у районі озера Ільмень - словени з центром у Новгороді. На північно-східній околиці слов'янських земель, по річках Москві й Оці, проживали в'ятичі, що не мали на той час свого центру.

Літописець особливо виділяє плем'я полян, яке значно обігнало у своєму розвитку інші слов'янські племена і було найбільш багаточисельним і сильним. Саме з полянами пов'язаний початок будівництва давньоруської держави. Територія їх проживання в VII - VIII ст. почала називатися Руссю, а самі племена - русичами або руськими.

Походження терміну "Русь" має декілька пояснень. Одні історики пов'язують його з назвою річки Рось, правої притоки Дніпра, території полян, що знаходиться в самому центрі. Інші ведуть походження цієї назви від імені легендарного слов'янського князя Русява. Треті вважають, що русами звали варягів (норманнів), що з'явилися на слов'янських землях у VII - VIII ст. Проте, жодне з цих припущень не підтверджується якими-небудь документальними джерелами або свідоцтвами. Отже, походження терміну "Русь" є значною мірою історичною загадкою до теперішнього часу, хоча не виключено, що вірна відповідь міститься в одному з трьох вищеназваних припущень. Достовірно відомо одне: вже у VIII - IX ст. територія східних слов'ян отримує стійку історичну назву Русі, а самі вони іменуються збірною назвою русичі або руські.

Першим руським містом, що виникло в середині VI ст., став Київ - "мати міст руських". Згідно літопису, Київ був заснований полянами на правому високому березі Дніпра і названий на ім'я їхнього князя Кия.

Услід за Києвом почали виникати інші міста східних слов'ян - Новгород, Іскоростень, Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Переяслав, Новгород-Сіверський та ін. Всі вони були у VII - IX ст. центрами самостійних князівств, але першим із них за своїм значенням завжди вважався Київ.

Зростання могутності Києва було пов'язане не лише з його історичною першістю, але і з чисельністю і розвиненістю полян, а також з його вигідним географічним положенням. Вже у VII - VIII ст. слов'янські племена вели жваву торгівлю з населенням Прибалтики і Скандинавії на півночі, Візантією на півдні. Торгівельний шлях з Північної Європи до Візантії, відомий як шлях "з варяг в греки", проходив значною своєю частиною Дніпром, і якраз у центрі його стояв Київ, що користувався від цього безперечними економічними перевагами. Крім того, Київ мав можливість широкого культурного обміну з Візантійською імперією, спадкоємицею високорозвиненої античної цивілізації. Вже на початку IX ст. Київ стає одним із найбільших міст Європи.

У VII - VIII ст. поляни та інші східнослов'янські племена потрапили у залежність від Хозарського каганату, держави в пониззі Волги зі столицею у місті Ітіль. Багато чисельні та войовничі хозари завдавали значних втрат слов'янам своїми постійними грабіжницькими набігами, і слов'яни вимушені були платити нападникам данину. Постійна загроза з боку хозар і необхідність об'єднання зусиль слов'янських племен для боротьби з ними, стали важливою передумовою створення єдиної східнослов'янської держави.

9) Після смерті Ярослава троє його найвпливовіших синів — Ізяслав, Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвірат на чолі зі старшим київським князем. Впродовж двох десятиліть вони проводили спільну політику, підтримуючи єдність держави. Ярославичі разом обороняли країну від агресивних половців, які з'явилися на степових просторах Русі, вдосконалили " Руську правду", зокрема відмінивши давню родову помсту, протистояли сепаратистським тенденціям молодших князів. Проте після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті на Переяславщині (1068) та наступного за цим повстання киян проти князя Ізяслава у тріумвіраті почалися розбіжності. Відновити колишню єдність не вдалося навіть на з'їзді братів у Вишгороді (1072), де було прийнято " Правду Ярославичів" — кодекс юридичних норм, що значно розширював "Руську Правду". Уже в 1073 р. Святослав з допомогою Всеволода зайняв київський престол, а Ізяслав змушений був утікати до Польщі, далі до Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжили у Києві: Святославу 1073—1076 pp., Ізяслав у 1076—1078 pp., Всеволод у 1078—1093 pp.

Наприкінці XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. Для міжусобної боротьби почали залучатися й сусіди, насамперед кочові племена половців. Користуючись цим, останні майже щороку вдиралися на Русь, убивали й полонили тисячі людей, палили села й міста, витоптували посіви. Ситуація погіршувалася тим, що наступник Всеволода — великий князь київський Святополк Ізяславич (1093—1113) виявився неспроможним власними силами зарадити лихові, яке вело до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя народу. Тому він звернувся за допомогою до переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, фактично перетворивши своє правління на дуумвірат. За їх ініціативою для полагодження міжкнязівських суперечок та відвернення зовнішньої небезпеки у 1097 р. відбувся Любецький з'їзд князів. Було проголошено про припинення усобиць і необхідність вирішувати всі спірні питання на князівських з'їздах, об'єднання сил проти половецької загрози, закріплено принцип спадкового володіння, за яким землі і князівства (вотчини) переходили від батька до сина. Останнє рішення скасовувало принцип сеньйорату Ярослава Мудрого та вело до утвердження поліцентричної форми державної влади. Незважаючи, що рішення Любецького та наступних князівських з'їздів: Витичівського 1100р., на Золотчі 1101 р. й Долобського 1103 р. не усунули всіх суперечностей, вони відіграли позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. У 1103—1116 pp. з ініціативи й під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих переможних походів руських дружин проти половців, в результаті яких половці кілька десятиліть не насмілювалися нападати на Русь.

Після смерті непопулярного київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. віче із заможних городян запросило до Києва на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Він ще за життя свого батька Всеволода був фактичним правителем Русі, але після його смерті, виявляючи повагу до законів та не бажаючи розпалювати чвари між князями, добровільно поступився київським та чернігівським престолами на користь двоюрідних братів Святополка Ізяславича та Олега Святославича, які були старшими від нього в князівському роді. Ставши великим князем київським, Володимир Мономах, дотримуючись рішень Любецького з'їзду щодо вотчинного володіння, все ж зумів тримати всіх інших князів у покорі, швидко й жорстоко придушуючи найменші спроби внести розбрат чи вийти з-під його влади. Таким чином він зумів відновити політичну єдність 3/4 руських земель. Володимир продовжив законодавчу діяльність своїх попередників, спрямовану на побудову правової держави та нормалізацію соціальних відносин. Його "Устав" суттєво доповнював славнозвісну "Руську правду", значно обмежуючи сваволю місцевої адміністрації та лихварів. Він установлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Мономаху належить знамените "Повчання", де він заповідав дітям не забувати убогих і не давати "сильним" погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю.

Припинення усобиць, відновлення централізації держави, відвернення половецької загрози сприяли суспільно-економічному розвиткові Київської Русі. Знову зросло політичне значення Києва як центру держави, зміцніли її міжнародні позиції. Ім'я Володимира Мономаха, онука Ярослава Мудрого та візантійського імператора Константина IX Мономаха, було добре відоме у середньовічній Європі. Сам він був одружений з дочкою англійського короля Гітою, його син Мстислав — зі шведською принцесою Христиною, сестра вийшла заміж за німецького імператора, одна донька — за угорського короля, а друга — за візантійського принца.

По смерті Володимира Мономаха на київському престолі утвердився його син Мстислав (1125—1132), прозваний літописцями Великим. Його правління характеризувалося подальшим зміцненням великокнязівської влади, яку змушені були визнавати навіть Полоцьк та Новгород, завжди опозиційно налаштовані до Києва. Мстислав успішно воював з Литвою та половцями, загнавши останніх за Дон та Волгу, його боялися ятвязькі князьки і половецькі хани. Русь у той час займала вагоме міжнародне становище, про що свідчать династичні зв'язки київського князя з рядом західноєвропейських королівських дворів. Одна з його доньок — Малфрід була одружена з норвезьким королем Сігурдом, друга — Інгеборг — з датським королем Кнутом Лавардом, третя — Ірина — з майбутнім імператором Візантії Андроніком Комніним, четверта — Єфросинія — з угорським королем Гейзою II. Син Мстислава Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською княгинею.

Однак Мстислав був останнім із київських князів, кому вдалося утримати єдність і могутність Київської Русі. Високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до нової епохи в її історії — епохи феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

12) Боротьба Русі-України з монголо-татарською навалою

Монгольська держава сформувалася напри-кін. XII ст. Розрізнені племена об'єднав хан Тему-чин. Обраний у 1206 р. верховним правителем усієї Монголії — Чингізханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Десятки держав і тисячі міст було розорено. У 1223 р. на р. Калка сталася перша збройна сутичка монголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Однак руські князі навіть перед грізною небезпекою не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити по ворогу. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши великих втрат, не наважилися продовжувати похід углиб Русі й повернули назад.

Нова хвиля монгольської навали розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося 150—200-тисячне військо онука Чингізхана — Бату-хана (Батия). Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. Як наслідок, упродовж зими 1237—1238 рр. було завойовано Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У 1239 р. мон-голо-татарське військо, незважаючи на героїзм русинів, здобуло і зруйнувало Переяслав і Чернігів, а в грудні 1240 р. оволоділо Києвом.

Протягом 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вдерлися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку.

Повернувшись у пониззя Волги, вони заснували нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Звідси хай Батий розіслав послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори к визнання себе за верховного правителя. З того часу Київська Русь як незалежна держава припинила існування.

Залежність руських земель від завойовників виявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. У політичній сфері залежність полягала в затвердженні Ордою князів па престолах та видачі ярликів на управління землями, незважаючи ні на права князів на той чи інший престол, ні на бажання народу. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах.

Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть тому. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в т. ч. й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста. Проте державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі утворилася Галицько-Волинська держава, безпосередня! спадкоємиця Русі з центром у Києві.